Мовний конфлікт з Європою: як діяти Києву, щоб зберегти норми освітнього закону

З моменту ухвалення Верховною радою закону про освіту не минуло й двох тижнів, а Україна вже отримала мало не міжнародну коаліцію проти цього закону.

До такої кооперації відкрито закликала Росія, і це радше грає на руку Україні в цій дискусії. Тим паче, що поки, на щастя, на створення союзу з Кремлем ніхто не погодився.

Але гостра реакція Румунії та, насамперед, Угорщини, а також дещо стриманіша критика від Польщі, Греції та Болгарії змушують Київ не тільки зважати на цю "офіційну стурбованість", а й реагувати на неї.

Особливо якщо українська влада має намір відстояти ухвалену редакцію закону в ситуації, коли на нас скаржаться в усі можливі європейські інституції, в тому числі в ОБСЄ, Раду Європи та Європарламент.

Що турбує наших сусідів?

Києву закидають не просто звуження існуючих прав національних меншин, а наступ на їхню ідентичність та культуру, спроби українізації та асиміляції.

Дехто, зокрема представники угорської нацменшини в Україні, навіть застерігають, що це може призвести ледь не до протестів у місцях компактного проживання нацменшин.

Але якщо прибрати цей політичний гамір, то все виглядає дещо інакше.

Ви не знайдете цього в численних заявах іноземних дипломатів та представників нацменшин, але ті з них, хто ретельно проаналізував ухвалений закон, визнають у розмовах, що документ є сучасним і прогресивним.

Насправді ж наших сусідів турбує виключно стаття 7 цього закону.

Вона передбачає перехід у школах та вишах на викладання усіх предметів саме державною, тобто українською мовою. Натомість національні меншини зберігають право вивчати рідною мовою всі предмети до 5 класу, а надалі мовою меншин може викладатися тільки "кілька предметів".

Потроху змінюється і тональність заяв із Будапешта. Якщо спершу в бік Києва лунали звинувачення ледь не у поверненні до сталінських практик, то зараз лобіюють виключно зміни до статті 7.

Поза тим, шквал обурення не стихає й досі, і навряд чи стихне найближчим часом.

Ми не дарма робимо наголос саме на Угорщині. Її тиск – найгостріший та найсистемніший порівняно з будь-якою іншою країною. Навіть з Росією. І це вже далеко не тільки через "сьому статтю".

"Ніж у спину" для Угорщини

Питання навіть не тільки у близькості парламентських виборів в Угорщині та боротьбі за електорат, в тому числі закордонний. Хоча, звісно, це також дуже впливає – опозиційні проросійські радикали з партії "Йоббік" вже назвали ухвалення освітнього закону "провалом політики уряду Орбана щодо України".

На заяви Будапешта впливає також і візія сучасної Угорщини, яку втілює Віктор Орбан, насамперед у питанні захисту прав закордонних угорців. Його мета – домогтися максимальної автономії, у першу чергу мовної та культурної, в країнах, де зараз мешкають етнічні угорці.

Нині в хід ідуть усі аргументи.

В Будапешті нагадали Києву навіть про договір про основи добросусідства та співпраці від грудня 1991 року, за яким Україна зобов’язалася гарантувати угорській нацменшині право вчитися рідною мовою на всіх рівнях навчання.

Угорщина, до слова, має такі гарантії в національному законодавстві.

Однак щодо мовних прав угорські закони – значно жорсткіші за українські.

Майже нереально стати угорським громадянином або навіть постійно жити в Угорщині, не знаючи угорської мови.

Важливо розуміти, що слова про "ніж у спину" від міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто – це не просто емоції чи образа. Угорці вкладають у цю фразу чимало змісту.

Називати неадекватною реакцію угорського МЗС, звісно, можна, але вона точно не позбавлена логіки.

Будапешт міркує наступним чином: ми є добрим сусідом України, який гарантує її суверенітет, підтримує антиросійські санкції, виділив 50 млн євро кредиту на українські дороги, приймає на реабілітацію українських військових та їхніх дітей, інвестує в українську економіку і так далі, а у відповідь отримує "такий" закон.

Звичайно, у цьому переліку аргументів немає чутливих для Києва питань, як-от настирлива паспортизація етнічних угорців Закарпаття чи створення фактично освітнього анклаву, коли для здобуття освіти закарпатському угорцю не потрібно знати українську мову.

Усе це треба усвідомлювати не для того, аби виправдати амбіційного сусіда, а щоб зрозуміти його та перевести конфліктну ситуацію в конструктивний діалог.

Відчуття зради

Є ще один фактор, який обумовлює таку жорстку та масовану реакцію офіційного Будапешта, і можливо, він вирішальний: у Орбана досі не відчувають розуміння та готовності до діалогу з боку Києва на тому рівні, до якого прагнуть.

Ще у 2014 році кандидат у президенти Порошенко підписав з угорською громадою Закарпаття політичну угоду з шести пунктів. Для угорців той документ досі є ніби "дорожньою картою" співпраці з новою українською владою.

Але відразу ж після обрання Порошенка виконання угоди перетворилося на непорозуміння.

Так, пункт 5 документа передбачав забезпечення парламентського представництва угорців Закарпаття. І якщо угорська сторона вважала це чіткою домовленістю про відновлення Притисянського виборчого округу, то на Банковій були іншої думки. Зрештою, конфліктну ситуацію вирішили, включивши у прохідну частину списку БПП Ласло Брензовича, очільника КМКС (Товариства угорської культури), який і підписував меморандум із Порошенком.

Після 2014 року, зрозумівши, що Київ не завжди виконує домовленості, в команді Орбана почали значно активніше шукати альтернативні канали впливу в Україні. Насамперед на регіональному рівні, себто на Закарпатті.

На останніх місцевих виборах партія угорців КМКС показала рекордний результат за всю історію та отримала "золоту акцію" в облраді, здобувши не тільки посаду першого заступника голови облради, а й фактично увесь гуманітарний блок в Закарпатській ОДА. Очевидно, що тоді, в 2015 році, Будапешт розраховував на збереження мовних та освітніх прав.

Та не обласна рада визначає законодавство!

Тож зрештою угорці знову потрапили в ту саму пастку, що й в 2014-му та чимало разів до того.

Та повернемося до політичної угоди, яку підписали навесні 2014 року Брензович і Порошенко. В її першому пункті зазначена обіцянка Києва щодо "забезпечення мовних прав національних меншин на основі Європейської хартії регіональних мов або мов меншин".

У Орбана вже заявили, що освітній закон порушує норми цієї хартії, навіть без згадки про цю політичну угоду, але жодних сумнівів – у Будапешті добре пам’ятають про кожен з її шести пунктів.

Український захист

Фокусування на Угорщині – не даремне.

Наразі схоже: якщо Києву вдасться відстояти позицію щодо освітнього закону в діалозі з Будапештом, то з іншими стурбованими сусідами також не має бути проблем.

Позиція української влади наразі ґрунтується на кількох аргументах.

Перший – впевненості, що закон про освіту не суперечить ані внутрішньому законодавству України, ані міжнародним зобов’язанням. Саме тому в Києві демонстративно легко погодилися, аби 7-му статтю проаналізувала Рада Європи, але висловили сподівання, що українській стороні дадуть можливість роз’яснити суть закону та плани щодо його втілення через підзаконні акти.

Другий аргумент української сторони на користь ухваленої редакції статті 7 – дуже низькі результати ЗНО з української мови в місцях компактного проживання нацменшин.

Міністр освіти наводить дані за 2016 рік: більше 36% випускників Закарпаття, а також 75% випускників Берегівського району склали ЗНО з української мови з результатом від 1 до 3 балів за 12-бальною шкалою. 60% школярів, що належать до угорської та румунської меншин (складали ЗНО з математики та історії України однією з цих мов), взагалі не подолали мінімальний поріг тестування з української.

Гриневич наголошує, що такі результати обмежують право українських угорців на здобуття вищої освіти в Україні. Це, звісно, вагомі аргументи, хоча треба не забувати, що Закарпатська область третій рік поспіль пасе задніх у ЗНО не тільки з української мови, а й у загальному рейтингу.

Третій аргумент – нещодавно ухвалений закон про освіту є рамковим, його суть буде деталізована в низці підзаконних актів, до розробки яких Лілія Гриневич уже запросила представників нацменшин, і це сильна позиція.

Однак в цьому аргументі є й інша сторона. Це – брак довіри з боку Угорщини.

Представники національних меншин брали активну участь у підготовці ухваленої редакції закону про освіту, але побачили результат, що суперечить їхнім рекомендаціям.

Після голосування у парламенті в їхньому середовищі панує думка, що їх вкотре використали.

Чи є додаткові аргументи для Києва?

Звичайно, Київ може апелювати, що в країнах, які обурилися освітнім законом, немає шкіл, де б навчання всіх предметів відбувалося українською.

Також можна нагадати Будапешту про нещодавні зміни до угорського закону про вищу освіту, які хай і не офіційно, але відверто були спрямовані проти Центральноєвропейського університету.

Та Україна – далеко не єдина держава, що має "мовні тертя" з Угорщиною. Так, у Румунії нещодавно виник конфлікт з Будапештом через закриття угорської гімназії в місті Тиргу-Муреш. А найгострішим був конфлікт зі Словаччиною після ухвалення в 2009 році закону про захист словацької мови, який запровадив правило вживання виключно словацької мови у публічних сферах та значні штрафи для порушників (зрештою, після скандалу штрафи скасували, але жорсткі вимоги лишилися).

Та насправді загострення конфлікту – не в українських інтересах.

Офіційному Києву варто поглянути на закон про освіту очима угорців або румунів, і

знайти, як довести їм, що саме ця редакція зрештою гратиме на користь меншин в Україні.

Треба знайти вагоміші аргументи, ніж відповідність європейському законодавству. Тобто – світогляді та ціннісні.

Є принаймні три таких аргументи, здатні спрацювати на користь України.

Аргумент перший.

Один з головних мотивів підтримки угорської нацменшини в Україні з боку Будапешта – бажання утримати закарпатських угорців на їхніх історичних землях і таким чином хоча б на емоційному рівні відтворити обриси Великої Угорщини.

Та як не парадоксально, але наразі зусилля Будапешта спонукають угорців покидати Україну та емігрувати. І навіть не в Угорщину, а далі – в Німеччину, Велику Британію, де можна жити ще краще. Адже саме це дозволяє угорський паспорт.

Відтак, Києву слід пояснювати, що вивчення української мови допоможе утримати представників нацменшин в Україні, бо відкриє для них значно більше можливостей самореалізації вдома.

Аргумент другий.

І Угорщина, і Румунія прагнуть мати в Україні лідерів з числа нацменшин, які б максимально ефективно відстоювали права своєї меншини.

Відтак, українській стороні слід наголошувати, що ухвалений закон про освіту дозволить виховати серед українських угорців, словаків, румун, болгар чи греків таких громадян, які зможуть ефективніше відстоювати інтереси саме їхньої громади в Україні – тобто дипломатів, працівників консульств, торгових палат, культурних домів та центрів, освітян і так далі.

Така еліта водночас розумітиме потреби і української громади, і нацменшини, а головне – бачитиме, де вони перетинаються.

Третій аргумент, дуже прагматичний.

Це відповідь на погрози, що вже лунали з Будапешта. Варто пояснити угорським (і не лише угорським) колегам, що блокування ними ініціатив України на міжнародній арені та в євроінтеграції принесе нацменшинам лише шкоду.

Адже співпраця України з ЄС дає позитивні ефекти передусім у прикордонних з Європою регіонах, де проживає найбільше представників нацменшин.

Це – сильний аргумент, здатний вплинути на дискусії всередині кожної із занепокоєних країн ЄС. Навряд виборці Віктора Орбана, як і сам прем’єр, захочуть, аби закарпатські угорці через їхні дії опинилися у ще скрутнішому становищі. Це Орбану не на руку, бо така ситуація може обернутися на виборах проти нього.

Ці аргументи української сторони не тільки посилять позиції Києва у перемовинах, а й засвідчать, що українська влада справді розуміє потреби національних меншин. Або принаймні прагне зрозуміти.

А ще – що цей закон про освіту дійсно є українським національним інтересом, а не чиєюсь спробою пропіаритися до 2019 року в якості "захисника нації та державності".

Автор: Дмитро Тужанський,

політичний оглядач,

для "Європейської правди"