Україна – тепер вже й офіційно – хоче в НАТО.

Це з усіх точок зору добре і корисне бажання. Ми хочемо ділитися своїм досвідом, ресурсами та знаннями з союзниками по найуспішнішій коаліції в історії людства. Як казав герой одного серіалу, "коли ділишся чимось з іншою людиною, завжди отримуєш більше, ніж віддаєш. Особливо якщо у тебе вистачило мізків ділитися з тим, у кого було всього більше від початку".

У НАТО ми прагнемо давно, на різних рівнях, з перемінним успіхом і різною гучністю заявляючи про те, що названо спеціальним словосполученням "євроатлантична інтеграція України". У різні моменти історії ним користувалися як засобом залучення електорату, ресурсом для торгів з Росією і методом балансування зовнішньої політики. Останнє вимагає досить тонкого вміння, а тому виходило в нас найгірше.

Сьогодні ж прагнення до членства в НАТО видається вже більш серйозним, щоб не сказати відчайдушним. І, звісно ж, саме зараз досягненню цієї мети заважають найсерйозніші перешкоди.

У нас часто говорять, що головні з них – це підступи Кремля і недалекоглядність проросійськи налаштованих держав-членів НАТО.

Але вважати так – означає недооцінювати пріоритети, розрахунки і побоювання тих, кого ми хочемо мати за союзників.

У позиції тих країн-членів НАТО, які готові всіляко підтримувати Україну і навіть поділяють побоювання щодо російського ревізіонізму, але все ж не підтримують прагнення Києва до членства, є важливі нюанси. Нюанси, без глибокого розуміння яких не можна досягти серйозного прогресу на євроатлантичному напрямку.

Формулюючи стратегію вступу в НАТО, нам перш за все потрібно розуміти принцип роботи цієї системи колективної безпеки.

Спочатку Альянс був створений для захисту від нехитрої загрози – військового вторгнення СРСР і його союзників. Потім ризики стали більш непрямими і різноманітними, а завдання НАТО зводиться до їх мінімізації.

Сьогодні НАТО не має противників, які могли б зрівнятися з ним у могутності.

Загальний потенціал стримування достатній, щоби впоратися з будь-якою загрозою, якщо тільки буде виконуватися одна умова. Ця умова – впевненість кожного члена НАТО в тому, що всі інші будуть його захищати.

Іншими словами,

головна сила Альянсу – не його сукупна військова міць, а надійність.

Збереження цієї надійності – пріоритетне завдання для всіх країн-членів.

Але оскільки стаття 5 Вашингтонського договору активізувалася лише один раз, після атак 11 вересня на території США, багатьом державам-членам НАТО не вистачає впевненості в рішучості інших приходити на допомогу. Особливо якщо така допомога пов'язана з великими витратами і ризиками.

І тут з'являється України з наполегливим прагненням вступити в НАТО і готовністю витрачати на оборонні потреби набагато більше планки в 2% ВВП, визначених у 2006 році і підтверджених Уельським самітом 2014 року. Україна, готова відігравати активну роль у стримуванні Росії. І нарешті позбавлена ​​можливості нескінченно лавірувати і міняти свої зовнішньополітичні орієнтири.

Чому ж нам – попри всі ці переваги – буде складно вступити в НАТО? Які побоювання та інтереси стоять за черговими фразами союзників про, в принципі, відкриті двері Альянсу?

Повертаючись до сказаного вище, кожна держава в НАТО більш за все не хотіла би підриву надійності і довіри до Альянсу.

Цього бояться набагато більше, аніж російської загрози.

Ситуація, коли один із членів Альянсу буде атакований, а інші не стануть йому допомагати, буде означати крах довіри до Альянсу в цілому і значне знецінення цього загального ресурсу.

Кожна держава-член Альянсу – а саме вони, зрештою, вирішуватимуть долю українського членства – намагається оцінити ймовірність того, що їй доведеться відповідати на можливу російську агресію проти України. І чим така ймовірність вище, тим менш вигідним стає членство України. Тут працює простий підрахунок потенційних вигод і ризиків, без будь-якої ідеології, російського впливу і тому подібних факторів, що відіграють другорядну роль.

Чи можуть наші ресурси, досвід, територія і комунікації переважити такого роду побоювання?

На сьогоднішній день і в середньостроковій перспективі – ні.

Як не парадоксально це звучить, але Росія занадто слабка щодо НАТО, щоб наші активи і зусилля цінувалися настільки високо. Водночас Росія занадто сильна щодо нас, що дозволяє їй створювати реалістичну і постійну загрозу агресії, підкріплену до того ж окупацією Криму. Навряд чи кремлівські стратеги планували цей ефект, але безладно-агресивні кроки Росії в 2014 році створили їй репутацію непередбачуваної держави, яка тепер змушує країни Заходу до більш обережних рішень. Деякі з цих рішень – від постачання зброї до перспектив членства в НАТО – стосуються України.

Так, агресивні кроки Росії призводять до зростання значення військової сили і всіх пов'язаних з нею ресурсів, проте цей ефект діє лише на обмеженій території, зокрема в "сірій зоні" пострадянського простору.

Так, європейська безпека частково зруйнована або втратила свої обриси; але цих змін недостатньо для того, щоб Україна з її досвідом ведення затяжного військового конфлікту проти Росії перетворилася на контрибутора, а не споживача європейської безпеки.

І якщо ми дійсно хочемо стати членом НАТО в найближчому майбутньому, нам потрібна більш складна стратегія, заснована на дійсних, а не існуючих в нашій уяві сильних і слабких сторонах України.

На особливу увагу заслуговує те, як насправді країни-члени Альянсу сприймають російську загрозу. Це сприйняття значно відрізняється від нашого.

Члени НАТО вже зараз надійно захищені від військового вторгнення, і хочуть покладатися на цей захист і надалі.

Політика Росії створює для них проблеми, але проблеми іншого характеру, пов'язані з підривом довіри, кризою інститутів і зростанням невизначеності. Якщо ми будемо виходити з того, що Росія є страшною для Німеччини, Франції чи США тією ж мірою, що й для нас, то просто перемістимося в паралельну реальність.

В першу чергу, нам потрібно усвідомити, як важливі для сьогоднішнього НАТО спільні цінності.

Півстоліття тому можна було експлуатувати лише риторику геополітичного протистояння. Але в сьогоднішньому світі наші зусилля повинні бути більшою мірою спрямовані на перетворення в реальну демократію, ніж на переконання НАТО в нашому ключовому значенні для стримування Росії.

Водночас важливим елементом стратегії зближення з НАТО стане наша реалістична відповідь на російську загрозу. Ці питання – наша відповідь на російську загрозу і перспектива членства в НАТО – пов'язані між собою, як чарівні палички Гаррі Поттера і Волдеморта. Ми помічаємо простий зв'язок: чим активніше ми збираємося воювати з Росією, тим потрібнішими ми станемо для НАТО. Але зв'язок є більш складним і суперечливим: чим активніше ми збираємося воювати з Росією, тим небезпечніші ми будемо для НАТО як союзник.

Іншими словами, зниження ймовірності відкритого конфлікту з Росією скоротить наш шлях до НАТО.

Це дуже складне завдання, його вирішення теж потребує великих і тривалих зусиль. Можливо, що саме вміння і здатність знайти це рішення стане для нас "платою за вхід" до Альянсу.

Ми, звичайно, можемо залишити на озброєнні найпростішу тактику використання карти НАТО як блефу в грі проти Кремля. Тоді дійсно немає сенсу продумувати деталі – досить гучної риторики.

Але якщо ми хочемо складніших результатів, то варто пам'ятати: участь у міжнародних коаліціях – це не те, що досягається наполегливістю наших прохань. Перефразовуючи Отто Бісмарка, не промовами, а лише ідеями і змістовними зусиллями вирішуються великі питання часу.

Автор: Микола Капітоненко,

доцент Інституту міжнародних відносин КНУ,

для "Європейської правди"