Україна та Польща зробили спробу знайти вихід із кризи у відносинах.

Пізно ввечері у п’ятницю на сайтах українського та польського президентів з’явилися ідентичні за змістом повідомлення про результати термінового засідання консультаційного комітету президентів України та Польщі.

Ця подія мала на меті зупинити конфлікт, в першу чергу – у питанні історичної пам'яті.

Українсько-польська криза формувалася поступово, протягом двох років після зміни влади у Польщі – але за останні місяці відбувся її справжній сплеск. Заява про формування "чорного списку" нев’їзних українських урядовців, скандальний візит глави польського МЗС до Львова, можливе скасування візиту в Україну президента Польщі…

Всі ці проблеми вимагали термінового обговорення, а тому Петро Порошенко ініціював невідкладні переговори. Час для обговорення виявився досить вдалим – напередодні Європарламент розкритикував Польщу та навіть припустив накладення на неї політичних санкцій. Це давало надію, що Варшава візьме паузу у боротьбі на українському фронті.

Втім, аналіз повідомлення на президентських сайтах свідчить, що

замість компромісу результатом консультацій стала фактична капітуляція України.

Так, українська сторона погодилася на виконання двох ключових польських вимог.

Перша з них – фактичне зняття мораторію на проведення пошуково-ексгумаційних робіт польських могил. Саме цю заборону в Польщі називають каталізатором "історичного конфлікту".

Варто нагадати, що цей мораторій Україна ввела як відповідь на відсутність польської реакції на факти паплюження українських могил. Попри те, що проблема могил – аж ніяк не ключова в українсько-польських відносинах, лише в цьому випадку бездіяльність Варшави наштовхнулася на жорстку відповідь Києва.

Саме тому скасування мораторію було надпринциповим завданням для польської влади. Натомість Україна погоджувалася скасувати мораторій лише після вирішення проблеми українських могил у Польщі.

Згідно з офіційним повідомленням, "сторони погодилися з необхідністю зняття мораторію на проведення пошуково-ексгумаційних робіт та спільного їх відновлення".

Хоча це не означає автоматичного зняття мораторію, Україна пішла на поступки, погодившись розглядати це питання поза контекстом гарантій відновлення українських надгробків та їхнього захисту.

Ще одна тривожна деталь в офіційному повідомленні: "Українська та польська сторони домовилися співпрацювати з відповідними місцевими органами влади з метою вирішення питань, що становлять обопільний інтерес". Чи не означає це, що вирішення питання українських могил пропонується перенести на рівень місцевої влади? Якщо так, то

зважаючи, що демонтаж українських поховань часто був ініційований місцевою владою, цей крок стане явним програшем Києва.

Друга перемога польської сторони – перенесення історичного діалогу на вищий рівень. Простіше кажучи, з української сторони замість голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В’ятровича ці питання буде курувати віце-прем’єр Павло Розенко. Саме він очолить робочу групу, яка має прийняти рішення по скасування мораторію на проведення ексгумаційних робіт.

Така домовленість може вважатися несуттєвою, а декому – навіть корисною, зважаючи на неоднозначне сприйняття пана В’ятровича. Однак насправді така заміна дає надію Варшаві сподіватися на вдаліше лобіювання "історичних питань" у пакеті з економічними.

Серед здобутків української сторони можна назвати лише підтвердження візиту польського президента Анджея Дуди. Попри те, що польське МЗС не рекомендувало президенту у грудні летіти в Україну, візит не буде скасований.

Натомість консультації не вирішили питання оголошеного Польщею "чорного списку" для українських урядовців.

Ця проблема актуалізувалася вже наступного дня, коли стало відомо про заборону на в’їзд до Польщі (понад те – до всіх країн Шенгенської зони) відповідальному секретарю Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Святославу Шереметі. Києву лишилося хіба що обуритися та звинуватити Варшаву в діях всупереч домовленостям.

Дії польської влади ставлять Київ перед складним завданням.

Вже стало очевидно, що тактика "замовчування проблем" не дала результату. Певний час Україна розраховувала на зміну влади у Польщі; втім, рейтинги польських партій нині не дають підстав для таких сподівань.

А від нинішнього вікенду стало очевидним, що так само не працює тактика "малих поступок". Польський уряд сприймає ці поступки як щось самоочевидне і навіть як те, що дає підстави ставити нові умови.

За таких обставин Києву стає все важче дотримуватися образу "конструктивного переговірника", пропонуючи Варшаві обговорити складні питання та знайти компроміс. Така тактика погано працює, якщо ваш співрозмовник не налаштований на будь-які компроміси (до речі, подібну проблему зараз ми бачимо й у діалозі з Угорщиною).

Все це може призвести до непередбачуваних наслідків.

Якщо найближчим часом Київ не зможе сформувати свою стратегію у діалозі із сусідом (сусідами), то цим займуться українські праворадикали.

Це те, що вже почало з’являтися в угорському питанні: зривання сусідських прапорів, радикалізація ставлення до сусідньої держави, вимоги до влади не йти на поступки "ворогам", в перспективі – бойкотування товарів… Якщо ми підемо цим шляхом, то на порозуміння годі буде сподіватися навіть у середньостроковій перспективі.

Щоб не допустити такий сценарій, офіційний Київ має прийняти власний план дій. Більш того, стратегія відносин із сусідами має бути прийнятною для більшості громадян країни.

Якою може бути ця стратегія? Яких відносин із Польщею ми прагнемо і на які поступки готові йти? І де проходить "червона лінія", за якою компроміси неможливі?

Головна проблема в тому, що відповіді на ці питання в Україні немає. Це – ключова перевага Варшави, що дає їй можливості лобіювати необхідні поступки.

Доводиться погодитися з оцінкою посла Андрія Дещиці: якщо в польському суспільстві є компроміс щодо історичних питань, то в українському – немає. А без нього марно розраховувати на успіх у діалозі з Варшавою. Хоча б тому, що без єдиної державної історичної політики в Україні у Варшаві завжди буде опція домагатися зміни принципового українського переговірника на більш поступливого.

У ситуації, що склалася, тішить лише те, що польські скандали дали старт для такого діалогу. Але без щирих зусиль з боку керівництва держави він забере декілька років, яких в України немає.

Другий момент – досі Україна намагалася вирішувати свої проблеми із сусідами без залучення "медіаторів". Можливо, настав час змінювати свої звички.

Українсько-польський історичний конфлікт вже зараз напряму стосується ЄС – хоча б тому, що для покарання українських чиновників Варшава використала загальноєвропейський механізм шенгенського "чорного списку".

Сценарій залучення ЄС не дуже зручний для Варшави, яка все частіше стає об’єктом європейської критики.

Саме тому Києву варто максимально активно лобіювати таке посередництво.

Нові реалії україно-польського діалогу не залишають Києву альтернатив, адже традиційні механізми вирішення суперечностей вже не діють.

І справа аж ніяк не у нашій впертості. Навіть здобувши бажані для себе рішення Києва, польська влада генеруватиме нові конфлікти, адже цього вимагає політична ситуація в Польщі. Правляча партія претендує на ультраправий електорат і не хоче віддавати його популістам, таким як партія Kukiz’15. Остання вже внесла на розгляд законопроект про "заборону бандерівської ідеології". А відповідно, тепер ПіС треба генерувати зустрічні ініціативи, щоб не втратити виборців.

І хоча у правлячій польській партії "Право та справедливість" є противники таких кроків, ситуація зайшла занадто далеко для зміни курсу.

У такій ситуації Київ не має права на пасивність. Тим більше, що "зони комфорту" у відносинах України та Польщі вже не існує.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"