Отримання безвізового режиму з ЄС відкрило для України простір для пошуку подальших інструментів зближення.

Що може стати логічним продовженням безвізу, з його практичними перевагами та зрозумілим алгоритмом виконання завдань?

Як зберегти прогрес реформ, досягнутий завдяки руху до безвізу? Яких нових завдань ми можемо досягти, використовуючи набутий досвід візової лібералізації, зокрема у подальшому зближенні з ЄС?

Нерідко проект "візової лібералізації" розглядається як локомотив, що рухається лише в одному напрямку, де безвіз – єдина та кінцева зупинка, після якої колія переривається.

Натомість реформи, що здійснювались заради "локомотиву безвізового режиму", можуть слугувати стартом для нового та амбітного формату співпраці з ЄС.

Одним із таких нових євроінтеграційних проектів, з вищим ступенем складності, але не менш привабливими перевагами, ніж безвіз, є асоціація з Шенгенською зоною.

Що ж таке Шенгенська зона?

Досвідчені мандрівники асоціюють Шенгенський простір з вільним автобаном від сходу Польщі аж до берегів Португалії. І дійсно, в межах Шенгенської зони будь-яка особа, незалежно від громадянства, може перетинати внутрішні кордони без перевірок.

Звідси і популярні історії про те, як можна прокинутись вдома у Бельгії, а снідати у кафе на сусідній вулиці – вже у Нідерландах. Досить сказати, що нині 1,7 мільйона людей у Європі живуть в одній країні, а працюють – в іншій.

Шенген став важливим етапом на шляху створення єдиної Європи, дозволивши повною мірою реалізувати вільне переміщення людей, транспорту та товарів. Однак скасування внутрішніх кордонів неминуче призводить до посилення режиму кордонів зовнішніх. Так, останнє розширення Шенгену 2007 року за рахунок Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини – улюблених напрямків українців – призвело до ускладнення візових вимог цих країн.

Компенсацією негативних наслідків розширення став розпочатий Європейським Союзом діалог з Україною про спрощення отримання шенгенських віз. 

Будуючи шенгенський спільний дім, задля економічного процвітання та безпеки ЄС, автори подбали про надійний фундамент свого творіння, яким стала тісна правоохоронна та прикордонна співпраця. Для ефективної комунікації усі країни Шенгену під’єднані до Шенгенської інформаційної системи (SIS), що дозволяє компетентним органам обмінюватись інформацією, наприклад, щодо осіб, яких розшукують у зв'язку з тероризмом та іншими важкими злочинами, або ж щодо викрадених транспортних засобів та ідентифікаційних документів.

Обмін інформацією та посилена співпраця між правоохоронними органами країн-учасниць спрямовані на попередження ризиків. А співпраця у сфері судочинства дозволяє здійснювати швидку екстрадицію правопорушників та передачу кримінальних рішень між країнами Шенгену.

Головним правовим джерелом шенгенського процесу є Шенгенська конвенція 1990 року, а от для регулювання питань в’їзду на територію Шенгену громадян третіх країн використовується Шенгенський кодекс про кордони та Візовий кодекс ЄС.

Саме ці два правових доробки добре знайомі українцям. До скасування візового режиму з ЄС у червні минулого року всі, хто перетинав кордон з ЄС, мусив отримувати візи згідно з регуляціями Візового кодексу. В той час як норми Кодексу про кордони застосовуються до громадян і дотепер, незалежно від візового чи безвізового статусу країни.

Моделювання Шенгенського простору

Яким же чином формувалась ця унікальна конфігурація? Сьогодні Шенгенська зона – це двадцять дві держави-члени ЄС та чотири країни Європейської асоціації вільної торгівлі, які не входять до Євросоюзу – Норвегія, Швейцарія, Ліхтенштейн та Ісландія.

Водночас усі країни Шенгену, за винятком Швейцарії, об’єднує участь в Європейській економічній зоні (ЄЕЗ), що дозволяє громадянам не тільки вільно пересуватися, а й працевлаштовуватися та проживати будь-де в межах ЄЕЗ. Наразі Європейська економічна зона налічує 30 країн, серед яких – усі країни-члени ЄС (за винятком Хорватії) та трьох членів Європейської асоціації вільної торгівлі (Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн).

Окрім цього, більшість цих країн входять і до Митного союзу, в якому скасовано митний контроль та запроваджено спільну зовнішню торговельну політику.

"Серцевиною" усіх цих взаємин є економічна інтеграція, що сприяла появі чотирьох свобод єдиного ринку – вільного руху людей, капіталів, товарів та послуг. Саме на основі економічної співпраці в подальшому відбулося взаємне скасування внутрішніх кордонів у межах Шенгенської зони, що дозволило громадянам повною мірою реалізувати усі чотири свободи ЄС.

Країни, що мають досвід участі у різних проектах ЄС тією чи іншою мірою, долучаються до стандартів та критеріїв, на яких базується і Шенгенська зона. Так, виконуючи технічні умови заради безвізу, Україна підтягнула стандарти у ключових для Шенгену сферах політики, зокрема в посиленні горизонтальної співпраці служб, що відповідають за безпеку, та появі нових форм комунікації з партнерами з ЄС.

Прототипом безпекового концепту Шенгену є концепція інтегрованого управління кордонами, активне впровадження якої відбувається в Україні з початку візової лібералізації. Спільний обмін даними всіх служб, що працюють на кордоні та по обидва його боки, системна співпраця українських служб з Інтерполом з питань безпеки документів, посилення співпраці з прикордонними службами сусідніх країн ЄС через здійснення спільних перевірок на кордоні та проведення спільного патрулювання – ось неповний перелік якісних змін, набутий Україною на шляху до безвізу.

Елітний клуб чи відкритий простір?

З часів свого заснування Шенген достатньо спритно балансує між вільним рухом і безпекою, відкритістю до змін, статусом елітного клубу "для своїх" і перспективою нового розширення.

З одного боку, ми можемо знайти в шенгенській історії успішні приклади долучення цілих груп нових країн, причому навіть таких, які не були членами Європейського Союзу, як Норвегія та Ісландія.

Існують й інші приклади країн ЄС, що виборюють членство в Шенгені десятиліттями, однак все ще залишаються за його порогом. Причини неуспіху – різні та залежать як від ступеня відповідності критеріям Шенгену, так і від довіри країн-партнерів, а також готовності новачків розділяти високі стандарти спільного життя.

Так, наприклад, Кіпр, який є членом ЄС з 2004 року, не може приєднатись до Шенгенської зони через фактичне розділення острова та існування невизнаного ніким, окрім Туреччини, "Північного Кіпру".

Так само Болгарія і Румунія, які є членами ЄС з 2007 року, все ще не приєдналися до Шенгенського простору через сумніви інших членів Шенгену щодо відсутності дієвих механізмів боротьби з корупцією та злочинністю. Відкриття кордонів грунтується на довірі, а її дуже складно заслужити через гучні корупційні скандали.

І хоча шлях Болгарії та Румунії до Шенгену все ще триває, вони значно випереджають Україну.

Близько чи далеко Україна?

Географічно західні кордони України межують з кордонами країн ЄС. Тому поговоримо про близькість українських політик до шенгенських критеріїв на основі досвіду інших країн.

Для розуміння точки відліку України на цьому шляху асоціації з Шенгеном знадобляться національні плани країн, які мають досвід впровадження шенгенських критеріїв. Алгоритм набуття країнами асоціації з Шенгеном залежить від різних умов, як політичних, так і технічних, що можуть впливати на готовність Шенгену до чергового розширення.

Тому завчасне ознайомлення з умовами вступу на прикладі різних країн дозволить провести ретельний аналіз власного потенціалу.  

Свого часу, рухаючись до безвізу, Україна спиралася на досвід країн Західних Балкан, а цінну інформацію про процес наближення до Шенгену ми можемо знайти у досвіді Румунії. 

Навіть попередній огляд румунського плану вказує на те, що Україна знаходиться на правильному шляху.

Більшість критеріїв плану стосується завдань, що лежать у сфері громадського порядку і безпеки, які співпадають з Планом дій з візової лібералізації (2010-2016). Наприклад, перед Румунією стояло завдання реалізувати пілотний проект з видачі нових біометричних документів. Для України це завдання вже є не актуальним, адже починаючи з 2015 року українцям почали оформлювати закордонні біометричні паспорти, а з 2016 року - внутрішні паспорти у вигляді ID-картки.

Також Україна демонструє прогрес у сфері візової політики, управління кордонами та правоохоронної співпраці, що може стати надійним плацдармом для подальшого впровадження шенгенських критеріїв. Для прикладу, українські консульські установи вже видають візи, подібні до тих, що діють на території Шенгену (типи B, C, D), вартість візового збору в Україні також наблизилась до шенгенського стандарту, а існуюча інфраструктура на кордоні, у перспективі, дозволить Україні швидше приєднатися до VIS та Eurodac.

Рух до асоціації можливий через розробку кількаетапного плану інтеграції, де питання кінцевої мети буде залишатися відкритим протягом тривалого часу.

Після впровадження Києвом першої, ймовірно, законодавчої фази шенгенського доробку може розпочатися політичний діалог з метою формування довгострокового алгоритму набуття асоціації України з Шенгенською зоною.

Автори: Ірина Сушко, Катерина Кульчицька, Павло Кравчук,

ГО "Європа без бар’єрів"