Північноатлантичний альянс офіційно визнав, що Україна прагне набути членства в НАТО, та доєднав нашу державу до переліку «країн-аспірантів». Це ще не означає, що Україна стала «кандидатом на членство в НАТО», як дехто на радощах написав у суботу. Але поза тим, таке рішення – не проста формальність.

За останню добу довелося почути чимало запитань (і чимало міфів у відповідях на них!)

– Що це за статус і з ким ми тепер на одній сходинці?
– В 2008 році в Бухаресті Альянс вже ухвалював рішення, що Україна стане членом НАТО. То що ж змінилося зараз, чому це – перемога?
– І головне: чи полегшує новий статус наш шлях до членства в Альянсі?

Ми підготували для вас відповіді – і на ці запитання, i на низку інших.

Чому аспірант?

Цей дещо незвичний термін, звичайно ж, не має відношення до «аспірантури», тобто післядипломного навчання.

Назва нового статусу України у відносинах з Альянсом походить від англійського «aspirant country», тобто у дослівному перекладі - «країна, що має прагнення [до вступу в Альянс]». До слова, в офіційних документах НАТО найчастіше зустрічається довша назва, і саме вона наведена на сторінці офіційного сайту Альянсу, з якої Україна дізналася цю новину.

"На даний момент чотири країни-партнери задекларували своє прагнення до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня югославська республіка Македонія, а також Україна", -  повідомляє офіційний сайт Альянсу в розділі, присвяченому розширенню.

Будуть праві ті, хто назвуть цей статус «неформальним», чи то «проміжним». Україна і раніше стверджувала, що прагне вступити в НАТО, тож йдеться про визнання цієї реальності керівництвом Альянсу. Але його важливість у тому, що без цього статусу подальше зближення України та НАТО не було можливим.

Лише «аспіранту» можуть надати ПДЧ, до того неможлива навіть неформальна дискусія про це. Без визнання прагнень неможливий запуск так званого Інтенсифікованого діалогу, який дозволяє Брюсселю обговорювати з країною-партнером реформи, спрямовані на потенційне членство – нехай навіть воно відкладене у «невизначене майбутнє».

Недарма Брюссель тривалий час відтягував визнання нового статусу України.

Генсек Єнс Столтенберг старанно уникав коментарів з цього приводу на своїх прес-конференціях. Його заступниця Роуз Гетемюллер на Мюнхенській безпековій конференції оприлюднила витончене обґрунтування того, чому Україна не може бути визнана «аспірантом». А офіційний сайт НАТО ще кілька днів тому посилався на рішення Януковича про те, що Україна «не прагне членства в Альянсі», немов не помічаючи змін політики нашої держави.

ЄП достеменно відомо: Україна кілька разів просила керівників Альянсу «хоча б прибрати неправду з сайту». Порошенко особисто говорив про це Столтенбергу на зустрічі місяць тому – без результату. Схоже, у Брюсселі і зараз не планували робити цей подарунок.

Але особливість Заходу в тому, що він все ж грає за правилами.

Критика з боку ЗМІ, в тому числі від «Європейської правди», не лишалася непоміченою Альянсом. А після візиту до Брюсселя віце-прем’єра Климпуш-Цинцадзе в штаб-квартирі НАТО усвідомили: немає можливості не помічати очевидного.

Так Україна стала на одну сходинку вище у відносинах з Альянсом.

Нам вже обіцяли членство в НАТО у 2008 році.
В чому ж перемога зараз?

Це запитання звучить, мабуть, найчастіше.

Так, справді, 10 років тому саміт в Бухаресті ухвалив значно амбітніше рішення – про те, що одного дня Україна вступить до Альянсу.  «Сьогодні ми узгодили, що ці країни стануть членами НАТО», - йдеться у підсумковій заяві саміту – блоці, присвяченому Україні та Грузії. Причому тоді, у 2008 році, це рішення не вважали перемогою, радше навпаки: Київ тоді прагнув отримати План дій щодо членства, а натомість в Альянсі пообіцяли, що і ПДЧ, і членство буде – але колись, потім.

Понад те, у 2008 році, на момент зустрічі в Бухаресті, Україна вже давно мала статус «аспіранта» і вже три роки вела з НАТО той самий Інтенсифікований діалог, про який ви згадували вище.

Але обидва досягнення – і статус, і діалог – були «обнулені» у 2010 році.

Псля перемоги Януковича на президентських виборах офіційний Київ викреслив згадку про мету членства в НАТО з усіх офіційних документів, а Рада схвалила закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики зі згадкою про «позаблоковий статус». А слідом за нами це зробив і Альянс (і це природно, адже не можна говорити про «прагнення до НАТО», якщо країна-партнер це заперечує).

В 2014 році в Україні змінилося все – і влада, і пріоритети, і підтримка членства в Альянсі.  Україна офіційно поінформувала Брюссель, що відмовляється від позаблоковості.

Новопризначений Генсек Єнс Столтенберг тоді підтвердив, що рішення з Бухареста лишається чинним, Україна буде членом НАТО... але навіть статус аспіранта Україні так і не повернули.

Це не складно довести документально: у веб-архіві є кілька копій розділу сайту НАТО про розширення від кінця 2014 року. Попри зміну офіційної позиції Києва, Альянс 4 роки поспіль підкреслював: Україна «не має прагнень до членства в НАТО». Те саме стверджується у рішеннях Уельського та Варшавського самітів НАТО – у переліку держав, що прагнуть членства, України не виявилося.

Ба більше: на позицію НАТО не вплинула ані затверджена в 2016 році стратегія нацбезпеки, ані ухвалений в 2017 році закон про визнання членства в НАТО стратегічною метою нашої держави. В Брюсселі намагалися просто не помічати цього.

Причина такої поведінки відома: кілька держав-членів НАТО бояться запускати процес політичного зближення. А відновлення неформального «статусу аспіранта» є першим кроком у такому процесі. А отже, публікація на сайті НАТО точно є приводом для того, щоб говорити про позитив.

Хоча підкреслимо, це – лише публікація.

Для реальної зміни позиції Альянсу потрібне політичні рішення, та зміна позиції Альянсу, затверджена рішенням 29 країн-членів. Про те, які кроки має пройти Україна дорогою до членства – у наступному розділі.

ОНОВЛЕНО: вже після публікації статті до "Європейської правди" надійшов офіційний коментар зі штаб-квартири Альянсу.

"Політика НАТО (щодо України) залишається незмінною. Відбулися зміни у політиці України, і вони були відображені на сайті", - пояснив представник НАТО.

То що, дорога до членства відкрита?

Тут відповідь чітка та однозначна: НІ.

Цінувати дипломатичні перемоги потрібно, але переоцінювати їх – неприпустимо і навіть небезпечно. Ми живемо у реальному світі, і тому ґрунтуватися треба на реаліях, а не на ілюзіях.

Ці реалії найкраще прокоментувати словами профільного віце-прем’єра Іванни Климпуш-Цинцадзе.

«Від визнання амбіцій до членства - довгий шлях [що складається із] насамперед внутрішньої роботи, але ми можемо його успішно пройти, якщо будемо цілеспрямовано змінювати країну у відповідності до демократичних, соціальних, економічних, політичних і, звичайно, військових принципів та підходів НАТО», - написала вона у Facebook після появи цього повідомлення на сайті Альянсу.

Отже, нинішній крок Альянсу є важливим, але точно не є вирішальним. 

Навіть суто процедурно, на шляху до членства – чимало кроків. Варто перерахувати їх.

По-перше, Альянс має відновити Інтенсифікований діалог з Україною, призупинений в період Януковича. Це наша найближча мета.

Якщо виходити з формальних критеріїв, цей крок мав би статися автоматично ("країни, які задекларували інтерес у приєднанні до Альянсу, спершу отримують запрошення до Інтенсифікованого діалогу", каже роз’яснення на сайті НАТО, не виставляючи жодних додаткових критеріїв для цього). Однак на практиці цього не вдасться зробити без політичної згоди всіх Союзників, тобто країн-членів НАТО.

Грузія (проти якої, нагадаємо, Росія також веде війну) зараз перебуває саме на цьому етапі.

Далі наступний крок: знайомий українцям План дій щодо членства. Саме з його наданням можна реально говорити, що країна є кандидатом на вступ до Альянсу.

Увійти на цей етап ще складніше (пригадаємо про Бухарест-2008), але його не можна називати нереальним. Ризикнемо припустити: за умови підтримки США Німеччини та Франції, а також за умови продовження реальних реформ безпекового сектора в Україні – ПДЧ цілком може бути нам наданий.

Причому навіть конфлікт з РФ не є однозначною перепоною для цього, адже ПДЧ не надає кандидатові безпекових гарантій. Зобов'язання Альянсу щодо спільної оборони діють виключно для країн-членів.

Отже, тепер про останнє. Навіть отриманий та виконаний План дій не гарантує членства. В Європі є наочний приклад цього: Македонія. Колишня югославська республіка отримала свій ПДЧ ще у далекому 1999 році, виконала всі його вимоги понад 10 років тому – але досі лишається у статусі кандидата через вето однієї з країн-членів - Греції (як не згадати про нинішній конфлікт України з Угорщиною!!!)

Ну і нарешті, не забуваємо про російсько-український конфлікт. Передусім про його гарячу фазу, що триває на Донбасі.

За його збереження цілком можливо зблизитися з НАТО і навіть отримати ПДЧ, але навряд чи можливо стати членом Альянсу.

Отже, є дві речі, які потрібні для нашого зближення з Альянсом. Перше – це реформи, друге – політична готовність країн-членів НАТО. А у момент, коли членство стає реальною перспективою, особливу вагу набуває фактор Росії. Це, до речі, не робить вступ зовсім неможливим (хоча й ускладнює його), але це - тема для окремої статті.

Про друге ми вже написали, але варто ще раз згадати і про перше. Нагадаємо, що йдеться не лише про військову сферу. Критерії, які ставлять перед потенційними членами НАТО, багато в чому перетинаються із критеріями членства в ЄС. Це і демократія, і права людини, і, звісно ж, сектор цивільної безпеки. Нагадаємо про нещодавнє інтерв’ю глави консультативної місії ЄС, який чітко і кількаразово наголосив: "Без реформи СБУ не буде просування України до НАТО".

Тому продовження реформ вкрай важливе. І не лише для Альянсу, але й для нас самих.

Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"