Міжнародний інвестиційний арбітраж прийняв рішення на користь кількох приватних позивачів проти Російської Федерації за позовом, що стосувався експропріації їхніх активів на території Криму.

Позивачами у справі були вісімнадцять юридичних осіб, деяких з них преса пов’язує з Ігорем Коломойським, та одна фізична особа – колишній голова правління Приватбанку Олександр Дубілет. За даними Global Arbitration Review та Law360, позивачам за рішенням арбітражу належить компенсація в розмірі близько 159 млн доларів.

Це перше рішення по суті справи, яким Росію визнано відповідальною за експропріацію активів у Криму та зобов’язано виплатити компенсацію. Решта аналогічних справ перебувають поки що на більш ранніх стадіях процесу.

Це Гаазький суд?

Це міжнародний арбітраж за правилами ЮНСІТРАЛ 1976 року, під егідою Постійного третейського суду (Permanent Court of Arbitration) в Гаазі.

Важливо не плутати: в Гаазі розміщується також Міжнародний суд ООН, де слухається, наприклад, справа України проти Росії за Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, та Міжнародний кримінальний суд (який іноді називають Гаазьким трибуналом). Обидва ці органи – постійно діючі, на відміну від арбітражу, що створюється кожен раз під конкретну справу.

Росія не брала участі в арбітражі, отже – не визнає його юрисдикції?

Це навряд чи вплине на чинність арбітражного рішення або можливість його виконання, хіба що в самій Росії. Було б занадто просто, якби для ухилення від арбітражу було б достатньо просто не з’явитися на засідання.

Росія наперед дала явну згоду на розгляд інвестиційних спорів в арбітражі – при підписанні в 1998 році Угоди про заохочення та взаємний захист інвестицій з Україною – і тепер не може в односторонньому порядку відмовитись від процедури розгляду спорів.

Чи є обов'язковим таке рішення, адже це не міжнародний суд?

Це не постійно діючий міжнародний суд, як Міжнародний суд ООН, однак його рішення є так само обов’язковим для сторін та підлягає примусовому виконанню в усіх державах-членах Нью-Йоркської конвенції 1958 року.

На сьогоднішній день в світі винесено вже кілька сотень остаточних рішень у справах міжнародного інвестиційного арбітражу на суми від сотень тисяч до мільярдів доларів і питання щодо обов’язковості рішень навряд чи можна ставити серйозно.

То що, тепер Росія заплатить штраф – і Крим уже їхній?

Інвестиційний арбітраж – це спір комерційного характеру, між державою та приватною особою, стосовно шкоди, заподіяної активам цієї особи, і не більше того.

Питання про те, "чий Крим?", навряд чи взагалі розглядалося під час арбітражу, воно просто не стосується предмету спору. Швидше за все, арбітражний суд виходив із того, що Росія фактично контролює Крим, а тому повинна нести відповідальність за активи позивачів на його території.

Однак таке визнання фактичного контролю ніяк не означає, що це законно, або що арбітраж підтвердив правомірність окупації.

Виходить, це велика перемога нашої держави?

Інвестиційний арбітраж – це позов не держави, а приватної особи, і виграє, і гроші отримує в ньому лише приватний позивач, в цьому випадку – 18 компаній і одна фізична особа. Держава ніякого позову не подавала і грошей, відповідно, не отримає.

Насправді, сам інститут інвестиційного арбітражу умисно створювався таким чином, щоб максимально усунути держави, міждержавні та політичні аспекти з процесу (окрім, звичайно, держави-відповідача). Тож Україна в цьому процесі передбачувано грала досить обмежену роль.

З іншого боку, позитивне для інвестора рішення міжнародного арбітражу Україна може і повинна використовувати в своїх інтересах, наприклад, через аналогічні позови державних компаній, або через стимулювання позовів з боку інших приватних осіб, що втратили активи в Криму.

Що робити, якщо Росія не виконуватиме цього рішення?

Дійсно, до сьогоднішнього дня Росія не виконала добровільно жодного рішення інвестиційного арбітражу (хоча декілька успішних примусових стягнень було) і навряд чи збирається починати.

Існуюча система виконання арбітражних рішень проти держав є досить малоефективною: стягнення можна звернути лише на майно, яке належить саме державі, не державній компанії і тим більше не приватній компанії, такій як "Газпром", і яке не захищене дипломатичним імунітетом. Зазвичай, такого майна за кордоном не так вже й багато, як у Росії, так і у будь-якої іншої держави.

Важко сказати, чи варто очікувати змін у найближчому майбутньому. Як показує епопея з санкціями, там, де не може впоратись міжнародне право, окремі країни все більше покладаються на односторонні покарання.

На сьогоднішній день мільярдні активи російських державних компаній за кордоном захищені лише тим, що іноземні уряди визнають їхній комерційний статус та відокремленість від російської держави. Варто вдало аргументувати в іноземному суді, що російська державна компанія є фактично частиною держави і виконує її функції, як захист її майна щонайменше похитнеться.

Це, очевидно, наступне завдання позивачів в інвестиційних справах проти РФ.

Автор: Дмитро Шемелін,

радник юридичної фірми "Астерс",

для "Європейської правди"