10 років тому Україна набула повноцінного членства у Світовій організації торгівлі.

Гарний привід поставити собі низку запитань. В першу чергу – чи отримали ми хоч якійсь позитив від вступу до СОТ?

Складно обґрунтувати цифрами. Минуло 10 років – і експорт з України менший в абсолютних цифрах у доларах, ніж у 2008 році. Експорт промислової продукції став істотно меншим.

Чи не єдиний бум – експорт зернових. У 2007/2008 році ми експортували 4,4 млн тонн, а минулого сезону – майже 44 млн тонн. Зростання у 10 разів. Щоправда, сьогодні це та цифра, якої всі радше соромляться, бо це ознака нашої сировинності у світовій економіці.

То чи так вже насправді нам треба було вступати до СОТ?

Простої відповіді на це запитання не існує просто тому, що минуле десятиліття було дуже бурхливим для української економіки. Щонайменше два макрофінансових шоки – 2008-2009 і 2014-2015 років. Девальвація валюти і обмеження торгівлі й руху капіталу. Зміна відносин з ключовими торговельними партнерами. Угода про асоціацію з ЄС, яка зміцнила наші торговельні зв'язки. Тривала торговельна агресія Росії, яка мала ознаки системності з 2011 року (сподіваюся, це буде доведено у справах проти РФ, які ми ведемо в СОТ).

Нарешті, агресія з боку РФ та фізична крадіжка і знищення частки нашої економіки. За таких умов говорити про лінійний розвиток торгівлі складно.

Але все одно участь у СОТ стала для нас корисною.

За ці 10 років ми перестали бути тінню УРСР, яка залежить лише від експорту до країн колишнього Радянського Союзу. Маємо нині дедалі ширшу географія експорту і сміливішу діяльність українських компаній за кордоном. Це все ознаки ставлення до України як до цивілізованої торгової нації.

Звісно, найбільше цим скористались аграрії, які просто відчувають якийсь кураж у міжнародній торгівлі. Це не лише зерно, але й тваринництво, яке нарощує експорт м‘яса птиці і молочної продукції.

Відкритістю торгівлі скористались нові малі й середні компанії.

Їхня частка в торговельній статистиці – зовсім невелика. Але історії про шкіряні куртки для американських байкерів, пошиті у Вінниці, ізоляційну стрічку з Бахмута в Німеччині та інші подібні випадки завжди надихають. І доводять, що український бізнес є конкурентоспроможним.

Мабуть, єдиний сектор, щодо якого існує упередження, що вступ до СОТ радше завдав шкоди – це велика промисловість, успадкована з СРСР. Але і тут не все так однозначно погано.

Металургам вступ до СОТ дав нові інструменти боротьби проти обмежень на експорт їхньої продукції до багатьох країн світу. Отримання ринкового статусу в ЄС (досягнуте в контексті вступу до СОТ), скасування квот на експорт, можливість оскаржувати антидемпінгові заходи – усе це стало корисним для боротьби за місце під сонцем на складному глобальному ринку сталі.

Але на загал саме промислові виробники скаржаться на відкритість української економіки. Дивно, бо мита на імпорт промислової продукції були нижчими від зобов’язань у СОТ ще до вступу до організації. Можливо, з єдиним винятком – автомобілі, але автомобілебудівна сага в історії української економіки є окремою темою.

Якщо й був ризик від масованого імпорту, то для аграрної продукції. Але тут якраз-таки все вийшло навпаки.

Тому 10 років у СОТ – найкращий доказ того, що першопричиною успіху є не протекціонізм і допомога держави (вони, звісно ж, можуть бути корисними), але саме конкурентоспроможність бізнесу.

СОТ також запустила колесо історії у внутрішній державній політиці. Дискусії про податки і збори в уряді й парламенті тепер завжди корелюються з тим, що можна і не можна робити відповідно до правил СОТ. Деколи це рятує наших експортерів від безглуздих обмежень.

Успіхи у реформі ветеринарії й санітарії, завдяки яким ми відкриваємо нові ринки для м’яса і молока, беруть свій початок від першої хвилі змін до законодавства у цій сфері у 2005 році. Нехай навіть нам знадобилося 10 років, щоб довести все до ладу, але тепер так приємно чути, що ми продаємо до ЄС більше 100 тисяч тонн м’яса птиці і є другими у продажі на цьому ринку вершкового масла. А також чути новини про черговий відкритий для нас ринок (цього тижня це яловичина і Туреччина).

Усі ці зміни запустилися, власне, під час переговорів про вступ до СОТ.

У діяльності в рамках СОТ ми мали і успіхи, і скандали. Не дуже вдалою була спроба переглянути умови вступу відповідно до статті XXVIII ГАТТ. Не дуже вдалими – й обмеження на ринку автомобілів і програна справа Японії.

Але досить добре – це "помста ЄС" за знущання під час вступу до СОТ у вигляді тиску на Чорногорію. Хоч всі й обурювалися тиском України на невелику країну перед її вступом у СОТ, але це був вірний хід, аби довести, що ми не будемо просто слухняними в цій організації і будемо боротися за свої права.

Практичний результат для нас - угода про вільну торгівлю з Чорногорією. Яка дає переваги тепер і знімає проблему на майбутнє, коли Чорногорія стане членом ЄС. Цей досвід нам знадобиться, коли ЄС буде боротися за більш сприятливі умови для вступу інших балканських країн.

Відвертим провалом було політичне рішення не особливо втручатися в переговори про вступ до СОТ Росії.

І за інерцією втрачена можливість дотиснути Казахстан. Бо це було в часи, коли ми чхнути в той бік боялися. Тепер усі проблеми, які створюють нам ЄАЕС і Росія, треба спробувати вирішити під час переговорів про вступ до СОТ Білорусі. Це останній шанс врегулювати проблемні питання, і ми не можемо ним не скористатися.

СОТ стала дуже гарним майданчиком для протистояння РФ.

Маємо три позови проти РФ, і маємо сподіватися, що вже скоро арбітри визнають, що РФ таки обмежувала системно імпорт української продукції.

СОТ також дала нам можливість модернізувати торгівлю в СНД (угода 2011 року має багато відсилок саме на право СОТ), укласти дуже амбітну Угоду про асоціацію з ЄС, угоду про вільну торгівлю з Канадою і далі створювати нові можливості для експорту.

Але головне – за цей час і бізнес, і уряд зрозуміли, що СОТ – це не організація, яка диктує правила, а місце, де держави відстоюють свої інтереси. І під час великих битв, таких, які затіяв Трамп своїми митами і санкціями, варто бути всередині цієї організації, мати повноцінний голос і активно його використовувати.

Автор: Тарас Качка,

заступник виконавчого директора МФ "Відродження",
у 2007-2011 роках – учасник переговорної команди України щодо Угоди про асоціацію