24 червня у Туреччині відбулися вибори, одночасно президентські та парламентські. Вони стали першими після конституційної реформи, що наділила главу держави надзвичайно широкими повноваженнями.

Ще до завершення доби стало остаточно зрозуміло, що перемогу отримає чинний президент Реджеп Таїп Ердоган, а за пару годин прийшли й офіційні результати. Ердоган переміг у першому турі виборів, маючи трохи більше 52% голосів, тоді як його головний конкурент Мухаррем Індже посів друге місце, набравши понад 30%.

Другий тур виборів, на який сподівалися опозиція та частина турецького суспільства, не відбудеться.

Парламентські вибори підтвердили успіх Ердогана: його партія AKP, хоча і не набрала більшості, але разом зі своїми багаторічними партнерами-націоналістами має достатньо голосів, щоб сформувати стабільну більшість.

52% перемоги

Перемога Ердогана не була чимось аж занадто несподіваним. Зрештою, самі дострокові вибори він скликав саме для того, щоб переобратися, поки його рейтинг все ще коливається на рівні трохи вищому за 50%.

А ще – для того, щоб якнайшвидше отримати нові надзвичайні повноваження, передбачені поправками до Конституції, схваленими торік.

Економічні проблеми, які почали бити по стабільності Туреччини, ще на початку року хвилювали керівництво правлячої партії. Там розуміли, що стрімка девальвація турецької ліри, зменшення темпів економічного зростання та загальне падіння рівня життя через надмірні витрати країни на свої зовнішньополітичні маневри та енергетичні проекти – все це може стати родючим грунтом для потенційно протестних настроїв.

Тому планові вибори 2019 року ставали надто небезпечними.

Для президента вкрай необхідно було перемогти саме у першому турі.

Інакше неможливо було виключити ймовірність того, що у другому він програє.

Річ у тім, що Ердоган не є прихильником відкритих публічних дебатів. Та й перспектива зустрічі зі своїми опонентами віч-на-віч лише зробить його позиції більш уразливими в очах населення. Натомість його конкурент отримав би безкоштовну і відкриту трибуну на державних телеканалах, які дивляться якраз ті, хто голосує за Ердогана.

Але інтуїція не підвела президента Туреччини. Він переміг у першому турі, набравши лише на 2% більше за обов’язковий мінімум. Це означає, що рішення про термінові дострокові вибори було правильним. До осені рейтинг турецького лідера мав усі шанси впасти ще більше – разом із падінням ліри та погіршенням економічної ситуації і стосунків з Євросоюзом.

Водночас, ці вибори втретє поспіль (після виборів-2015 та референдуму-2017) підтвердили, що у сприйнятті Ердогана турецьке суспільство розколоте навпіл. Половина населення підтримує Ердогана та його партію, а половина – проти.

Цей розкол проходить по дуже конкретних лініях: релігія (ісламісти проти прихильників світської форми правління), етнічність (турки проти курдів), зовнішньополітична орієнтація (у питання курсу на ЄС та на Захід), ідеологія (ісламістський націоналістичний неоосманський проект проти ліберально-демократичного проєвропейського проекту).

І про опозицію.

Результат головного опозиційного кандидата Мухаррема Індже та його партії виявився законсервованим лише у межах західних прибережних провінцій, надто – серед прозахідного міського населення, яке живе за рахунок туристів з Європи та є менш консервативним і релігійним, аніж бідні сільські регіони в центрі та на півночі.

Та хоча опозиційні Ердогану сили не зуміли кардинально покращити свої результати на виборах (а у більшості провінцій втратили позиції), партія президента так само не покращила рейтинги. Кількість голосів, які отримали AKP та Ердоган особисто, знизилася практично в усіх регіонах країни, включно зі Стамбулом і Анкарою.

При цьому курди також втратили позиції. Вони отримали меншу кількість голосів в усіх своїх провінціях, аніж у 2015 році. Але разом із тим, результат їхніх конкурентів з правлячої партії не покращився, а у деяких регіонах так само зменшився.

Султан на прізвище Ердоган

Перемога Ердогана стала епохальною подією для Туреччини. І не тому, що він переміг вчетверте і лишиться президентом до 2023 року, ставши найдовшим керівником республіки з часів Мустафи Кемаля Ататюрка.

А тому, що Туреччина вперше за майже 100 років обрала "султана", в руках якого буде зосереджена практично вся повнота влади.

Ердоган розбудував у Туреччині вертикаль, подібну до тієї, яка була в Мустафи Кемаля, якого Ердоган так сильно поважає і так тихо ненавидить – через те, що у системі Ататюрка не знайшлося місця ісламістам.

Нова турецька республіка: мрії та дії Реджепа Ердогана

Президент Туреччини йшов до цього дуже довго, ще з 1997 року. Саме тоді сталася подія, яка закарбувалася в нього в пам'яті на все життя – військовий переворот, який скинув ісламістський уряд Неджметтіна Ербакана – духовного і політичного наставника самого Ердогана.

Ердоган тоді був членом ісламістської партії влади і обіймав посаду мера Стамбула. Але його як члена команди так само усунули з посади та ув`язнили. Військові втрутилися, оскільки ісламісти, на їхню думку, діяли всупереч заповітам Кемаля Ататюрка, що був прихильником світської форми правління та зменшення ролі релігії в управлінні державою.

Для Ердогана це був тяжкий удар, і він остаточно усвідомив, що система кемалістів – не для нього, що її необхідно замінити на іншу, в центрі якої, поруч з Ататюрком, буде інший "батько нації", але з ісламістським ухилом.

Так розпочався шлях Ердогана до руйнування опор тодішньої турецької системи.

Якщо Мустафа Кемаль заявляв, що Туреччина не має переглядати свої кордони після того, чого вже досягла, Ердоган вирішив зробити навпаки – відродити давно забутий імперський фантом, поставивши за мету відновлення контролю над колишніми колоніями.

А після нинішніх виборів і набрання чинності новими поправками до Конституції не залишиться жодних обмежень і перешкод для реалізації політики президента.

Подальші зміни в Туреччині...

Отже, майбутні кроки Туреччини у найближчі роки після цих виборів будуть такими.

Економіка.

Після виборів Ердоган візьметься за врегулювання проблем з валютою і банківським сектором, щоб зменшити напругу всередині суспільства. Враховуючи те, що країна розділилася 50 на 50 щодо підтримки Ердогана, а економічні ситуація погіршується, це треба вирішувати, адже інакше є ризик політичної дестабілізації. А президенту не потрібні проблеми на домашньому фронті.

Закручування гайок.

Ердоган продовжить тиснути на опозиційні йому сили з новою силою.

Під удар можуть потрапити нові політичні опоненти на виборах, насамперед Республіканська народна партія Мухаррема Індже, а також прокурдська Партія демократії народів, яка за результатами виборів навіть спромоглася пройти до парламенту. Ця політична сила (лідер якої сидить за гратами), є найбільшим ворогом влади, а відтак не виключено, що президент може навіть піти на її повну заборону на державному рівні.

Якщо це станеться – це позбавить опозицію зайвих 11% мандатів у парламенті.

Переформатування системи та культ особистості.

Навіть отримавши нові повноваження, Ердоган, імовірно, продовжить перероблювати систему, щоб забезпечити собі довготривале правління і закласти підвалини для нової моделі існування Туреччини. Тобто діятиме так, як колись Мустафа Кемаль. У новій системі не буде місця занадто сильній армії, а релігія відіграватиме набагато більшу роль.

Водночас Ердоган активізує свої програми з модернізації армії. Національні проекти вимагають активізації зовнішньої політики та більш жорсткого підходу до політики застосування сили. А армія – сильнішої армії та нових технологій.

При цьому тяжіння Ердогана до формування культу навколо його особистості помітне давно.

З його амбіціями стати новим "батьком нації" та "релігійним лідером" він намагатиметься створити такий інформаційно-смисловий наратив, який прив’яже його особистість та ім’я до самої Туреччини як держави.

...і за кордоном

Плани Ердогана напевно не обмежуються однією лише Туреччиною.

Розвиток... серіалів.

В Україні вже могли помітити появу в ефірі турецьких серіалів замість російських. Для Туреччини це не просто галузь, яка приносить гроші, але й інструмент м`якої сили у зовнішній політиці.

Турецькі серіали поступово завойовують європейський та близькосхідний ринки. Битва за мізки людей спалахне з новою силою, оскільки вона відповідає планам Ердогана вивести Туреччину у регіональні лідери, а це вимагає активнішої зовнішньої політики на усіх напрямках. Приміром, розпочалася "битва" між турецькими та єгипетськими телесеріалами, особливо в Судані.

Енергетичний хаб та битва за Східне Середземномор’я.

Президент Ердоган вже кілька років розбудовує газову мережу, намагаючись зав’язати на собі потоки "блакитного палива" з Азії до ЄС та на Балкани. Турецько-болгарський регіональний хаб має зв'язати разом каспійський, російський та іранський газ з Угорщиною, Болгарією, Румунією, Балканськими державами, Італією, Грецією і Словаччиною. Саме з цією метою Туреччина будує спільно з Росією "Турецький потік", який складає для України стратегічну загрозу.

Між тим кілька років тому поблизу Кіпру виявили величезні поклади газу. І це потенційно створює конкуренцію планам турків щодо хабу.

Тому, починаючи з 2016 року, Туреччина завела до Кіпру свої бойові кораблі та не дає світовим компаніям проводити розвідку на кіпрському шельфі. Імовірно, мета Туреччини – під’єднати Кіпр до своєї мережі на своїх умовах.

Зближення з Росією та Іраном...

Туреччина намагається сформувати власні альянси на противагу американсько-європейському впливу. Тому після виборів Ердоган і надалі зближуватиметься з РФ та Іраном у своїй сирійській та іракській політиках, оскільки обидві країни є зручнішими партнерами для Анкари – вони не заважають Ердогану розбиратися з курдами.

Зростання кількості спільних проектів з РФ та Іраном у галузях ВПК та енергетики додатково зміцнюватиме цей альянс, який, утім, поки що не варто називати стратегічним чи довготривалим.

...та погіршення стосунків з ЄС та США.

Ердоган продовжить наступ на курдські воєнізовані рухи у Сирії та Іраку, щоби згодом зробити там буферні зони з власною або лояльною адміністрацією.

Між тим питання курдів, порушення прав людини, переслідування опозиції, гра на користь геополітичних суперників США та ЄС, а також націоналістична та радикальна антизахідна риторика – все це зберігатиметься в арсеналі Ердогана у його стосунках із Заходом.

Але повного розриву із союзниками по НАТО очікувати не варто, адже Туреччина все ще зав’язана на Захід у галузі закупівлі озброєнь і техніки. До того ж Ердогану потрібен контрбаланс російсько-китайського впливу.

Червоне море для військових.

Туреччина є активним учасником гонки озброєнь, яка спостерігається у Червоному морі у останні роки. Нова інформація про поклади нафти у шельфі Червоного моря, а також перетин інтересів основних претендентів на регіональне лідерство на (Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Ізраїль, ОАЕ) зумовлює стрімке будівництво нових військових баз. Лише у минулому році ОАЕ, Єгипет, Саудівська Аравія, Іран, США, Туреччина, Франція і Китай домовилися про будівництво своїх баз у країнах, які мають вихід на Червоне море.

Анкара, маючи конфлікти з Єгиптом і Саудівською Аравією, не має наміру відставати від суперників у гонитві за контролем над цим регіоном.

Що з Україною?

Враховуючи останні тенденції (в тому числі відновлення імперських амбіцій), у Туреччині доволі популярною стає тема кримських татар.

І хоча Анкара може бути непоганим партнером для України, зокрема щодо перемовин з РФ зі звільнення політв'язнів та як комунікаційний міст з кримськими татарами, надмірна зацікавленість турків щодо Криму становить і певні стратегічні загрози для України.

Треба враховувати, що подальше зближення Туреччини з РФ та паралельна зацікавленість Анкари у питанні кримськотатарської автономії можуть призвести до небажаних для України наслідків у майбутньому. Особливо – коли на порядку денному постане питання повернення Криму до складу України.

Риторика Реджепа Таїпа Ердогана та його амбітні зовнішньополітичні плани перетинаються з інтересами України в Криму.

Для самої Анкари кримське питання має щонайменше дві цінності – налагодження тісніших стосунків з кримськими татарами як потенційними союзниками та зближення з Росією по лінії співпраці з питання кримських татар. Кремль може отримати непоганий інструмент тиску та впливу на татар через свого турецького союзника і таким чином перехопити ініціативу в України.

Автор: Ілія Куса,

експерт з міжнародної політики
Українського інституту майбутнього