Більшість тих, хто коментував наші з Лілією Гриневич нещодавні консультації з угорськими колегами-міністрами та угорською громадою України, першочергову увагу звернули на те, що Будапешт облишив намір блокувати участь України в саміті НАТО.

І це справді дуже важливе досягнення. Воно зняло момент напруги, який від початку не був потрібний нікому.

Та головний результат цієї зустрічі, як і всього тривалого й непростого процесу переговорів, я вбачаю зовсім у іншому: ми нарешті виходимо з клінчу в суперечці щодо нового закону "Про освіту".

Схоже, наші угорські партнери нарешті усвідомили, що закон змінюватися не буде.

Натомість тепер сторони спрямували зусилля на пошук компромісів щодо того, як він буде виконуватися.

Українська сторона запевнила, що виконає рекомендацію Венеціанської комісії щодо перехідного періоду в запровадженні закону. Але це не буде відтермінуванням проблеми. Цей час ми використаємо для якісної практичної підготовки до нововведень. Це і нові програми, і методики, і підручники та словники, це і професійна докваліфікація вчителів.

Крім того – також за рекомендацією Венеціанської комісії – стаття 7 закону не поширюватиметься на приватні школи. А кожна державна школа для національних меншин матиме широкі повноваження, щоб самостійно визначати, які предмети читатимуться українською, а які – рідною мовою.

Усе це створює гарну основу для того, щоб забезпечити дітям вільне володіння обома мовами, а дорослим – можливість конструктивно й демократично розв’язувати спірні питання.

Те, що ми зрушили з мертвої точки – справді значна перемога.

Підкреслюю: не українська, не угорська – це наша спільна українсько-угорська перемога і важливий крок назустріч один одному.

Майже рік українська дипломатія наполегливо переконувала угорську сторону поглянути на питання збільшення обсягів викладання української мови в школах угорської меншини не з формального, а прагматичного боку, з точки зору реальних вигод, які отримає від цього сама ж угорська громада.

Здається, наші партнери нарешті почали розуміти, що метою Києва не є дискримінувати угорську громаду, навпаки – ми прагнемо, щоб українські угорці почувалися вдома не тільки у своєму селі чи містечку, а на всій території країни.

Вільне володіння, поряд із рідною, і державною українською мовою ніяк не може дискримінувати наших угорських співгромадян.

Фото Дмитра Тужанського

Натомість незнання ними української дійсно створює дискримінацію. Адже це різко обмежує можливості молодих угорців України здобувати вищу освіту й робити кар’єру у власній державі. У результаті ж це призводить до їх масового виїзду, і навіть не в Угорщину, а й в інші, багатші країни ЄС.

Я не раз наголошував: існує прямий причинно-наслідковий зв'язок між тим, що у Берегівському районі Закарпаття 75% угорських випускників не можуть скласти тест ЗНО з української, і тим, що за останні роки угорська громада скоротилася чи не на третину.

Скажу прямо, якби ми справді хотіли позбутися угорської громади, нам треба було б робити саме те, на чому досі так наполягав Будапешт: відрізати угорську молодь від можливості вивчати державну мову.

Але нам це справді не потрібно!

Нам не потрібно, щоб наші угорці стали менш угорцями, забували свою мову й культуру. Навпаки, ми йдемо в Європейський Союз, а тому зацікавлені у збереженні й розвиткові типово європейського етнорізноманіття наших регіонів на кордонах з ЄС.

Закарпаття – це Центральна Європа в мініатюрі. Ми вважаємо це нашим культурним багатством і тією цивілізаційною ланкою, яка міцно єднає Україну із Європейським Союзом.

Особливо наголошу: потребу в оволодінні українською та в повноцінній інтеграції в суспільство своєї держави відчуває також більшість наших угорців, бо вони виходять не з "високої політики", а з прагматики життя. Я не втомлююся наводити приклад, коли до мене підійшли два наших молодих угорських бізнесмени і попросили довести справу із законом "Про освіту" до кінця. Адже без знання української вони не змогли б навіть як слід заповнити податкову декларацію, не те що вести бізнес!

Таких прикладів можу навести чимало. Бо проблему я вивчав не тільки з Києва, а й спілкуючись з людьми безпосередньо на місці.

За останній рік я не раз відвідував села й містечка, населені переважно угорцями чи румунами, вів щирі розмови про їхні прагнення й потреби. Звичайно, серед представників національних меншин є люди з різними поглядами й уявленнями. Звісно, трапляються й радикали, які або мають якісь сепаратистські марення, або ж просто розігрують сепаратистську карту у своїх власних інтересах.

Але абсолютна більшість людей хочуть жити спокійним і заможним життям там, де вони й живуть з діда-прадіда, тобто в Україні. Повністю поділяю їхню точку зору й вважаю обов’язком держави їм усіляко допомагати.  

Скажу одну парадоксальну річ.

Гостра угорсько-українська дискусія навколо нового закону "Про освіту" мала й позитивні наслідки. У вужчому сенсі вона змусила нас більше уваги звернути на потреби наших національних меншин. А в ширшому – вказала нам на тривалу відсутність загальної політики щодо залучення їх до життя українського суспільства в цілому.

Я кажу про це не для того, щоб посипати голову попелом.

Я просто хочу нарешті розпочати виважену і сповнену взаємної поваги дискусію про те, що ми можемо і що маємо зробити для наших меншин.

Поле діяльності тут – неозоре. Це і оптимальне поєднання володіння рідною та державною мовою, і їх гармонійне включення в рідну й українську (а ширше – в європейську та світову) культуру, це і широкі зв’язки з історичною батьківщиною, це і проблема подвійного громадянства та ще багато інших тем.

Дискусія має охопити не тільки гуманітарні, але й економічні аспекти розвитку регіонів. Переконаний, що нам необхідно пожвавити і поліпшити нашу транскордонну співпрацю. Людей переконує реальність, а не заяви. Якщо, наприклад, пункти прикордонного пропуску у нас не будують десятиліттями, навіть втрачаючи виділені на це гроші ЄС, то хочеш-не-хочеш, але це справді поганий сигнал місцевому населенню. Воно відчуває, що ніхто ним не цікавиться й про нього не дбає.

"Я не хочу повторення війни між Угорщиною та Україною": інтерв’ю Петера Сійярто

Отже, дискусія нам, безперечно, потрібна, але всім, хто хотів би взяти в ній участь, дуже раджу спочатку з’їздити в регіони, поспілкуватися з нашими угорцями, румунами, болгарами, словаками, відвідати їхні дитсадки й школи, зрештою, щиро й відверто поговорити з різними людьми. Я особисто завдяки цим поїздкам дізнався дуже багато нового, на багато речей по-новому поглянув, а головне – тепер я розумію реалії їхнього життя не лише на рівні фактів, а й на рівні емоцій.

Головною ж метою дискусії має стати вироблення ефективної й комплексної державної політики щодо національних меншин, про відсутність якої я вже казав. Переконаний, саме зараз час узятися за її розробку, причому у тісній співпраці як із самими громадами, так і з державами їхнього походження та Європейським Союзом у цілому.

І не забуваймо: якщо ми цього не зробимо, то свою справу неодмінно зробить Росія.

Вона постійно влаштовуватиме провокації, аби посварити нас із сусідами, як робила це у останні місяці, підбурюючи до суперечок наших угорських друзів. А що Росія в цьому справжній мастак – ми вже не раз мали нагоду переконатися.

Ми не маємо права допустити такий сценарій. Ні Україна, ні наші європейські партнери.

Якою б складною не здавалася суперечка, нам слід уникати вербальної ескалації й накручування емоцій. У будь-якій ситуації ми перш за все лишаємося сусідами, друзями, партнерами й союзниками. Протилежний підхід неабияк посилить і без того наявні безпекові ризики для всієї Центральної Європи.

Автор: Павло Клімкін, 

міністр закордонних справ України