7 серпня 2008 року бойові підрозділи російської армії перешли Рокський тунель і, таким чином, вдерлися на територію Грузії. Так розпочалася російсько-грузинська війна. Підкреслимо: дата важлива. В Тбілісі наполягають, що війна розпочалася 7, а не 8 серпня. Це має вирішальне значення і про це ми розповіли в окремому матеріалі.

Та цей текст – про те, що сталося після.

Військова операція РФ тривала лише п’ять днів та завершилася окупацією Цхінвальського регіону країни. А ще – стала відправним елементом для багатьох інших подій у світі. Вважають, що саме цей напад (точніше, млява реакція Заходу на нього) переконав Путіна, що наступним кроком має бути агресія проти України.

Відтоді минуло 10 років, але Грузія не стала ближчою до повернення окупованих територій.

Розрахунок Тбілісі на військове втручання Заходу, передусім США, не виправдався. Натомість Захід сконцентрувався на підтримці реформ – і тут Тбілісі справді має успіх. Грузія у рекордно короткий термін підписала Угоду про асоціацію. Грузини отримали безвіз попри гірші, ніж в Україні, міграційні умови. Грузія нині суттєво ближча до НАТО, ніж Україна, хоча у 2008 році відмінність між нами не була такою очевидною.

"Європейська правда" розбиралася у причинах успіху та у висновках, які може винести з цього Україна.

Близький Альянс зачинених дверей

Коли в Україні кажуть про найближчу мету у відносинах з НАТО, то дуже часто можна почути: нам треба наздогнати Грузію і йти до членства разом. І це загалом правильний підхід.

Понад 10 років тому наші прагнення до Альянсу вже розглядали разом – але тоді під тиском Росії Києву та Тбілісі відмовили у наданні Плану дій щодо членства.

В Україні відтоді все докорінно змінилося, і не раз. Новообраний президент Янукович оголосив, що звертає зі шляху до членства в НАТО. "Позаблоковість" стала частиною законодавства, тож від 2010 року будь-яке зближення з Альянсом припинилося. За 4 роки, після втечі Януковича, Україна скасувала його підходи і відновила тісну співпрацю з Альянсом; а з 2017 року наше законодавство знову каже про вступ як про мету держави...

Грузія витратила цей час не на метушню, а на реальне впровадження стандартів НАТО.

Нині грузини – значно ближчі до Альянсу.

Брюссельський саміт НАТО згадує і про Україну, і про Грузію, та ці згадки дуже відмінні одна від одної, навіть коли йдеться про ідентичні речі (детальніше – в статті ЄП про саміт).

Трамп диктує ціну безпеки: що вирішив саміт НАТО та що отримала Україна

"Ми повністю підтримуємо євроатлантичні прагнення Грузії. Всі 29 союзників підтвердили: Грузія стане членом НАТО", - вкотре заявив нещодавно генсекретар Альянсу Єнс Столтенберг. "Грузія досягла вражаючого прогресу в проведенні реформ, у тому числі у сфері економічного розвитку, безпекових та оборонних інституцій та модернізації збройних сил", - додав він, цитуючи документи саміту.

Про Україну це колись також говорили – але у брюссельській заяві схожих слів так і не з’явилося.

Нам виявилося непросто "вибити" навіть неформальний "статус аспіранта" (та й досі чуємо незадоволення союзників тим, що Брюссель зрештою його визнав).

Хтось може припустити, що причиною є агресія Росії на Донбасі, анексія Криму та небажання сваритися з РФ – але ж для Грузії це правило не діє! Там теж є Абхазія та Південна Осетія, окуповані росіянами. А конфлікт на лінії розмежування в Цхінвальському регіоні не дозволяє говорити про "мирне" співіснування з російськими окупантами – навіть без регулярних запеклих боїв із ними.

Та й початок російської агресії проти України не змусив НАТО пригальмувати співпрацю із Тбілісі – рівно навпаки! Восени-2014 Грузія отримала нові, найпотужніші формати співпраці з Альянсом, приєдналася до Партнерства посилених можливостей тощо (Україна нині отримала відмову щодо цього формату, і, подейкують, це сталося не лише через угорське вето).

Звісно, у Тбілісі хотіли більшого. Там прагнуть повноправного членства!

Але тут проходить лінія, яка єднає Україну та Грузію.

В Альянсі категорично не готові говорити навіть про надання ПДЧ жодній з наших держав. Натяки на це зустрічають спротив у Брюсселі та у столицях. Немає навіть чіткої підтримки США – такої, як була у 2008 році.

А Дональд Трамп заявив у Брюсселі, що зараз Грузія не має шансу вступити в НАТО, хоча й припустив, що це зміниться згодом.

Така різна війна...

Та повернемося до війни з Росією, яка у наших держав проходила дуже відмінно.

В Україні Кремль намагається приховати своїх "іхтамнєтов" - а в Грузію РФ вдерлася цілком відкрито. Тут війна була стрімкою, із активним використанням російської авіації та незрівнянними силами сторін.

Цікаво, що прямий негативний вплив війни на економіку Грузії був майже непомітним. Більше того, за результатами "воєнного" 2008 року - попри світову фінансову кризу - грузинська економіка показала зростання на 2,1%. Повоєнна Грузія більше втратила через падіння закордонних інвестицій, від яких її економіка є вкрай залежною. За результатами 2009 року падіння ВВП Грузії склало 3,8%.

Чи багато це? Для порівняння нагадаємо, що падіння української економіки у тому ж кризовому 2009 році склало 14,8% - і це без воєнних дій. (Годі й порівнювати з Україною-2014, коли російська агресія забрала добрий шмат нашого ВВП та промислового потенціалу.)

До того ж вже у 2010 році грузинська економіка відновила зростання аж на 6,4% та повністю компенсувала минулорічний провал.

Звичайно, значну роль у відновленні економіки зіграла міжнародна допомога, в першу чергу - від МВФ. Втім - і це принципова відмінність Грузії від України - у Тбілісі не зволікали з реформами, швидко повернувши привабливість для інвесторів.

Так, не все було просто. Національна валюта поволі слабшала. Реформи дійшли не всюди. Чимало людей так і не відчули того зростання, на яке сподівалися.

Усе це - разом із проблемами в реформуванні правоохоронного сектора та зі зростанням авторитаризму - призвело до зміни влади у країні. У 2012 році партія Саакашвілі "Єдиний національний рух" програла на виборах "Грузинській мрії".

Вони обіцяли швидке зростання рівня життя, в тому числі - через прагматичніші відносини з РФ.

Тоді навіть казали, що це стало другою після війни 2008 року перемогою Кремля у Грузії.

Та в реальності вона не вплинула на зовнішній вектор Грузії. Країна не загальмувала рух ані до НАТО, а ні до ЄС. У 2014 році поблизу Тбілісі відкрився спільний з Альянсом навчальний центр. Того ж року Грузія підписала Угоду про асоціацію з ЄС. У 2013 році Грузія отримала безвізовий план дій та виконала його менше ніж за три роки (в України це забрало понад 5 років). Європейський безвіз для громадян Грузії почав діяти на кілька місяців раніше, аніж для українців.

А от плани нового уряду на більш прагматичні відносини з РФ зазнали провалу.

Між країнами й досі відсутні дипломатичні відносини (і це, мабуть, найпринциповіша відмінність від української ситуації), а Росія не скасувала візовий режим для громадян Грузії - хоча в Тбілісі запровадили безвіз для росіян.

Разом із тим, грузинська влада досі готова обговорювати з Москвою спільні економічні проекти - на кшталт відновлення залізничного транзиту до Вірменії через територію Грузії, включаючи окуповану Абхазію (!). Ця поступливість є предметом постійної критики від опозиції - але вибори раз за разом приносять перемогу "Грузинській мрії".

Уроки для України

В інтерв’ю, присвяченому 10-річчю російсько-грузинської війни, російський прем’єр Дмитрій Медведєв (який був президентом у 2008 та розв’язав цю війну) висловив жаль, що НАТО досі готово обговорювати можливість членства Грузії і навіть наголошує, що колись її справді візьмуть до Альянсу.

Обурення Росії не дивує. Вони напевно не чекали, що навіть втративши контроль над понад 20% окупованої території, Грузія збереже шанс приєднатися до НАТО. До речі, для України цей урок має особливу цінність.

Складно прогнозувати день, коли ми повернемо Крим та Донбас, але вступ до НАТО є можливим навіть до цього дня. Адже, попри поширений у суспільстві міф, у статутних документах НАТО немає норми про заборону членства для тих держав, які мають окуповані території.

Понад те, у закритому режимі навіть обговорювалися шляхи, які дозволять це зробити!

Зараз усі ці дискусії, звісно ж, не мають політичних наслідків: у Альянсі категорично не готові говорити про членство.

Та стратегія дій грузинського керівництва за цих умов заслуговує на окрему увагу, адже Україна - у точно такій ситуації.

Розуміючи, що поки в НАТО немає консенсусу щодо вступу, у Тбілісі не "бомбардують" Брюссель вимогами з цього приводу. Замість цього Грузія зосередилася на технічній підготовці армії та на впровадженні натівських стандартів. Поки що - не заради взаємності, а заради себе.

Експерти визнають, що рівень сумісності грузинської армії з Альянсом вже зараз вищий, аніж у деяких східноєвропейських країн на момент їх вступу. Україна обіцяє вивести армію на такий рівень у 2020 році, та ці плани часто критикують за надмірний оптимізм.

Ще один, ключовий критерій членства в НАТО - новий член має довести, що здатний посилити Альянс.

Грузія робить це вже зараз, не чекаючи на вступ.

Приміром, чисельність грузинського контингенту в операції НАТО Афганістані - 870 бійців! Це - більше, ніж усі інші країни-партнери, пораховані разом! Для порівняння: Україна нині також бере участь у "афганській" місії Альянсу. Гранична кількість нашого контингенту - 11 осіб, та у Брюсселі кажуть, що реально наших бійців - суттєво менше.

Жодних претензій до нас немає (в Україні триває гаряча війна, тож військові потрібні насамперед вдома). Але погодьтеся, відмінність вражає.

Більше бійців, аніж Грузія, до Афгану спрямували лише США, Італія та Німеччина.

І це - найкращий доказ того, що Тбілісі йде до НАТО не лише на словах.

Трамп диктує ціну безпеки: що вирішив саміт НАТО та що отримала Україна

Схожою є стратегія Грузії у відносинах з ЄС. Тбілісі, на відміну від Києва, не є настільки категоричним у вимогах офіційного визнання перспективи членств чи особливого статусу. Та й успіх у цьому питанні у грузинів помірніший, аніж у співпраці з НАТО: за виконанням Угоди про асоціацію Грузія трохи відстає і від України, і від лідера регіону, Молдови.

Але реформи потроху просуваються, у багатьох сферах (як-то протидія корупції) Тбілісі лідирує, і цей факт не заперечує ніхто.

Грузія обрала, можливо, не найшвидший, але, мабуть, найбільш надійний шлях інтеграції. Там розуміють, що зараз НАТО та ЄС не готові говорити про їхнє членство - але вірять, що одного дня ця готовність з’явиться.

До речі, балтійські держави не втомлюються говорити, що це - повторення їхньої стратегії. Багато років поспіль вони так само чули, що їхній вступ до НАТО - це фантастика, що цього не буде ніколи, але продовжували йти цим шляхом і зрештою досягли мети.

Колись це має стати реальністю також для Грузії - та, звісно ж, для України.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

"Європейська правда"