Росія напала на Україну – але ця фраза не є новиною вже майже п’ять років.

Напад розпочався ще в лютому 2014 року в Криму; від весни продовжився "гібридною" агресією на Донбасі; а влітку того ж року переріс у повномасштабне військове вторгнення російських військ. На цьому тлі учорашні події в Керченській протоці можуть здаватися черговим епізодом конфлікту.

Але є одна важлива відмінність цих подій від усіх минулих.

Цього разу не йдеться про "зелених чоловічків", "іхтамнєтов", "народи Луганська та Донецька" чи про інших міфічних учасників війни з Україною. Тепер, на відміну від усіх попередніх нападів, РФ від початку визнає: саме вона атакувала Україну на морі.

Росіяни самі "злили" в мережу відео тарана українського буксира "Яни Капу" російським катером "Дон". А ввечері – підтвердили, що це їхні військові обстріляли кораблі ВМС України, поранили українських військових та захопили наші кораблі.

Нині президент та урядовці кажуть саме про війну та навіть про можливе запровадження воєнного стану. Київ офіційно вимагає від ЄС нових санкцій. Та чи є у нас підстави для таких вимог, якщо ми самі навіть не розірвали дипломатичні відносини з нападником? Хоча це зазвичай є першим кроком держави, що стикнулася з агресією.

І навіть зараз, коли Росія визнає свій напад, ми не чуємо від президента заяви про такий намір.

Нинішнє загострення конфлікту дає суспільству підстави вимагати таких дій.

Дипломатичні відносини з РФ мають бути розірвані. Без цього наші заяви про російську агресію втрачають частину своєї ваги.

До того ж збереження нинішнього лицемірного стану не дає Україні жодних переваг. "Європейська правда" стверджує це з абсолютною певністю і готова спростувати всі доводи на користь збереження дипвідносин, що лунають від окремих топ-дипломатів.

Міф перший: мільйони українців у Росії втратять консульський захист

Це – ключова неправда.

Конвенції ООН дозволяють нам закрити посольство, але зберегти всі консульства на території держави-агресора – У Ростові-на-Дону, в Пітері, Новосибірську та Єкатеринбурзі. Віденська Конвенція про консульські зносини прямо передбачає таку можливість.

Розрив дипломатичних відносин не тягне за собою ipso facto (автоматичного, обов’язкового) розриву консульських зносин. Пункт 3 статті 2 Конвенції

І це не екзотика. Історія знає купу прикладів, коли за розірваних дипломатичних відносин країни відкривали навіть нові консульства – щоправда, як правило, у разі конфліктів ворогуючі держави повністю евакуюють своїх дипломатів з території ворога і зважуються на відновлення роботи консульств згодом, коли напруга спадає. Але відсутність дипвідносин цьому не перешкода.

Звісно, Росія може згодом (або й відразу) "підняти ставки" та оголосити про розірвання також консульських зносин з Україною. Але це буде інше рішення. Не наше. Та й воно малоймовірне (адже росіяни теж прагнуть зберегти свої консульства у Львові, Одесі, Харкові та Києві).

Міф другий: бранці Кремля втратять захист України

Це – маніпуляція.

Вище ми пояснили, що консульські відносини за нашого бажання, швидше за все, можна буде зберегти. Та навіть якщо росіяни самі вирішать закрити всі українські консульства – у нас все одно лишиться механізм допомоги співвітчизникам.

Є відпрацьована в усьому світі схема: якщо через конфлікт або ворожнечу немає навіть консульських зносин між нами та іншою державою, то можна домовитися з посольством третьої країни, і вона візьме на себе роль нашої дипмісії.

Для цього, приміром, в Ірані працює відділ інтересів США у посольстві Швейцарії, бо американського посольства в Тегерані немає ще з кінця 1970-х. Тут американські громадяни можуть отримати новий паспорт або інший документ. А якщо в Ірані буде затриманий американський громадянин і він потребуватиме захисту, то звідси дипломати поїдуть до в’язниці або суду.

До слова, про захист.

Не обманюймо себе, роль українських консулів у поліпшенні життя бранців Кремля – доволі слабка.

Рішення про їхню долю ухвалюють на вищих щаблях російської влади, а запити наших консулів не важать майже нічого. Роль адвокатів дещо вагоміша – але вони від дипвідносин не залежать.

І, до речі, перехід найрезонансніших справ у руки західних, а не українських дипломатів міг би зіграти нам лише на користь. Погодьтеся, думка та спостереження швейцарського чи то німецького консула про умови тримання Сущенка, Сенцова чи Клиха будуть для світу авторитетнішими, ніж свідчення українського дипломата. Те саме стосується незаконних недопусків цих дипломатів до громадян України, які є у РФ стандартною тактикою.

Міф третій: прямі переговори з РФ стануть неможливими, говорити доведеться через посередника, "Нормандія" та "Мінськ" – під ударом

Про це зазвичай згадують, знову ж таки, у контексті заручників-українців у тюрмах РФ. Але це – просто неправда!

Відсутність дипломатичних відносин абсолютно не означає заборону переговорів. В тому числі – на високому рівні.

Наочний приклад – ті ж самі США та Іран. Американці були ключовими переговірниками щодо іранської ядерної програми. Тодішній держсекретар Джон Керрі зустрічався з іранським колегою Джавадом Заріфом і в складі "шістки", і окремо. Або ж візьмемо Росію та Грузію, які не мають дипвідносин ще з серпня 2008 року. Вони вже 10 років ведуть переговори з росіянами у Женевському форматі (щоправда, без успіху, як і у нас в Мінську), а грузинський бізнес тим часом домовився про відновлення авіасполучення, про розширення торгівлі тощо. І все це – без дипвідносин.

Міф четвертий: розрив дипвідносин нічого не дасть (варіант: треба було у 2014, зараз пізно)

Це – цинічні пояснення.

Держава, що має гідність, не повинна шукати відповідь на питання "що це мені дасть", коли на неї напала країна-сусідка. І якщо аргумент про 2014-й доучора ще мав сенс (мовляв, на початку агресії треба було розірвати, а зараз, на п’ятий рік війни, цей крок буде дивним), то нині немає і його.

Росія вперше атакувала нас відкрито, не ховаючи шеврони за фразами про "воєнторг". В усіх інших державах це викликало би негайний розрив дипвідносин.

В Україні це рішення впирається особисто у Порошенка, адже саме президент скеровує українську дипломатію. Тепер він має дати згоду на це.

Адже аргументів проти – просто немає.

До слова, якщо цього не станеться й зараз – то розмови та чутки про існування прихованих причин для збереження стосунків з Москвою отримають нове підживлення.

А ще – українська дипломатія може отримати нові проблеми через народний гнів.

Нагадаємо, в червні 2014 року, після того, як росіяни збили Іл-76 у Луганську, вбивши 40 військових, під посольством Росії у Києві зібрався стихійний мітинг. Люди, справедливо обурені тим, що в столиці досі функціонує посольство країни-агресора, закидали будівлю камінням та ледь не взяли її штурмом; їх тоді зупиняв особисто в.о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця.

Цієї неділі під посольство знову прийшли люди – будівлю закидали димовими шашками. І ніхто не дасть гарантії, що після чергового загострення на фронті не станеться чогось серйознішого.

Та якщо одного дня обурені люди не зупиняться перед огорожею, а будівля буде знищена, то виграють від цього лише росіяни. А офіційна Україна (і МЗС, і особисто президент) матимуть купу проблем на міжнародній арені. А тому – дипломатичні відносини з РФ мають бути розірвані. Негайно.

Це, звісно, не буде достатньою відповіддю України на агресію. Але це потрібно зробити – якщо не у 2014 році, то зараз.

В іншому разі Порошенку доведеться звинувачувати у наслідках лише самого себе.

Автори:

редакція "Європейської правди"

Ця стаття – Editorial. Це означає, що текст публікується за підписом усієї редакції та має підтримку всіх її журналістів.

"Європейська правда" вдається до цього формату лише у виняткових випадках, коли наша держава опиняється перед важливим вибором у сфері міжнародної політики. Нині, у післядень нападу Росії на кораблі українських ВМС, ситуація є саме такою.