Трагічні події 18-20 лютого 2014 року визначили майбутнє України. Режим впав. Україна повернулася до зближення з ЄС та НАТО.

Але перед цим від Януковича відвернулися вертикаль влади, прискоривши втечу де-факто президента країни. Так, як це зробили, приміром, дипломати посольства та консульств України у США, які поширили спільну заяву про те, що вони "з народом". 

Хоча перші бунтарі у зовнішньополітичному відомстві, що пішли проти системи, з'явилися значно раніше.

"Європейська правда" розповідає про сторінки історії, якими МЗС може пишатися. Ми вперше опублікували цю статтю 2 роки тому, на п'яту річницю революції, але про неї варто знову згадати.

* * * * *

4 лютого 2014 року, коли сутички на Грушевського вже залишили чотирьох загиблих, але Янукович та його команда мали намір боротися з Майданом до кінця, в українських медіа з’явився документ за назвою "Звернення українських дипломатів". Коротенький текст – лише чотири речення, вигук "Слава Україні!" та 17 підписів під ним – став ще одним знаковим етапом Революції гідності. Вже наступного дня кількість підписів перевищила 90.

Це був бунт. Чинні співробітники МЗС засвідчили, що підтримують протести, і закликали інших колег робити так само.

Лишалися два тижні до "Небесної сотні" та втечі Януковича. На той момент ніхто не мав певності, як діятиме режим і чи не стикнуться незгодні з репресіями (а декому з них справді було що втрачати). Попереду було "рейдерське захоплення" офіційної сторінки МЗС, несанкціоновані збори в дипакадемії, вотум недовіри міністру Кожарі тощо. Частина цих подій досі невідома широкому загалу, бо мета тих, хто "здійняв бунт", була далекою від піару.

На жаль, їх у МЗС виявилася меншість. На жаль, були й ті, хто тиснув на революційних колег. На жаль, повного очищення міністерства не сталося і досі. Та ніде правди діти: дипломатичне відомство було першим і єдиним, де опір системі виплеснувся назовні, став публічним.

До п’ятої річниці Революції гідності та до Дня української дипломатії "Європейська правда" з’ясувала досі невідомі деталі подій тих часів.

Як гартувався лист

"Ми, українські дипломати, висловлюємо солідарність із тими, хто на майданах у всій країні виборює краще майбутнє для України". Ці прості слова, доповнені фразами про "курс України на євроінтеграцію", про незгоду з переслідуваннями активістів тощо, стали першим за час Майдану публічним колективним спротивом столичних держслужбовців.

Це, звісно, не означає, що попередні два місяці їх усе задовольняло. Власне, і цей лист був погоджений ще значно раніше, а кістяк підписантів сформувався ще 11 грудня, після першої спроби штурму Майдану. Питання було в тому, як зробити так, щоби їхній спротив не лишився голосом волаючого у пустелі. "Та в січні, після перших смертей, стало зрозуміло, що треба хоч якось діяти, і почали готувати лист", – поділився спогадами з ЄП Андрій Дещиця, чий підпис стоїть у листі під першим номером. На той час він працював у МЗС послом з особливих доручень та опікувався придністровським конфліктом.

Ввечері 4 лютого, коли текст виклали в інтернет, під ним було 17 прізвищ та заклик до колег долучатися до публічного протесту. Поклалися на поширення у ЗМІ, особисто нікого не вмовляли. "До речі, дехто образився, що не повідомили", – згадує Олена Ващенко, що опікувалася збором підписів. За кілька годин кількість "бунтарів" зросла удвічі, а до кінця наступного дня їх було вже 91. А от далі процес загальмувався.

Коло тих, хто готовий іти проти системи, виявилося обмеженим – і дуже швидко вичерпалося.

Тиск? Ні, страх

"Нас дехто критикував, мовляв, це м’яка заява. Але у МЗС вона справді мала ефект. Зі мною після неї не віталися в коридорах міністерства – йшли і ніби не помічали. Хоча були й ті, хто виправдовувався, чому їхніх підписів немає", – розповідає Ващенко.

"Ясно, що всім було що втрачати. Робота у МЗС вважалася престижною, елітною", – пояснює нерішучість колег Андрій Заяць, у ті часи – посол з особливих доручень, як і Дещиця. Його підпис під "зверненням дипломатів" стояв під номером 2, хоча, за даними ЄвроПравди, Заяць тоді чекав на призначення на престижну посаду директора департаменту. Пішовши проти системи, він, як і інші, у разі перемоги Януковича закривав свою кар’єрну перспективу.

А сміливість – це така штука, яка рідко буває у більшості. "Ми не знали, і навіть не виключали, що буде лише 10-15 людей. Так, це було абсолютно реально у тій психологічній і кадровій ситуації, яку ми мали в тодішньому МЗС", – каже Заяць.

Цікава деталь: дипломати з числа "бунтарів", з якими говорила "Європейська правда", зазначили, що не стикалися з жодними репресіями і навіть натяками на них.

Схоже, деким із тих, хто не зважився на спротив, керував просто страх.

Хоча, звісно, були й інші приклади – і в самому міністерстві, і у посольствах.

"Знаю, що були люди, яких просили відкликати підпис. Були ті, хто хотів, але так і не наважився. З деякими поговорили і "пояснили", як це вплине на їхнє професійне майбутнє", – додав Андрій Заяць. Наші співрозмовники у МЗС не хотіли відкрито розповідати про випадки тиску на їхніх колег, але навіть доступні в інтернеті дані підтверджують: у окремих посольствах та окремих підрозділах були "нюанси". Приміром, дипломатка Олена Іванчук з посольства в Ізраїлі підписалася під листом серед перших і була у списку кілька діб – та згодом її прізвище звідти зникло.

А от тодішній міністр Кожара, як це не дивно, від тиску утримувався – чи то через відірваність від роботи міністерства (на роботі він бував рідко, міністерством де-факто керував його заступник Демченко), чи то через особливості характеру ("він не яструб", кажуть у МЗС). Але згадати про нього доведеться. Про це далі.

Дні революції: невідома історія

Варто окремо наголосити: попри всі проблеми, у часи революції чимало дипломатів підтримували Майдан, хоча регулярно ходити туди зважувалася меншість, а вголос заявити про свою незгоду з лінією державної машини – ще менше.

"Люди ж з вікна бачать, як там палає, як йде дим з Грушевського. А в другій половині лютого взагалі роботи не було, люди вже ходили на роботу, хто як хотів, і чимало керівників самі це дозволяли і самі казали: можете йти з обіду з роботи" , – розповів Ростислав Огризко, що на третій позиції у листі дипломатів-бунтарів.

У найтрагічніші дні Революції гідності МЗС справді працював "абияк" (довелося бувати у ті дні у будівлі на Михайлівській). Хоча, звісно, робота не завмерла. Двічі за два дні – 18 та 19 лютого – в МЗС проходили термінові зустрічі керівників міністерства та силовиків з європейськими дипломатами. Автор цих рядків був на одній з них та чув відгуки учасників іншої. Обидві завершилися повною поразкою соратників Януковича.

Їм, по суті, в очі відповідали: те, що ви кажете, є брехнею.

На першій такій зустрічі, що відбулася пізно ввечері після кривавого вівторка, послам доводили, що смерті мітингарів стали наслідком "самооборони" спецпризначенців.

Німецький посол Вайль тоді відійшов від дипломатичного мовчання і з сарказмом запитав Кожару та представників МВС: "Ви над нами знущаєтесь? Ось ЦЕЙ антикваріат і є зброєю, яку ви нам хотіли показати?"

Це фото, надане одним з європейських дипломатів, публікується вперше.

Джерела "Європейської правди"

Свідками цих діалогів було також чимало українських дипломатів, присутніх на зустрічі. Мабуть, комусь із них це додало впевненості, що світ не залишить нас без допомоги, і допомогло зробити вірний крок під час наступного витка "дипломатичного бунту".

А ще – про це також мало хто знає – загибель "Небесної сотні" мала для дипломатів і особистісний вимір. Один із застрелених "Беркутом", Андрій Черненко, був чоловіком співробітниці МЗС.

Нарада недовіри

Пообіді 20 лютого, коли режим Януковича перейшов останні лінії та почав розстрілювати демонстрантів, на фейсбук-сторінці МЗС з’явилося повідомлення, не погоджене з керівництвом дипвідомства. Так міністерство почало "офіційно" відходити від тодішньої вертикалі влади. Дипломати-бунтарі повідомили знайомим журналістам: відтепер комунікація дипвідомства – у їхніх руках, і режиму Януковича вони доступ не повернуть...

...Та історія про опір українських дипломатів під час Майдану точно буде неповною, якщо не згадати про Богдана Яременка, до грудня 2013 року – генконсула України в Стамбулі.

Після побиття студентів на Майдані 30 листопада він написав на власній фейсбук-сторінці, що беркутівці, які вчинили цей злочин, зганьбили всю українську державу і "дуже ускладнили політичне майбутнє Верховного головнокомандувача (тобто Януковича)". Вже за кілька днів Яременка терміново відкликали до Києва і звільнили з дипслужби (як згодом встановив суд, із порушенням процедури).

У русі спротиву чинних дипломатів він участі вже не брав, але доєднався на іншому, пізнішому етапі, про який мало кому відомо.

У суботу 22 лютого, коли падіння режиму остаточно відбулося, але Янукович ще перебував в Україні, а Кожара просто зник, бунтівна частина дипломатів взяла під контроль не тільки офіційні сторінки, а й керівництво обезголовленим міністерством.

Того дня поблизу МЗС зустрічалися Яременко та Дещиця, але одночасно почали спонтанно збиратися й інші колеги-дипломати. Хтось був на роботі, попри вихідний день. Хтось – звично прийшов до Михайлівського собору, що виконував функції неформального "штабу революції". Спонтанно виникла ідея зібрати тих співробітників міністерства, хто не заплямував себе – і вирішити бодай щось.

"Я вийшла з Михайлівського, зустріла одного колегу, другого, і всі з ошалілими очима. Всі розуміли, що треба діяти. І тоді один з представників Департаменту консульської служби дав доручення відкрити велику залу дипакадемії, збирати людей. Почали обдзвонювати всіх", – згадує Олена Ващенко.

У залі дипломатичної академії зібралася "дипломатична сотня".

Точніше, там було 116 діючих дипломатів та щонайменше один колишній – Богдан Яременко.

"Сірий кардинал" МЗС Демченко не прийшов, але і не залишив засідання бунтарів без уваги – за подіями спостерігав його штатний помічник, та й сам Демченко, кажуть, дзвонив та передавав учасникам, що їм варто облишити політичні ігри. З керівництва міністерства на бунтівному засіданні була одна людина – заступник міністра Андрій Олефіров. Він єдиний з керівництва МЗС зберіг повагу багатьох дипломатів, попри роботу в період Майдану – і навіть залишився у системі МЗС.

Про перебіг зібрання розповів Андрій Заяць:

"На зібранні в дипакадемії було три течії. Перша – це ті, хто діяв за вказівкою та інструкцією керівництва. Вони підкреслювали, що ми дипломати, а не політики. Вони прийшли на зібрання – але прийшли для того, щоби стримати.

Друга течія – революційно радикальна, вона закликала до припинення роботи, до страйку. Я тоді був у третій – наголошував, що МЗС має працювати, але ми повинні чітко і вголос оголосити патріотичну позицію. Зрештою, була підтримана ця поміркована течія".

Підсумком тривалої та часом емоційної розмови стала заява дипломатів, точніше, їхнє звернення до Верховної ради, в якому вони проголосили, що не визнають Кожару своїм керівником. "Кожара не має морального права надалі представляти Україну на міжнародній арені", – йшлося у документі, підтриманому більшістю голосів.

Задоволеними підсумком лишилися не всі.

"Я вважаю, що ті збори були неуспішними. Ми так і не змогли висловити чіткої позиції", – наполягає Богдан Яременко. Заява дипломатів дійсно не містила багатьох пропозицій радикальної групи. Приміром, прізвище "Янукович" у ній не згадувалося. "Дехто з високопоставлених дипломатів обурювалися, говорили, що їм нав’язують думку. Та в реальності вони просто шукали привід не підтримати ці рішення", – переповідає він дискусії за закритими дверима.

Дипломатів справді можна критикувати і за те, що останній виток бунту із заявою трудового колективу стався лише 22 лютого, і за те, що ця заява була не достатньо різкою... Так само можна і варто дорікати тим, що на початку лютого збір підписів під "листом дипломатів" захлинувся, щойно перетнув позначку у 100 людей. "Я очікував, що буде більше чинних дипломатів, які розуміють, що відбувається в країні", – визнав у розмові з ЄвроПравдою Андрій Дещиця.

Та поклавши руку на серце, варто визнати: це теж чимало.

Зрештою, МЗС стало єдиним інститутом влади в країні, де публічний опір розпочався ще тоді, коли підсумки революції було важко передбачити – і тривав до переможного кінця.

Те саме, до речі, мало місце у 2004 році, під час Помаранчевої революції – також публічно, зі збором підписів та невизнанням влади Віктора Януковича, обраного на фальсифікованих виборах. МЗС традиційно лишається в авангарді українських революції. Дехто, як, приміром, Ростислав Огризко, був у числі перших підписантів листів опору і у "помаранчеві" часи, і 10 років по тому.

"Але я дуже хочу сподіватися, що у наступні десятиліття не матимемо схожого досвіду", – зізнався він у розмові з ЄвроПравдою, згадуючи події тих часів.

Автор: Сергій Сидоренко, 
редактор "Європейської правди"

P.S. "Європейська правда" вже не вперше повертається до подій тих часів. Ми згадуємо не лише про позитив, а й розповідаємо про "антигероїв" та про їхню подальшу кар'єру. 

Ми відкриті до публікації інших спогадів учасників дипломатичного фронту Революції гідності.