Пізно ввечері 16 січня грецький уряд всьоме за вісім останніх років постав перед голосуванням щодо недовіри.

Втретє це випробування очікувало на уряд Алексіса Ципраса: попередні дві спроби припали на кризовий 2015 рік, коли привид Grexit видавався значно реальнішим, аніж навіть перспективи Brexit.

І знову Ципрасу вдалося пройти по лезу ножа: з 300 депутатів 151 проголосував за довіру уряду і 148 – проти. 145 голосів на підтримку уряду дала рідна ліворадикальна партія прем’єра СІРІЗА, однак за мінімально необхідних шість додаткових голосів довелося поборотися.

В очікуванні виборів

Минулої неділі екстравагантний ліворадикально-праворадикальний коаліційний уряд Ципраса розвалився, коли лідер правої його частини АНЕЛ ("Незалежні греки") і міністр оборони Панос Камменос оголосив про свою відставку. Решта міністрів від АНЕЛ, усвідомлюючи нульові шанси переобратися на наступних виборах (останні рейтинги дають партії трохи більше 1%), залишилися на своїх позиціях, хоча з партії Камменос їх швиденько виключив.

Так голосів стало 150. Зрештою, вистачило підтримки одного депутата з ліберальної партії "Потамі" ("Річка"), теж вигнаного з її лав за таке неподобство, і уряд подовжив своє існування.

Чому ж підтримка чинного уряду виглядає настільки токсичною для решти політичних сил?

Причина банальна і традиційна: наближаються парламентські вибори.

Щонайпізніше вони повинні відбутися восени 2019 року, коли чотирирічний термін чинного парламенту спливе природнім чином, але все більше і більше політичних сил, на чолі з найбільшою опозиційною партією "Нова демократія", тисне на Ципраса, щоб той оголосив вибори достроково.

Уряду меншості, що склався після розвалу коаліції, буде доволі складно функціонувати у настільки ворожому середовищі ще понад півроку, а відтак вибори можуть відбутися вже навесні.

Опитування наразі показують, що саме "Нова демократія" з 31,5 % суспільної підтримки має найкращі шанси очолити новий уряд. На другому місці залишається СІРІЗА з 16,5 % рейтингу, далі з великим відривом йдуть неонацистська "Золота зоря", Комуністична партія Греції та Центристський рух за зміни (КІНАЛ, перероджений ПАСОК, раніше провідна соціал-демократична партія) – приблизно по 4% кожен. Рейтинги решти партій маргінальні.

Однак для переможців виборів було б дуже зручно почати правління в ситуації, коли ключові кризи останніх років будуть тим чи іншим чином вирішені. Адже криза біженців послабилася після підписання договору ЄС з Туреччиною у 2016 році, а буквально у серпні цього року закінчилася третя програма фінансового порятунку Греції і очікується, що протягом наступного року держава повернеться на фінансові ринки.

Гаряча криза залишилася лише одна – македонська.

Македонська "зрада"

Переговори з македонського питання, що тривали останніми роками, а надто підписання цього червня так званої Преспської угоди, яка змінює назву сусідньої країни на "Північна Македонія" в обмін на зняття грецького вето на вступ цієї держави до ЄС і НАТО, викликали у Греції лавину масових протестів.

У листопаді 2018 року близько 65% греків були противниками цієї домовленості, в той час як підтримували її лише 17%, а 60% мали дуже негативну думку про головного архітектора Преспської угоди – колишнього міністра закордонних справ Нікоса Коціаса. Власне, через кардинальні незгоди з Паносом Камменосом з македонського питання він і втратив свою посаду в жовтні.

Нове ім'я заради НАТО: що може зупинити вступ Македонії до Альянсу

Камменос маневрував до останнього, сподіваючись, вочевидь, що угоду завалить македонська сторона.

Низька явка на референдумі 30 вересня підштовхнула багатьох оглядачів до невтішних прогнозів щодо можливості ратифікації угоди в парламенті конституційною більшістю, зважаючи на одночасний спротив президента Македонії Георге Іванова, націоналістичної партії ВМРО-ДПНЕ та необхідність врахування інтересів албанської меншини.

Однак прем’єр-міністр Зоран Заєв показав майстер-клас з політичного маневрування, досяг компромісу з усіма зацікавленими сторонами, і, ратифікувавши угоду 11 січня, перекинув відповідальність на греків.

З одного боку, голосування за Преспську угоду може стати політичним самовбивством у суспільстві, де невизнання будь-яких прав сусідньої держави на назву "Македонія" є переконанням абсолютної більшості. Тому не дивно, що більшість політичних сил стверджує, що угода жахлива, неприйнятна, торгує національними інтересами і національною гідністю, а відтак ратифіковувати її в жодному разі не можна.

З іншого боку, непримиренність такої опозиції обмежується тим, що провал угоди може знову вивести Грецію в статус політичної парії в рамках ЄС, а переможцю наступних виборів – суттєво ускладнити комунікацію з партнерами на міжнародному рівні, яка є ключовою на даному етапі політичного розвитку країни.

Ця політична дилема найгостріше постала перед партією-лідером симпатій, право-консервативною "Новою демократією", яка фактично відродилася з попелу.

У докризові роки вона була однією з двох системотворчих партій грецької політики, а її традиційним візаві була соціал-демократична ПАСОК ("Всегрецький соціалістичний рух"). Однак політика економії після кризи 2010 року маргіналізувала спочатку уряд Андоніса Самараса (НД), а тоді й Йоргоса Папандреу (ПАСОК), зафіксувавши глибоку кризу традиційних партій у Греції.

Натомість на коні виявилися радикальні політичні новобранці, в першу чергу ліворадикальна СІРІЗА, яка тріумфувала на виборах січня 2015 року, створила коаліцію з праворадикальною партією АНЕЛ, об’єднану ненавистю до європейських кредиторів і жорстких умов програм порятунку, та націлилася на пошук третього шляху для Греції.

Нові популісти

Однак радикальна програма СІРІЗА та її партнерів у 2015 році не спрацювала. Попри успіх липневого референдуму, де грецький народ гнівно відкинув умови кредиторів, уряд не спромігся знайти позаєвропейське джерело фінансування для можливого виходу з зони євро і повернення до драхми.

Тож Ципрас був змушений зробити "політичне сальто" і з другої половини 2015 року виконувати більшість вимог кредиторів, а також активно співпрацювати у вирішенні кризи біженців, які напливали до Греції з Туреччини.

Третім результатом нової поступливості уряду Ципраса став несподіваний прорив у майже 30-річних переговорах з македонського питання. Це стало можливим завдяки сприятливій міжнародній кон'юнктурі та невеликому значенню націоналістичних питань для ліворадикальної СІРІЗА. Наслідком стала непопулярна всередині країни Преспська угода.

І в цьому "Нова демократія" побачила шанс на відродження, почавши з обрання молодого та енергійного лідера Кіріакоса Міцотакіса (в кращих грецьких традиціях, сина прем'єр-міністра (1990-1993) Константіноса Міцотакіса та брата міністра закордонних справ (2006-2009) Дори Бакоянні). Змістившись з правоцентристських позицій ще правіше, Кіріакос Міцотакіс не шкодує красномовства, щоб викривати сервільність Ципраса щодо виконання умов кредиторів, які поставили простих греків на межу зубожіння, а Преспську угоди представляє як недопустиму зраду національних інтересів.

Міцотакіс грає в небезпечну гру на межі правого популізму, адже теж мусить пройти по лезу ножа. Він має бути достатньо непримиренним, щоб здобути собі симпатії грецького суспільства і показати, що він і його партія не мають жодного відношення до рішень, які стосуються чи то жорстких непопулярних реформ, чи то питань національної ідентичності, й тріумфувати на виборах. І водночас – не розвалити стосунки з партнерами, від яких все ще зберігає значну залежність.

Відтак опозиції вигідно, щоби Преспська угода таки була ратифікована, однак за рахунок самопожертви СІРІЗА.

Це дозволить потім стверджувати: так, ми були шалено проти, але коли вже угода ратифікована, то мусимо дотримуватися її положень, а національні інтереси захищатимемо в інший спосіб, наприклад вже в процесі переговорів про членство Північної Македонії в ЄС та НАТО.

Цим, власне, і пояснюється настільки сильна поляризація в парламенті: за "кривеньку качечку" уряду Ципраса голосує рівно стільки депутатів, скільки мінімально потрібно, а решта думає про своє політичне майбутнє.

Подібної ситуації варто очікувати і в голосуванні за ратифікацію Преспської угоди.

Російський кульбіт Ципраса

Алексіс Ципрас планував провести ратифікацію до кінця січня, по суті, якнайшвидше, поки ця тема гаряча і поки міжнародне співтовариство активно слідкує за перебігом подій і невпинно заохочує Грецію зробити цей історичний крок.

Як мінімум, йому хочеться увійти в історію як людині, яка спромоглася розв’язати настільки складний конфлікт.

Оскільки у Греції міжнародні договори ратифікуються простою більшістю, а не конституційною, як у Македонії, то шанси непогані. В разі голосування варто очікувати, що за угоду проголосує СІРІЗА, відступники з АНЕЛ, незалежний депутат та ще кілька депутатів з ліберальної партії "Потамі", які не бажали висловлювати довіру уряду, однак підтримують Преспську угоду.

"Потамі" увірвалася до парламенту у 2015 році разом з іншими новими партіями. Втім, проєвропейський лібералізм традиційно в сучасній Греції не прижився і зараз її рейтинги складають 0,7%. Тож її представникам можна голосувати відповідно до цінностей, а не до електоральних перспектив.

На 20 січня в Афінах запланована чергова демонстрація противників Преспської угоди. Немає сумнівів, що вона буде надзвичайно масовою і що основні політичні сили намагатимуться перетворити цей протест у власні відсотки на виборах.

Втім, говорячи про противників угоди, не можна не згадати наших заклятих сусідів.

Російська Федерація останніми днями просто фонтанує злістю і роздратуванням щодо можливої ратифікації. І міністр закордонних справ Лавров, і президент Путін, відкинувши будь-які дипломатичні реверанси, прямо кажуть, що угода щодо назви країни неприпустима, адже вирішення конфлікту додатково просуває впливи НАТО і США на Балканах.

Кабінет Ципраса, який починав свою каденцію як надзвичайно проросійський навіть за грецькими мірками, закінчує її низкою дипломатичних протестів на адресу Росії щодо її неприпустимого втручання у внутрішні справи Греції.

Тож шанси на ратифікацію доволі великі, втім, не варто забувати, що більшість на її підтримку слабка, а для основних геополітичних гравців на кону стоїть надто багато.

Автор: Надія Коваль,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"