Вже два тижні в Алжирі вирують масштабні антиурядові протести. Від 4 березня вулиці столиці заповнені людьми: вчителями, студентами, політиками, активістами і навіть військовими у відставці. До кінця лютого демонстрації стали, на думку багатьох спостерігачів, найбільшими з часів так званої "арабської весни" 2011 року.

І хоча за останні чотири роки протести стали для Алжиру досить частим явищем, початок березня змусив багатьох нарешті звернути увагу на проблему, що лежить в основі соціального невдоволення: незмінність влади в цій країні-сусідці Євросоюзу, колишній французькій колонії, в якій Париж зберігає незаперечно високий вплив.

Криза правлячого класу виразно проявилася 2013 року, коли президент країни Абдельазіз Бутефліка, що беззмінно правив з 1999 року, пережив інсульт і де-факто припинив виконувати функції глави держави. Відтоді країною керує зв'язка тіньової групи генералів і клану Бутефліки, головним в якому є брат президента Саїд.

Сам президент вже протягом шести років рідко з'являється на публіці, пересувається в інвалідному візку і практично не розмовляє, але через відсутність консенсусу серед еліт про те, хто має замінити старого і хворого президента, Бутефліку вирішили залишити на своєму місці і навіть забезпечили йому перемогу на виборах 2014 року. Всі ці роки криза політичної влади накопичувався на тлі тліючого соціального невдоволення і економічних проблем.

55-мільйонний Алжир – найбільша за площею держава Африки.

При цьому його населення розподілено по території вкрай нерівномірно. Атлаські гори розсікають країну надвоє. Північна, космополітичніша і багатша частина, має тісні зв'язки з Європою завдяки доступу до Середземного моря. А Південний Алжир – грубий, закритий в собі, консервативний і суворий, впритул примикає до Сахари, яка відокремлює Алжир від субсахарської Африки і є природним бар'єром для мігрантів з півдня. Численні плоскогір'я і рівнини, що з'єднують Алжир з його сусідами Тунісом і Марокко, стали тим місцем, через яке пролягають наземні торгові маршрути.

Алжир торгує цілим букетом різних товарів: оливки, вино, овочі, цитрусові, вугілля, залізо, фосфати. Однак ключове місце в економіці Алжиру займає енергетика: нафта і газ, які підвищують вагу країни в Європі, особливо у Франції.

Після масштабних протестів 2011 року та падіння цін на нафту 2014-го економіка Алжиру ослабла. Хоча "арабська весна", здавалося, пройшла повз алжирців і не призвела до серйозних змін, її привид усі ці роки тінню нависав над старіючим елітами на чолі з паралізованим президентом. Причина, чому "арабська весна" не завершилася для Алжиру так само, як для Сирії, Лівії або Ємену, дуже проста. Місцеве населення боялося цих наслідків, а рани, завдані суспільству кривавою громадянською війною 1994-2005 років, люди добре пам'ятали.

Проблеми в політичній системі Алжиру залишилися недоторканими і вперше почали серйозно загострюватися на початку цього року.

Велика частина правлячих еліт Алжиру – це старі генерали, ветерани війни за незалежність країни 1954-1962 років, на спадщині якої і вибудувана вся їхня внутрішня легітимність. Сам президент Абдельазіз Бутефліка – легендарна і шановна багатьма людина, яка стояла біля самих витоків незалежності Алжиру. Він кинув виклик Франції, а потім врятував країну від "ісламістської загрози" в роки громадянської війни. Обраний президентом 1999 року, він став архітектором миру 2002 року, який поставив крапку в громадянській війні.

Подібну історію можуть розповісти багато хто з нині наділених владою в Алжирі, але саме в цьому і полягає проблема. Генералітет, який керує за спиною недієздатного президента, давно вичерпав кредит довіри населення, а самі люди вже інші.

70% населення Алжиру – це молоді люди віком до 30 років. Вони вимагають оновлення "старої гвардії".

Проте влада на це не наважується з цілої низки причин.

По-перше, у тіньових еліт немає консенсусу щодо того, хто може замінити президента Бутефліку. Багато хто називав наступником глави держави його брата Саїда, але він цілком комфортно почувається в ролі "сірого кардинала", та й частина генералів не хоче віддавати йому всю повноту влади, побоюючись, що він почне чистки на користь своїх людей.

По-друге, еліти є банально бояться втратити владу – на Близькому Сході і в Північній Африці передача влади завжди болісна і часто асоціюється з переслідуваннями новими керівниками своїх попередників.

Демонстрація в Алжирі

Фото Washington Post

По-третє, для політичної верхівки нинішній статус-кво є цілком комфортним. Мало хто наважується кинути виклик спадщині президента Бутефліки, яка в очах багатьох дорівнює цілій епосі, що має сакральне значення для цих же еліт і літніх людей.

По-четверте, багато генералів побоюються, що зміна влади призведе до зростання впливу головної опозиційної сили в Алжирі – ісламістів. Цього військові допустити аж ніяк не можуть.

По-п'яте, невизначеність Франції, яку багато хто сприймає як реального керівника Алжиру. Париж поки не наважується зробити ставку на користь того чи іншого члена близького оточення Абдельазіза Бутефліки. Французам зрозумілі побоювання генералів, і найменше вони воліють побачити дестабілізацію в країні, від якої залежать безпека Середземноморського басейну, безперебійне постачання енергоносіїв, стримування мігрантів на південних кордонах Алжиру і боротьба з екстремізмом в колишніх французьких колоніях Африки.

Тут важливо згадати про відмінності між північчю і півднем Алжиру.

Більша частина населення країни живе на півночі, в прибережних землях, тож основні політичні рішення ухвалюють саме у великих північних прибережних містах: Орані, Константині, Беджайї і, звісно, у столиці. При цьому південні регіони в новітній історії країни стали плацдармом для різних ісламістських екстремістських угруповань, що кидають виклик світській півночі.

До сьогодні контроль уряду над південними провінціями досить слабкий, а кордон у Сахарі – місце постійної напруги і серце контрабандних шляхів, які перетинають південний і південно-західний Алжир.

Але повернімося на прибережну північ.

В умовах невизначеності правлячі еліти пішли найпростішим шляхом – консервація вертикалі і "закручування гайок".

Уже восени правляча партія почала готувати суспільну думку до того, що 82-річний Абдельазіз Бутефліка буде висунутий кандидатом у президенти вп'яте поспіль, незважаючи на стан здоров'я і чутки про його "клінічну смерть", що циркулювали Алжиром усе літо 2018 року.

Тоді ж від влади усунули практично всіх, хто міг хоч якось кинути виклик старому президентові. Чотирьох із шести командувачів військових округів, начальника жандармерії, десятки командирів гарнізонів і чиновників з Міноборони заарештували і кинули за ґрати буквально за один місяць у серпні 2018 року.

Населення вимагало "нових облич" у політиці, а розрив між "старою гвардією" і молоддю все більше посилювався.

Усе це накладалося на економічну стагнацію Алжиру, яка змусила владу йти на непопулярні реформи на кшталт впровадження нових податків і підвищення цін на паливо і хліб. Загроза протестів і страйків, яка ще більше вганяє Алжир в хаос, змусила владу відкликати законопроект про підвищення акцизів на паливо і урізання субсидій в бюджеті на 2019 рік. Сьогодні Алжир виділяє близько 10% свого ВВП на соціальні виплати, притому що рівень безробіття в країні дедалі зростає.

Усе це ілюструє, що сьогоднішня криза тліла багато років.

Приводом для багатотисячних протестів стала ситуація навколо президента Бутефліки, якого наприкінці лютого раптово госпіталізували до швейцарської клініки, він потрапив до реанімації, в Алжирі з’явилися чутки про його смерть. Інформації про здоров'я президента не було зовсім, і багато хто очікував, що це спонукає владу нарешті замінити Бутефліку іншим кандидатом.

Але еліти вирішили йти до кінця і все одно подали документи Бутефліки до ЦВК, щоб зареєструвати його кандидатом, хоча за законом він мав зробити це сам.

У відповідь по всьому Алжиру прокотилася хвиля демонстрацій. Незадоволені з'явилися навіть у владі.

Кілька членів правлячої партії навіть вийшли з її складу і приєдналися до протестувальників, чого раніше складно було й уявити, а глава виборчого штабу президента пішов у відставку. Відчувши вразливість влади, опозиційні партії вирішили зняти своїх кандидатів і бойкотувати вибори, зробивши ставку на вулицю.

Протистояння посилюється з кожним днем. Чим ближче до виборів 18 квітня, тим не безпечнішою стає ситуація. Генерали на чолі з начальником генштабу ЗС Алжиру Ахмадом Гайдом Салахом вже натякнули, що готові силою розігнати демонстрації, якщо вони загрожуватимуть режиму. Також вони уважно стежать за ісламістами, партія яких теж бойкотує вибори і готується очолити протести.

Для військових ісламісти – головна загроза. Саме так і почалася громадянська війна 1991 року: ісламісти перемогли на виборах, а військові, які не бажали віддавати їм владу, скасували їх і оголосили надзвичайний стан. Тоді в ході конфлікту, що тривав вісім років, загинуло до 200 тисяч осіб.

Сьогодні ситуація дуже нагадує передвоєнний час.

По-перше, при владі залишаються все ті ж люди, з тим самим світоглядом. По-друге, ісламісти знову піднімають голову, отримавши друге дихання після "арабської весни", в умовах ерозії старих режимів і на тлі спалаху конфліктів уздовж кордонів Алжиру. По-третє, регіональні гравці (Саудівська Аравія, Іран, Туреччина, Катар і не тільки) увійшли в нову фазу протистояння, більш люту і непримиренну, ніж раніше. Останній фактор може стати вирішальним у цьому протистоянні.

Ще під час "арабської весни", коли Алжиром прокотилася хвиля демонстрацій, за багатьма протестами за участю ісламістів стояли Катар, Саудівська Аравія, Іран, Лівія, Судан і навіть Марокко. А світську владу військових підтримували європейці, США, Ізраїль, Росія, Сирія, Йорданія і Туреччина.

Кожна зі сторін хотіла на виході отримати лояльну влада в Алжирі, а з нею – доступ до величезних ресурсів країни.

Нині ситуація дещо змінилася. Лівія фактично перестала існувати як єдина держава, Судан охоплений внутрішніми протестами, Малі та Нігер переживають власні конфлікти, через що півмільйона їх біженців застрягли на південних кордонах Алжиру. Екстремісти "Аль-Каїди" та інших угруповань об'єдналися в єдиний союз "Аль-Мурабітун", що загрожує безпеці всієї Північної Африки, а деякі терористи навіть ведуть переговори про об'єднання з іншими ісламістськими структурами і навіть з "Ісламською державою" в Лівії. Катар посварився з Саудівською Аравією, а остання вступила в альянс з Ізраїлем і розгорнула війну з Іраном. Туреччина, в якій у 2003 році до влади прийшли ісламісти на чолі з Реджепом Таїпом Ердоганом, вже не є другом алжирців. А Сирія, Єгипет, Ліван і Йорданія переживають не найкращі часи, щоб встати на захист Алжиру, не кажучи вже про США, які останнім часом не сильно зацікавлені у втручанні в регіональні процеси.

У такій заплутаній ситуації алжирські еліти почуваються розгубленими.

Вони не знають, до якого блоку приєднатися. Єдиними незмінними партнерами Алжиру завжди залишатимуться Франція і Росія, для яких ця країна – союзник, партнер і плацдарм для поширення свого впливу в Північній Африці.

Подальший розвиток подій спрогнозувати дуже складно.

Схоже, що правлячі еліти робитимуть усе, щоб провести Абдельазіза Бутефліку через вибори і забезпечити йому перемогу, а потім призначити віце-президента, який і буде фактичним керівником держави. У разі ж смерті президента (якщо, звісно, він вже не помер) його заступник моментально перейде на місце небіжчика. Дуже ймовірно, що Європа підтримає чинну владу Алжиру, аби уникнути конфлікту в цінній для них країні.

Однак ситуація на вулицях може вийти з-під контролю.

Ланцюгову реакцію може ініціювати що завгодно – загибель протестувальників, арешт опозиційних лідерів, інформаційний вкид про стан здоров'я президента... У цьому разі Алжир може встати на небезпечну стежку громадянського конфлікту, здатного перерости навіть у фазу повномасштабної війни за участю регіональних і глобальних гравців, в чергове поле для проксі-битви.

Втім, під тиском вулиці (а також якщо до цього тиску долучиться Франція) і під страхом війни генералітет здатний піти на послаблення: замінити Бутефліку іншим кандидатом, відкласти вибори, дозволити перемогти опозиційному кандидату (комусь із системної опозиції), який сформує Уряд національної єдності…

Так чи інакше, 2019 рік стане вирішальними для майбутнього Алжиру.

Ця країна – яскрава ілюстрація наближення краху старих порядків і консервативного деактуалізованого устрою на тлі глобальних трансформацій.

Зміни в Алжирі неминучі, питання лише в тому, який вигляд вони матимуть.

Автор: Ілія Куса,

експерт з міжнародної політики
Українського інституту майбутнього