Петро Порошенко дуже багато часу й енергії інвестував у американський напрямок зовнішньої політики. Часом можна навіть говорити про українську версію "America first" – спочатку Америка, а потім вже інші партнери.

А у розбудову персональних відносин із Трампом Порошенко доклав стільки зусиль, що, здавалося б, міг розраховувати на твіт підтримки перед виборами від американського президента.

Але Білий дім мовчить...

Та незалежно від того, чи буде Порошенко переобраний на другий термін, вже можна говорити про певну "американську спадщину" його президентства. Передусім, це отримання із США летальних оборонних озброєнь, але це – далеко не все.

Отже, як розвивалися відносини з Вашингтоном за президентства Порошенка? І які виклики залишаться у двосторонньому діалозі незалежно від імені наступного президента України?

Американський виклик

Складно сказати, наскільки президентство Порошенка стало викликом для Вашингтона, але перебування у Білому домі і Обами, і особливо Трампа однозначно стали викликом для їхнього українського колеги.

Чи не головною перешкодою стало розходження між ними щодо бажаного рівня залученості США до подій у нашій державі.

Якщо Київ, особливо з початком російської агресії, сповідував гасло "якомога більше Америки в Україні", то у Вашингтоні відповідали: "менше Америки, натомість більше Європи". Обриси цього підходу були помітні ще за Обами, а за Трампа він став очевидним. Як свідчать наші поінформовані співрозмовники, Трамп відверто запитував в українського президента на переговорах: "А як Німеччина допомагає Україні?".

Найчіткіше нинішній підхід сформулював високопосадовець Держдепартаменту, відповідаючи на запитання журналістів на закритому брифінгу після агресії РФ в Керченській протоці:

Європейські союзники мають відповідати за те, що відбувається на їхньому задньому дворі.

Важливо те, що це прозвучало не у Білому домі, а у Держдепі, а отже, політика переадресації українського питання на європейських союзників точно не є примхою президента США.

Президенту Порошенку довелося стати також свідком поступової маргіналізації (а то й демонізації) Європи в політиці США. Концепція "Європа цілісна, вільна і в мирі", на якій десятиліттями базувалась американська політика щодо Старого Світу, за нинішнього президента США тріщить по швах – а разом з нею і важливість України як невід’ємного елементу цієї "цілісної, вільної та в мирі" Європи.

Ситуація ускладнювалась тим, що Порошенку інколи доводилось балансувати між бажанням вибудувати відносини з Трампом і при цьому не зіпсувати їх із Меркель, з якою Порошенко першим з українських президентів знайшов спільну мову.

Безпека понад усе

Головним та безумовним пріоритетом Порошенка на американському напрямку стала безпека.

Згадаймо лише основні запити від української сторони до Вашингтона за ці роки. Не всі вони були виконані, але масштабність – наочна:

•    Надання Україні статусу ключового союзника поза НАТО (не виконано)
•    Укладання двосторонньої безпекової угоди на кшталт тих, що діють між США та Японією або Південною Кореєю (не виконано)
•    Надання Україні летального озброєння (виконано)
•    Розширення Нормандського формату чи інше залучення США в переговорний формат щодо врегулювання конфлікту на Донбасі (не виконано)
•    Відновлення роботи Комісії стратегічного партнерства між Україною та США за участі українського президента (виконано частково)
•    Розширення і посилення санкцій щодо режиму Путіна (виконано)
•    Сприяння зупинці газогону "Північний потік-2" (виконано частково, без ключових для України елементів)

Ключові речі, яких вдалося досягти – це, звісно, надання летальної зброї (сталося за Трампа) та розширення санкцій проти Росії (мало місце і за Обами, і за Трампа, хоча часом – всупереч бажанню останнього).

Натомість статус основного союзника поза НАТО та ідея безпекової угоди викликали в уряді Обами роздратування і відверте нерозуміння. Київ намагався проштовхнути їх за президента Трампа. Однак все, що стосувалось надання Україні безпекових гарантій, не було сприйнято і за нової адміністрації.

Не вдалося ввести США і до переговорного формату по Донбасу, в тому числі через відсутність згоди на це в Європі. З приходом Трампа Берлін чітко дав зрозуміти, що ефективніше буде залишити окремий переговорний трек США-Росія.

Що стосується "Північного потоку-2", то тут Україна й надалі спостерігає більше грізної риторики з боку США, аніж конкретних дій. Як кажуть, на зустрічі з Майком Пенсом у Мюнхені в лютому цього року Порошенко знову закликав американських партнерів запровадити санкції щодо європейських компаній, причетних до побудови газогону – але згоди не отримав.

Надана Україні летальна зброя заслуговує на окрему увагу.

І хоча через умови, поставлені Штатами, не виключено, що Україна так і не задіє в бою саме ці комплекси Javelin (якщо нинішній статус-кво на лінії фронту зберігатиметься і нового наступу не буде), їх надання має важливе значення.

Те, що "Джавеліни" зрештою прибули до України, є свідченням певного рівня довіри до України та її військового керівництва з боку США. Хоча цей рівень є достатньо крихким, що демонструє фактичне блокування Штатами половини передбаченої на цей рік допомоги без відповідного реформування "Укроборонпрому".

Тема реформи "Укроборонпрому" давно була складовою українсько-американських переговорів. Резонанс, спровокований журналістським розслідуванням навколо концерну, лише ще раз переконав американську сторону в правильності вимог щодо аудиту та реформування цього відомства.

Важливим для українсько-американських відносин стало рішення України про купівлю озброєнь із США. Американські партнери давно висловлювали сподівання, що Україна зможе не лише безоплатно отримувати, але й купувати зброю у США, що посилить аргументацію американських політиків на користь підтримки України.

Готовність Києва купувати зброю, як свідчать джерела, була одним з основних аргументів, чому Трамп дав зелене світло для надання "Джавелінів".

Трамп-(не)миротворець

Попри всі зусилля Порошенка, він так і не зміг зацікавити Трампа роллю миротворця в українсько-російському конфлікті.

Вже від першої зустрічі Порошенко намагався "продати" американському колезі його історичну місію, на кшталт тієї, яку здійснив Рейган, закінчивши без єдиного пострілу холодну війну - зробити вирішення українсько-російського конфлікту зовнішньополітичною спадщиною президента США (legacy).

У Києві навіть спеціальне гасло сформулювали на переговори з Трампом: great deal on peace, great deal on success.

Чи розглядає Трамп таку пропозицію всерйоз, чи бачить він вирішення російсько-українського конфлікту одним із компонентів своєї "президентської спадщини", чи готовий серйозно інвестувати у це енергію та час, якщо з’явиться вікно можливостей – залишається під питанням.

Не лише Трамп став для Порошенка комфортнішим співрозмовником, аніж Обама. Те саме стосується Держдепу за нової адміністрації. На відміну від Вікторії Нуланд, яка не викликала довіри з українського боку через підозри у занадто поступливій позиції на переговорах з Сурковим, Курт Волкер - спецпредставник Держдепу з питань переговорів щодо Донбасу - жодного разу публічно не озвучив позиції щодо Донбасу, яка б суперечила в принципових питаннях українській позиції.

Останні півроку були особливо показовими в безпековому вимірі: через події навколо Керченської протоки в американського уряду з’явилася можливість на практиці продемонструвати, як Вашингтон реагуватиме на відкриту агресію проти України.

Іншими словами, яким чином Трамп, котрий неодноразово звинувачував президента Обаму в "здачі Криму Росії", відрізнятиметься в своїх діях від попередника.

Реакція США виявилася слабшою, аніж очікував Київ, але сильнішою за європейську. Зокрема, на відміну від ЄС, США включили до санкційного списку заступника прикордонної служби РФ Медведєва, запровадили санкції щодо російських суднобудівних компаній та демонструють готовність до заходів військових кораблів у Чорне море.

На окрему увагу заслуговує питання звільнення українських моряків.

Дональд Трамп підняв надзвичайно високу планку, коли, аргументуючи утриманням українських моряків, скасував зустріч з Путіним в Аргентині.

Це стало першим випадком, коли Трамп особисто звернув увагу на питання українських в’язнів Кремля (навіть якщо тут йдеться про військовополонених). Раніше, як свідчать джерела, всі спроби мотивувати його до заяви про ув’язнених українців зазнавали фіаско.

Тепер в адміністрації Трампа з’явився практичний інтерес до звільнення моряків: щойно це станеться, американський лідер зможе зустрітися з Путіним без ризику втратити обличчя.

Реформи і вибори

Не всі у США поділяють бачення діалогу Києва із Вашингтоном лише у безпековій обгортці.

Для тих політиків та дипломатів, які вболівають за розвиток України, визначальним є питання реформ, зокрема антикорупційних. Дехто навіть переконаний, що якби не корупція, не відбулося б російської агресії в Україні. Натомість українські партнери пояснюють їм, що якщо внаслідок агресії не стане української держави - то не буде, власне, що реформувати.

Вже ні для кого не є секретом, що у Києві є бачення "двох Америк".

Перша – це "Америка Трампа", яку в діалозі з іноземними партнерами цікавить передусім обсяг купівлі ними американських озброєнь і торговельний дефіцит, а не стан боротьби з корупцією в Україні.

Друга – "Америка бюрократичної машини США" з її інституційною пам’яттю на українському напрямку. Зокрема, й щодо взятих українським керівництвом зобов’язань у сфері реформ.

Президент Порошенко цілком логічно зробив ставку на "першу Америку", ймовірно очікуючи, що генеральна лінія щодо України визначатиметься Білим домом. Однак усе виявилось складніше: з’ясувалося, що Трампа не цікавив стан боротьби з корупцією лише через те, що його не цікавила Україна як така.

Користуючись відсутністю інтересу з боку Білого дому, інші відомства, зокрема Держдеп та посольство США в Україні, продовжували політику підтримки реформ, започатковану ще за попередньої адміністрації.

Київ, маючи певні ілюзії про позицію Білого дому, не переставав цьому дивуватися і після кожної гострої заяви посольства на цю тему ставив під сумнів, чи не є це позицією лише дипвідомства.

Спроби здобути персональну прихильність Трампа мали кілька вимірів.

По-перше, винятково схвальні заяви щодо Трампа, щедро приправлені лестощами, і розбудова відносин з його оточенням, зокрема через регулярно запрошених олігархом Пінчуком до України Ньюта Гінгріча та Рудольфа Джуліані, та максимально можливе дистанціювання від політиків, які викликають у Трампа негативну реакцію.

По-друге, купівля підтримки. Український президент досить швидко зорієнтувався, що якщо за президента Обами підтримку США потрібно було заслужити, то за президента Трампа можна купити.

Зокрема, під час зустрічі у Брюсселі минулого року щодо летальної зброї тональність Трампа й інтерес до переговорів різко змінилися, щойно Порошенко вимовив магічне слово "purchase" (придбати). Трамп з властивою йому безпосередністю перепитав, чи дійсно в України є гроші і звідки вони. І ця історія справді знайшла розвиток: нині, за даними джерел, Київ готується придбати у США чергову партію комплексів Javelin. Також Україна зацікавлена у придбанні протикорабельної версії крилатої ракети "Томагавк", однак рішення щодо її надання/продажу ще не прийняте.

"Атака" на демократію?

Порошенко активно намагався вибудувати персональні відносини з американськими президентами. З Обамою ці спроби закінчились невдало, коли Порошенко, ігноруючи прохання Білого дому, звернувся з трибуни Конгресу із закликом надати Україні летальну зброю, а не ковдри.

З Трампом початок теж був складний, оскільки відбувався на тлі звинувачень про втручання України у вибори в США на користь Гілларі Клінтон. Тоді Україна будь-які подібні закиди категорично заперечувала. Невідомо, яким був би діалог на рівні президентів України та США (і чи відбувався би взагалі), якби не розслідування спецпрокурора Мюллера і як наслідок – токсичність контактів з Росією без урахування інтересів України.

В той час президент України ненадовго став настільки ж затребуваним для американського колеги, як і президент США для українського.

І мало хто міг тоді передбачити нинішні події

Тепер Україна сама намагається довести те, що категорично заперечувала у перший рік президентства Трампа – що таке втручання мало місце.

І байдуже, що Юрій Луценко покладає відповідальність за це на Артема Ситника – ключові політичні актори в США навряд чи вдаватимуться до подібних диференціацій, закріплюючи в американському дискурсі лише поняття "втручання України на користь демократів".

Схоже, що це матиме розвиток.

Зараз із дипломатичних кіл надходить інформація, що на підтвердження версії про "українське втручання" розкручуватиметься тема розслідування щодо компанії одіозного міністра часів Януковича Злочевського Burisma Holdings, до ради директорів якої входить син екс-віце-президента Байдена, що є одним із потенційно найнебезпечніших конкурентів Трампа на наступних виборах у США.

Підігрування українських посадовців розкручуванню подібних тем, можливо, здатне принести короткострокові дивіденди на кшталт схвального твіта Трампа, але шкодитиме нашим відносинам зі США на довшу перспективу. Це може зробити Україну такою ж токсичною для політичних кіл у США, якою в останні роки є Росія через розслідування Мюллера, а також загрожує втратою важливої на сьогодні двопартійної підтримки.

США на українських виборах

Налагоджені контакти з Білим домом, очевидно, мали стати в нагоді Порошенку і в ході президентської кампанії в Україні.

Але ці очікування не справдилися.

В оточенні Порошенка явно сподівалися, що США під час виборчої кампанії в Україні займуть позицію публічного ненападу: коли вся критика лунатиме приватно, щоб не дати козирів іншим кандидатам.

Однак США і на двосторонньому рівні, і у складі G7 вимушені були обрати іншу тактику. Як доказ – заява G7 щодо рішення Конституційного суду з приводу незаконного збагачення, а також промова посла США в Україні Марі Йованович, в якій вона вимагала звільнення спеціального антикорупційного прокурора Назара Холодницького та розкритикувала поступ в антикорупційних реформах і реформі системи правосуддя.

Виступ Йованович був важливий не тільки тому, що відбувся за три тижні до виборів. Він став першим з часів президентства Обами випадком, коли американський посадовець персоналізовано вимагав відставки українського посадовця.

Звісно, значно краще було б, якби США проводили щодо України політику, спрямовану на розбудову інституцій, а не призначення/звільнення окремих персоналій. Але на практиці українські інституції не завжди працюють. І, якщо говорити відверто, американську сторону виснажили спроби вирішити питання з Холодницьким непублічно.

Досі невідомо, чи були заяви генпрокурора Луценка зі звинуваченнями на адресу посла США прямою відповіддю на виступ Йованович, чи лише невдалим збігом. Але залишається під великим питанням доцільність цієї публічної кампанії.

У владних кабінетах так чутливо реагували на критику зі США, тому що були впевнені: хоч Вашингтон всіляко і демонстрував відсутність фаворита на нинішніх виборах, окремі американські діячі приватно симпатизували одному з кандидатів.

Йдеться про Анатолія Гриценка.

Деякі наші американські співрозмовники, спростовуючи подібні симпатії, все одно стверджували, що Гриценко, на їхню думку, найкраще міг би реалізувати антикорупційний порядок денний в Україні.

Водночас і Порошенко для багатьох у Вашингтоні є цілком прийнятним з точки зору передбачуваності та відносної стабільності.

Натомість Володимира Зеленського поки що просто уважно вивчають.

На щастя, в оточенні Порошенка все частіше почали визнавати: навряд чи в Білому домі існує якийсь альтернативний порядок денний щодо нашої держави. Дипломатія експромтів Трампа не передбачає вироблення послідовної генеральної лінії щодо України.

Тому заяви Держдепу і посольства – це, насправді, єдина на сьогодні позиція США щодо України. І пункти цього порядку денного не зміняться після виборів: це боротьба з корупцією, встановлення верховенства права, вирішення проблеми війни на Донбасі шляхом переговорів.

А Дональда Трампа й надалі доведеться з неабиякими зусиллями зацікавлювати Україною: емоційної прив’язки до нашої держави в нього так і не з’явилося.

P.S. Більше про українсько-американські відносини читайте у щоквартальному аналізі "Truman Index".

Автор: Альона Гетьманчук, директорка Центру "Нова Європа", для "Європейської правди"