Зеленський не перший: як змінювались європейські країни після перемоги популістів

Перемога на українських президентських виборах антисистемного кандидата з виразно популістськими гаслами змушує придивитися до досвіду інших країн – як вони пережили подібні тенденції.

У першу чергу зазвичай згадують США, де чинний президент Дональд Трамп задає популістські тренди не лише у внутрішній (курс на зниження податків чи скасування ObamaCare), а й у зовнішній політиці. Його заяви, на кшталт вирішення проблеми безробіття завдяки будівництву стіни з Мексикою, яка має зупинити міграцію, або впевненість у можливості вирішити корейську кризу, лише поговоривши з Кім Чен Ином, є типово популістськими.

Втім, за Трампом стоїть цілком системна політична сила, яка часто згладжує найекзотичніші ідеї чинного президента.

Не менш цікавим для України, та й ближчим, є приклад інших європейських країн. Останніми роками від Греції до Ісландії популісти і лівого, і правого спрямування якщо не формують уряди, то стають дедалі вагомішою частиною політичного ландшафту.

Учорашні популісти в уряді часом швидко перетворюються на цілком системних політиків.

Іноді відбувається і зворотній процес – респектабельні політичні сили підлаштовують власну риторику і практику під нові віяння.

Та й загалом нині мало яка країна може вважати себе геть вільною від вітрів популізму і нового прочитання демократії.

Грецький кульбіт

Ні для кого не стане дивом, якщо вже незабаром на отримання Нобелівської премії миру буде висунуто прем’єрів двох балканських країн: грека Алексіса Ципраса та північного македонця Зорана Заєва. Вирішення історичної суперечки між Афінами та Скоп’є стало великою перемогою Європи. Проте щоб отримати цю перемогу, урядам обох країн довелося піти на вагомі поступки, які назагал вкрай негативно сприймалися суспільствами.

Але лише чотири роки тому Європа бачила зовсім іншого Ципраса! Він прийшов до влади на хвилі обіцянок покінчити з режимом жорсткої економії, нав'язаним європейськими кредиторами, і протягом півроку піднімав ставки, аж до липневого референдуму 2015 року, коли потужне "Ні!" такій політиці сказав і грецький народ.

Однак момент піку народного невдоволення став і поворотною точкою для прем’єрства Ципраса. Не маючи внутрішніх чи зовнішніх ресурсів для втілення своєї програми та перебуваючи під тиском європейських кредиторів, він змушений був скоритися їхнім вимогам. І, зрештою, звільнившись від власної популістичної програми, спромігся не лише закінчити програму порятунку у серпні 2018 року, а й піти на ще більш непопулярний крок.

Він уклав Преспську угоду з Македонією, яка не лише стикнулася з об’єднаною опозицією усіх, навіть найбільш проєвропейських політичних партій, а й розвалила екстравагантну ліворадикально-праворадикальну коаліцію.

Фактично, відмовившись від популізму, Ципрас зміг розв’язати кілька болючих проблем, на що не наважувалися інші лідери, хоча й ціною власного політичного майбутнього і відходу від цінностей радикальної лівиці в економічних питаннях.

Італійський виклик для ЄС

Іншим прикладом є Італія. У країні, яка має чималі економічні проблеми, а також є однією з країн входу для міграційних потоків з Африки, на минулорічних парламентських виборах партії очікувано змагалися насамперед пропозиціями щодо небачених соціальних гарантій та жорсткого захисту від небажаної міграції.

Тому очікування від нового уряду, сформованого коаліцією "Ліги" та "Руху 5 зірок", від самого початку були дуже тривожними.

І жорстка міграційна політика, і загравання з можливістю скасування санкцій проти РФ, і розширення бюджетних видатків понад можливості італійського бюджету та європейських стандартів щодо його допустимого дефіциту поєдналися в букет, який швидко зробив країну-засновницю ЄС одним з найбільш проблемних членів союзу.

Новий італійський уряд пропрацював уже майже рік. І хоча жорсткого протистояння з Єврокомісією вдалося уникнути, вважати ситуацію нормалізованою, як у випадку з Грецією, передчасно.

Коаліція не приховує того, що порядок денний ЄС може суттєво змінитися після травневих виборів до Європарламенту.

За їхніми результатами у "Лізі" розраховують на створення блоку, який має отримати блокуючий голос у парламенті та вплинути на вибори очільників ключових європейських інституцій.

Попередні домовленості вже досягнуті з представниками "Альтернативи для Німеччини" (AfD), Данською народною партією та "Справжніми фінами". Аналогічні пропозиції надіслані й польській партії "Право та справедливість", і угорській "Фідес", втім, ще немає певності, що останні на це пристануть. Попри наявність яскраво популістичних елементів у своїй політиці та доволі активних суперечках з Брюсселем, вони все ж намагаються триматися ближче до респектабельних правоцентристських ("Фідес") чи консервативних (ПіС) колег. У випадку з "Фідес" – з останніх сил, долаючи серйозну опозицію в ЄНП щодо подальшого членства.

"Референдумна гарячка"

Однією з найпоширеніших вимог популістичних партій є пряма демократія, нерідко виражена у бажанні вирішувати якнайбільше політичних питань на загальнонаціональних референдумах. Практика останніх років показує, що такий інструмент є справжньою пасткою для традиційних партій.

Достатньо згадати референдум про вихід Великої Британії зі складу ЄС, на який ризикнув піти прем’єр Девід Кемерон, і те, куди це завело країну.

Одночасно не можна забувати і голосування у Нідерландах щодо Угоди про асоціацію з Україною.

Так, ініціатором референдуму був не уряд і не парламентська коаліція, а громадська організація, та й за природою він був суто консультативним. Однак уряд не став ігнорувати результати такого волевиявлення, що створило чимало незручностей і Україні, і ЄС – і самим Нідерландам. Зрештою, закон, який дозволяв проведення подібних референдумів, було скасовано.

Альтернативи?

Президент Франції Еммануель Макрон чи не найкреативніше кинув виклик право- та ліворадикальному популізму під час виборів 2017 року, запропонувавши позасистемну ліберальну альтернативу.

Втім, суспільне невдоволення наздогнало його і програму реформ у безкінечних протестах "жовтих жилетів" та змусило і до точкових "соціальних" заходів, і до кількох місяців "ходіння в народ" в рамках так званої загальнонаціональної дискусії.

І зрештою, у четвер Макрон оголосив скориговану програму реформ, яка мала б розв’язати квадратуру круга: надалі просувати необхідні й непопулярні реформи, однак не втрачаючи діалогу із суспільством і збалансовуючи їх більш симпатичними для середнього француза кроками.

Це поки єдине рішення, і досі важко судити, наскільки воно ефективне.

* * * * *

В одній лише Європі прикладів популізму більш ніж багато, щоб говорити, що українські вибори цілком потрапляють у загальносвітовий тренд.

Втім, існує нюанс, який зробив українські вибори унікальними.

Адже в інших країнах популісти, які йшли до влади, пропонували нехай і прості та хибні, але цілком конкретні шляхи вирішення існуючих проблем. І згодом, як правило, намагалися реалізувати свої обіцянки.

В Україні ж переможець президентських виборів досяг успіху, не озвучивши жодного плану – простого чи складного – щодо вирішення проблем країни, повністю експлуатуючи власний медійний образ та антирейтинг як свого попередника, так і багатьох інших учасників передвиборчої кампанії.

То в якому ж напрямку буде відбуватися наповнення змістом?

Автори:

Надія Коваль, експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"