Гостра політична криза у Республіці Молдова та ризик подальшої ескалації політичного конфлікту вимагає від України реакції.

Наші сусіди опинилися у ситуації двовладдя, з двома урядами, з парламентською більшістю, існування якої не визнає чинна вертикаль виконавчої влади, тощо.

ЄС визначився зі своєю позицією та фактично відкрито захищає легітимність нової влади, а з Ради Європи лунають безпрецедентно категоричні заяви про "довільність" рішень Конституційного суду Молдови, на яких ґрунтується правомочність попереднього уряду.

Як відомо, суперечка йде про те, чи є дієздатним парламент Молдови. Конституція дає йому три місяці на створення уряду (три календарні місяці спливають 9 червня), після президент має право розпустити парламент. Однак КС несподівано заявив, що "три місяці" треба читати як "90 днів", тому термін сплив 7 червня, і уряд, створений 8-го – нелегітимний. Право президента на розпуск КС вважає "обов’язком".

Київ при цьому стоїть перед складним вибором.

З одного боку, Україна впродовж останніх років налагодила загалом плідну співпрацю з попередньою владою, яку формувала Демократична партію Молдови (ДПМ). Був добрий контакт Києва з урядом на чолі з Павлом Філіпом. Так само ефективною виявилась міжпарламентська взаємодія та контакти між спікерами.

Водночас відверта проросійська налаштованість президента Молдови Ігоря Додона (фактичного лідера соціалістів), його сумнівні заяви щодо статусу Криму призвели до замороження діалогу на найвищому рівні. Навіть телефонна розмова Додона з новообраним президентом України Володимиром Зеленським викликала шквал критики з боку українських експертів-міжнародників.

На межі перевороту: що відбувається у Молдові та що це означає для України

Тепер Додон та соціалісти є частиною нової коаліції, в альянсі із проєвропейським блоком ACUM.

З іншого боку, судові рішення, якими ДПМ намагається зберегти владу, є настільки сумнівними, що навіть традиційно нерішучі європейські посадовці зважилися на пряму критику суду.

Ситуація справді непроста.

Україна як держава-сусід та гарант мирного врегулювання не може залишатися осторонь. Заява українського МЗС визначила базову позицію – діяти в межах правового поля, вирішувати суперечки шляхом політичного діалогу, не допустити зовнішнього втручання, спрямованого на реалізацію російського сценарію федералізації країни. Однак це лише перший крок у визначенні української позиції, оскільки наша "відстороненість" буде сприйнята як підтримка Демпартії та її дій, не завжди сумісних із принципами демократії.

Досі невідомо, чи зможе нова коаліція утримати владу, чи парламент все ж буде розпущений, як наполягає ДПМ. Але навіть у разі швидких дострокових виборів до парламенту ДПМ все одно не отримає більшості, а партійна конфігурація з високою ймовірністю повториться.

Свої заяви вже зробили ЄС, Рада Європи та НАТО. Україна не має права ігнорувати нову реальність, хоча рішення має бути зваженим.

При його ухваленні Києву слід звернути увагу на такі міркування:

1. Легітимність ДПМ та уряду Філіпа суттєво підважена.

Це є фактом, незважаючи на те, що Демпартія та Влад Плахотнюк мають рішення Конституційного суду на свою користь та апелюють до юридичних аргументів. Значна частина громадянського суспільства Республіки Молдова обурена волюнтаризмом Конституційного суду та Демократичної партії. Новостворений уряд Санду офіційно підтримали кілька адміністративно-територіальних одиниць (Гагаузія, мерія Тараклії). Нову владу відкрито підтримує не лише Росія, але і ЄС.

2. Плахотнюк у глухому куті, але він не відмовиться від влади.

Попри весь тиск Заходу, у Демпартії є ресурс, в тому числі силовий, щоб втримати владу. Однак ціна може бути вкрай високою – це і ризик невизнання центральної влади у АТУ Гагаузія, і ризик масових протестів, і, у разі силового сценарію – ризик міжнародної ізоляції Молдови.

Лідер ДПМ Влад Плахотнюк навряд просто відмовиться від влади. Для нього це питання не престижу чи політичного майбутнього, а особистої безпеки та свободи. Щонайменше, він намагатиметься здобути імунітет від переслідувань.

3. Остаточне рішення буде радше політичним, аніж правовим.

Варто усвідомлювати, що вихід з кризи буде можливий через рішення у політичній, а не у правовій площині. Понад те, своє слово в остаточному врегулюванні кризи матимуть не лише внутрішні політичні сили та представники громадянського суспільства, але й зовнішні гравці. Передусім значення матиме майбутня позиція США, яка ще не сформована. Саме на думку США Плахотнюк покладається найбільше, але вчасна позиція Києва також матиме вагу.

При цьому вже очевидно, що інституції Ради Європи матимуть особливу роль.

Венеціанська комісія Ради Європи є унікальним органом із бездоганною репутацією, здатним пояснити, чи відповідали нормам та принципам права останні рішення КС Молдови, в тому числі про розпуск парламенту. А зважаючи на сумнівність цих рішень, відповідь ВК є доволі очевидною.

4. Росія саме зараз намагається розширити свій вплив на Кишинів.

Зважаючи на це, нам вже зараз необхідно позначити окремі принципові позиції, червоні лінії, перетин яких буде неприйнятним для нашої держави за будь-якої конфігурації влади.

Зрештою, варто пам'ятати, що на руку РФ найбільш гратиме сценарій подальшої ескалації напруженості та конфлікту.

Нагадаємо також, що Україна з квітня 2019 року не має посла в Молдові, що певним чином може ускладнювати міждержавну комунікацію на цьому етапі.

Це – вихідні позиції для Києва.

Заяву МЗС щодо Молдови, яка пролунала у неділю ввечері, можна лише вітати.

Усі тези цього документа мають підтримку експертів – йдеться і про заклик до стриманості, і про натяк на посередництво України і про наголос на небезпеці російського сценарію федералізації.

Політичну кризу справді слід розв’язати політичними засобами, натомість застосування примусу чи репресії проти опонентів може призвести до непоправних наслідків. Ця теза надважлива, її необхідно повторювати щоразу.

Однак за нинішнього стрімкого розвитку подій цього недостатньо.

Київ має діяти рішуче, але при цьому не ставлячи під сумнів суверенітет Молдови та не втручаючись у її внутрішні справи. Заяви ЄС та Ради Європи відкривають для цього простір.

• Україна має щонайменше "взяти до відома" рішення демократично обраного парламенту про формування уряду Майї Санду, приєднавшись до позиції Євросоюзу з цього питання. Навіть якщо бракуватиме підстав для повної підтримки нового уряду, така заява зніме підозри у тому, що Україна зайняла позицію підтримки Плахотнюка.
  
  
• Варто закликати ЄС та США до сприяння у діалозі між сторонами, при цьому Україна може запропонувати власне посередництво, або свою територію для переговорів (фасилітацію). Така ініціатива мала б випередити спроби російської сторони запропонувати аналогічні послуги.
  
  
• Києву варто координувати дії, або принаймні консультуватися із Румунією, яка до 1 липня головує в ЄС, – другою сусідкою Молдови. Потрібна спільна українсько-румунська позиція, яка враховувала б як юридичні, так і політичні реалії Молдови, а також просувала би свої позиції на рівні ЄС. Це, до речі, могло б стати вагомим кроком у формуванні довірливих відносин між президентом України та керівництвом Румунії.
  
  
• Варто щоразу наголошувати на неприпустимості будь-якого силового чи "миротворчого" втручання третіх сторін. Досвід сепаратистського Придністров’я, де розміщені російські війська та так звані "миротворці", мав би це довести. Їхнє втручання у політичний процес на заклик однієї зі сторін конфлікту (скажімо, президента Додона) може призвести до катастрофічних наслідків.
  
  

Водночас українським політикам та дипломатам слід пам’ятати, що гіпотетичне визнання легітимним уряду Майї Санду також містить підводні камені, і тому у заявах на користь нового уряду, якщо такі лунатимуть, Київ має чітко окреслити низку "червоних ліній" та принципових позицій:

• Спроби федералізації Молдови за російським сценарієм Київ розглядатиме як недружній крок уряду Республіки Молдови та як допомогу росіянам у їхніх спробах нав’язати схожий сценарій Україні на Донбасі. Необхідно довести позицію України щодо несприйняття російського сценарію до відома уряду Санду та до учасників формату 5+2.
  
  
• Визнання нового уряду жодним чином не має впливати на ставлення України до посадовців Молдови, які висловлювали сумнів у територіальній цілісності України. Вимога до президента Додона щодо спростування його минулих заяв про визнання анексії Криму має лишатися чинною.
  
  

Наостанок слід зазначити: Україна і сама має досвід, коли доленосні для держави рішення ухвалюються у революційних умовах та з урахуванням політичної доцільності.

Подекуди такі рішення були єдино можливими, а тому Київ не може заперечити права громадян інших держав на аналогічні кроки та рішення.

Разом з тим схвалювати революційні рішення у сусідній Молдові Україна може лише за умови, що вони не підважують національних інтересів нашої держави та не створюють перешкод спільному сталому розвитку наших держав та проєвропейському курсу, обраному народами Молдови й України.

Колектив авторів:  

Сергій Сидоренко та Юрій Панченко,"Європейська правда"

Сергій Герасимчук, Рада зовнішньої політики "Українська призма"

Ганна Шелест, UA: Ukraine Analytica

Альона Гетьманчук, Центр "Нова Європа"