Сьогодні на порядку денному української дипломатії вистачає непростих сюжетів, але навіть найскладніші теми можна і потрібно доступно пояснювати. Це стосується і проблематики Ради Європи та її Парламентської асамблеї, до якої цілком можуть повернутися російські депутати.

Давайте розберемося, за що ми зараз насправді боремося в РЄ, чому вимагаємо від наших європейських партнерів солідарної і чесної позиції, а також чому ми з ними трохи по-різному бачимо ситуацію, що склалася.

І я готовий пояснити, як діятиме Україна, якщо повернення росіян без санкцій проти них стане реальністю.

У 2014 році мало хто вірив, що ми, за підтримки друзів та партнерів, перетворимо до болю знайому європейську "глибоку стурбованість" у реальні санкційні кроки. Але Україні вдалося зробити це навесні 2014-го, а потім повторно – у 2015-му (санкції в ПАРЄ діють не довше ніж до кінця року), та ще й кілька разів відбити атаки на них спільними зусиллями дипломатів та парламентської делегації.

Без жодної патетики, але я вважав і вважатиму, що це був безпрецедентний результат. На підтвердження наведу приклад: у 2008-му, після нападу РФ на Грузію, коли російські танки стояли під Тбілісі, ПАРЄ не змогла застосувати жодних санкцій проти російської делегації!

Отже, після двох років санкцій, від 2016 року росіяни взагалі не приїжджають до ПАРЄ, бо розуміють, що знову потраплять під удар санкційного молоту. І це сталося не саме собою: всі ці роки ми успішно вели кулуарну дипломатію, будували альянси, вдавалися до публічних кроків. Що ми тільки не робили.

Але надворі 2019-й.

І наприкінці червня перед російськими депутатами хочуть розгорнути червону доріжку та запросити їх до ПАРЄ без виконання жодних умов, висунутих Асамблеєю за п’ять років агресії проти України.

Це буде немов амністія злочинцю, який не просто не розкаявся, а навпаки – відкрито каже, що творитиме ще гірші злочини.

Якщо це станеться, Рада Європи ризикує стати слабшою і втратити довіру не лише в Україні. І Європа в цілому – на жаль, теж.

Важливо пояснити: насправді двері ПАРЄ ніколи не закривались перед Росією. Навіть тоді, коли діяли санкції, росіяни мали право бути в асамблеї, виступати, доносити свою позицію. Натомість у Москві обрали самоізоляцію (нема делегації – нема на кого накладати санкції).

А на додаток Росія вдалася до агресивної форми захисту – фінансового шантажу та перестала сплачувати членські внески. І, схоже, що ця тактика частково спрацювала.

Тиждень тому регламентний комітет ПАРЄ схвалив проект резолюції, який розглянуть 24 червня, у перший же день літньої сесії. У цьому документі РЄ з хлібом-сіллю у низькому уклоні запрошує Росію повернутися. Так само, як ПАРЄ вже вчинила одного разу – дозволивши Росії стати членом Ради Європи в 1996 посеред Чеченської війни на тлі жахливих злочинів, які вчиняли російські війська.

Це буде очевидний прогин.

Нуль обмежень для Росії: як та чому в ПАРЄ погодилися зняти санкції з агресора

Така собі заміна європейської колії на російську, аби тільки російський паровоз зміг на всіх парах увірватися в Страсбург. Ігноруючи ризик того, що на шляху він може рознести увесь вокзал.

Це – занепад Ради Європи. Мені сумно спостерігати за цим падінням поважної організації. Вона уособлювала велику Європу, що не обмежується кордонами ЄС. Але схоже, цінності та принципи, які так красиво РЄ захищала і закликала захищати нас, втрачають свій сенс, коли треба захистити Росію від відповідальності за злочини, які вона ж вчинила. І буде дивно згодом говорити про якийсь авторитет організації, яка сама зруйнує власні принципи.

Стоячи над прірвою (де опинилася через бажання допомогти Росії та отримати свої гроші), Рада Європи все ще має можливість зробити крок назад.

Врятувати і обличчя, і власну репутацію.

Це, меншою мірою, буде можливим навіть у разі повернення росіян.

Навіть ухваливши у нинішньому вигляд резолюцію про власну капітуляцію перед РФ, ПАРЄ все одно збереже можливість застосувати до російських депутатів деякі обмежувальні заходи. Це, зокрема, позбавлення таких прав: вносити проекти резолюцій та рекомендацій, вносити письмові декларації, бути доповідачем, ініціювати термінові та поточні дебати тощо, представляти Асамблею в інших органах РЄ та на інших міжнародних заходах.

І якщо Рада Європи хоча би трохи дбає про репутацію, то по максимуму використає той санкційний інструментарій, який матиме.

Одним словом, навіть за сумного для нас розвитку подій, санкції щодо Росії в Асамблеї можуть бути відновлені.

Що ж робитиме Україна у разі повернення росіян до ПАРЄ?

Можу розповісти, що планує МЗС.

Якщо Росія отримає омріяну індульгенцію, не зробивши жодних поступок, то наші підходи до участі у Раді Європи стануть більш прагматичними. Ми не робитимемо формальних ввічливих жестів у бік інституції, що дискредитувала себе. Україна працюватиме над подоланням існуючих викликів – проте не буде підтримувати кроки, які не мають нічого спільного із захистом прав людини, а лише слугують прикриттям політичних інтересів.

А наразі, зі спілкування з європейськими політиками, кидається у вічі різниця в аргументації європейських парламентарів і топ-дипломатів, якою вони підкріплюють резонність повернення Росії.

У парламентарів переважає прагнення прийти до нового статус-кво з РФ, не списавши усі гріхи, але трохи примруживши очі. Тому закликаю усіх українських депутатів (не тільки тих, хто є членами ПАРЄ!) активніше підключитися до зусиль МЗС і членів нашої делегації в ПАРЄ та спілкуватися зі своїми колегами. Необхідно переконувати їх, що саме наша позиція є вірною.

Розумію, що у всіх в голові вибори, але тут йдеться про національні інтереси України. Вони, за твердженням усіх політичних сил – понад усе. Є привід це довести.

Натомість у дискусіях із моїми колегами-міністрами часто чую один прикметний аспект: багато російських правозахисників та представників громадських організацій б’ють на сполох, що у разі виключення РФ з Ради Європи російське громадянське суспільство ризикує залишитися абсолютно беззахисним віч-на-віч із репресивною державною машиною, без останньої інстанції в особі ЄСПЛ. Вони виходять з того, що втрата цього важеля впливу на РФ – це однозначно погано для всіх, і в тому числі для самої України.

І ця логіка простежується навіть у наших найкращих друзів.

Це, безумовно, суттєвий елемент.

Ми теж переймаємося тим, щоб громадянське суспільство у РФ розвивалося і зміцнювалося. Однак не маємо ілюзій щодо того, хто насправді встановлює правила гри, на які у російських реаліях, може і вимушено, але погоджується добра половина громадських активістів. І ми чудово пам’ятаємо про існування у Росії заборони на виконання рішень Європейського суду з прав людини, які суперечать Конституції РФ – що саме собою є безпрецедентним порушенням для держави-члена Ради Європи.

От тільки немає секрету, що не від усіх цей аргумент звучить щиро. І особливо огидно спостерігати, як деякі європейські партнери насправді прикривають турботою про російське громадянське суспільство свої спроби виручити російську владу.

Хай там як, життя продовжиться і після червневої сесії ПАРЄ.

Зрештою, для України ймовірне повернення російської делегації до асамблеї майже на російських умовах не стане кінцем світу.

Але означатиме потенційний кінець довіри до Ради Європи.

А ще – стане символічним сигналом того, що всупереч здоровому європейському глузду Європа налаштована і надалі підганяти відносини з РФ до якоїсь нової химерної нормальності.

Успішне відпрацювання цього російського трюку в Раді Європи відкриє можливості для його апробації на інших міжнародних майданчиках, наприклад Мінському. І саме це я мав на увазі, коли казав, що наші міжнародні партнери, у разі повернення РФ до ПАРЄ, нестимуть частку відповідальності за деградацію "Мінська".

Автор: Павло Клімкін,

міністр закордонних справ України,

для "Європейської правди"