По позиціях президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана було завдано потужного удару. Точніше – президент Туреччини сам завдав удару по собі.

Цим ударом стали перевибори мера Стамбула, які, попри сподівання представників влади, виграв кандидат від опозиційної Народної республіканської партії (CHP) Екрем Імамоглу, який повторно переміг свого опонента – колишнього прем'єр-міністра Біналі Їлдирима.

Вибори 2.0

Ніколи раніше до виборів мера Стамбула не було прикуто так багато уваги. Усе через політичний конфлікт, на який пішов Ердоган, аби лише не визнавати поразку свого кандидата у цьому мегаполісі.

На місцевих виборах у Туреччині 31 березня Партія справедливості та розвитку (AKP), хоча й зайняла перше місце, але сенсаційно програла в усіх ключових великих містах, включно зі Стамбулом, Анкарою та Ізміром.

Для президента Ердогана, чия політична сила понад 20 років тримала ці міста, результати виборів стали справжнім ударом по його авторитету, репутації та впливу.

Відтак влада не змогла змиритися з поразкою і пішла на безпрецедентний тиск на ЦВК, яка, зрештою, скасувала вибори у Стамбулі, де опозиціонер Екрем Імамоглу переміг з відривом лише у 23 тисячі голосів. Офіційним приводом для призначення перевиборів через два місяці стали скарги громадян на порушення на дільницях під час голосувань.

Ситуація навколо перевиборів стала однією з найрезонансніших у Туреччині.

Для багатьох людей, особливо прихильників опозиції, результат виборів став неначе ковтком свіжого повітря, першим реальним успіхом опозиційних партій. Тому коли ЦВК скасувала результати виборів у Стамбулі, люди обурилися і вирішили цього разу вже точно прийти на перевибори і проголосувати за свого кандидата. Не дивно, що цього разу Екрем Імамоглу знову переміг, але тепер з відривом у цілих 9%.

Для опозиції перемога Імамоглу – це перший серйозний успіх на національному рівні, перший політичний удар, який вони спромоглися завдати по вертикалі Ердогана після провальних 2015-2018 років.

Адже тепер опозиція отримала доступ до великих міст, їхніх багатомільярдних бюджетів, міських інфраструктурних проєктів (деякі з яких запущені самим Ердоганом) і контроль за місцевими радами та громадами.

Це все дає опозиції скромні, але дієві в умілих руках важелі впливу (або тиску) на центральну владу та президента, змушуючи його домовлятися на місцевому рівні, наприклад під час реалізації якогось важливого для рейтингів Ердогана проєкту – відкриття великого аеропорту, будівництва залізниці, прокладки газопроводу, розширення житлових комплексів тощо.

Особиста поразка Ердогана

Натомість для Реджепа Ердогана та його партії це – перший значний провал у внутрішній політиці.

Це поразка самого Ердогана, його політики та ідей. І винний у цьому особисто президент Туреччини.

Річ у тому, що Ердоган так сильно бажав перемоги, що від самого початку виборчої кампанії поринув у неї особисто, кинувши на неї колосальні політичні, фінансові, партійні ресурси і власні репутацію та авторитет.

Президент хотів продемонструвати, що має безапеляційну підтримку більшості населення, навіть на місцевому рівні. Він так боявся програти, що не довіряв власним партійним осередкам і особисто їздив по усій країні, агітуючи за своїх кандидатів у мери, губернатори та депутати міських і селищних рад.

Битва за Стамбул: чи зможе партія Ердогана відновити контроль над головним містом Туреччини

Активності турецького лідера під час виборів можна було лише позаздрити. Щотижня у нього було два-три передвиборчі мітинги у різних регіонах.

Ердоган приніс у жертву виборам усе, навіть відносини Туреччини з Новою Зеландією.

Після масових розстрілів мусульман у мечетях Крайстчерча у середині березня президент Туреччини почав експлуатувати цю тему, представляючи її як "зіткнення цивілізацій" та "наступ на іслам". Він часто вдавався у роздуми про Туреччину як "обложену фортецю", яку хочуть знищити абстрактні "вороги".

У цьому його риторика була дуже схожа на риторику Путіна: та ж "п'ята колона", ті ж "духовні скрепи" (армія, віра, історія), та ж змова міжнародної спільноти проти Туреччини.

В основі риторики Ердогана були радикальний націонал-консерватизм, економічний популізм і апелювання до фундаментальних культурно-історичних аспектів політики національної пам'яті. За два тижні до голосування він навіть почав прямо погрожувати виборцям, закликаючи їх прийти на дільниці і віддати голос за AKP.

Такі дії президента негативно позначилися на його передвиборчій кампанії.

Оскільки в центрі уваги був лише він один, це позбавило його партію можливості комунікувати з суспільством.

Фактично Ердоган затьмарив собою усю партію, і таким чином прив'язав її подальшу політичну долю до своєї.

Партія, яку раніше всі знали через фаховість її депутатів і чимало професійних яскравих облич у її складі, нині стала просто безликою політичною масою, яка слухняно виконує роль довгої руки Ердогана у регіонах.

У такий спосіб президент Туреччини перетворив місцеві вибори на вотум недовіри самому собі, змушуючи людей обирати не партію і її різних кандидатів, а відповідати на запитання: ви за Ердогана чи проти?

Це й стало його фатальною помилкою. 

Шанс для опозиції

Поразка на місцевих виборах у Стамбулі – місті, яке правляча партія 25 років утримала за собою, місті, з якого почалося сходження Ердогана на велику політичну арену, – важко далася президенту.

Він не змирився з нею і вирішив переграти ситуацію. Як наслідок, він програв вдруге.

Цього разу Ердоган був змушений змиритися, адже вдруге піти на сумнівні політичні маневри він дозволити собі не міг, щоб не налаштовувати проти себе міський середній клас Стамбула.

До того ж для його партії важливо зберегти зв'язки з новою опозиційною владою, щоб хоч якось контролювати її дії.

Напружені та неймовірно поляризовані вибори мера Стамбула демонструють нам те, що станеться з Туреччиною у найближчі кілька років. У містах, де мерами стали кандидати від опозиції, а в міську раду зайшли переважно провладні депутати, неминучі конфлікти з питань муніципального розвитку, розподілення бюджетних коштів і міського планування.

Більше того, опозиція під час передвиборчої кампанії активно просувала й антикорупційну тему, обіцяючи зробити аудит використання бюджетних коштів на місцевому рівні. Це також може стати джерелом політичного напруження між опозицією і представниками влади.

У Стамбулі, в якому частина великого бізнесу належить родині Ердогана, присутність на посаді міського голови Екрема Імамоглу може бути подразником у його стосунках з президентом і його партією.

Місцеві вибори вдихнули друге життя у кемалістську опозицію, подальша доля якої відтепер залежатиме від її успіхів на здобутих посадах.

Враховуючи те, наскільки високими є ставки у цій політичній грі, вони робитимуть все, що завгодно, аби лише зберегти свої рейтинги та примножити їх, конвертувавши у результат уже наступних парламентських виборів.

Це може викликати реакцію правлячих сил, які намагатимуться максимально щільно оточити нових мерів своїми людьми та локалізувати їхній політичний вплив.

Між опозицією і владою – чимало розбіжностей у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. Наприклад, по тій же Сирії опозиційна CHP виступає за відновлення стосунків з сирійським урядом Башара Асада та припинення фінансування протурецьких антиурядових угруповань, всупереч нинішній лінії партії Ердогана.

Провал перевиборів у Туреччині – це перший тривожний дзвіночок для Реджепа Таїпа Ердогана та його вертикалі, яку він будував понад 15 років.

Хоча ці вибори не завдадуть йому критичного удару, вони можуть у майбутньому зіграти свою роль як плацдарм для електорального піднесення опозиційних сил, особливо якщо їм вдасться зібрати більше прихильників, заручитися міцною зовнішньою підтримкою та об'єднатися в єдину коаліцію.

Автор: Ілія Куса,

експерт з міжнародної політики 
Українського інституту майбутнього