Чого чекати від нової влади Молдови? Несподіване формування урядової коаліції, її гібридний склад за участю проросійських соціалістів змушує і ЄС, і Україну обережно ставитися до нового уряду.

Міжнародні гравці, що інвестували свій вплив та авторитет в уряд Майї Санду, очікують політичних дивідендів. В Україні та Румунії хотіли б свідчень незмінності зовнішньополітичного курсу Молдови.

Громадяни країни натомість сподіваються на радикальні зміни і реформи у найстисліші строки. А на додачу кожен із партнерів по коаліції має свій інтерес, який не вичерпується поваленням "режиму Плахотнюка".

Усі ці обставини ставлять уряд Майї Санду перед серйозними викликами. Задовольнити усіх зацікавлених гравців нелегко. Знехтувати чиїмись інтересами – ризиковано.

У пошуках балансу

Найпростішим завданням виявилося віднайти баланс у призначеннях.

З одного боку, апетити ПСРМ задовольнили кількома значимими призначеннями. Так, на посаду міністра оборони призначили радника президента Молдови Ігоря Додона – Павла Войку.

До речі, після призначення він відмовився однозначно оцінити присутність на території Молдови російських військ (хоча така позиція суперечить і рішенням ОБСЄ 1999 та 2001 років про необхідність виведення військ, і відповідній резолюції ООН від 2018 року, і, зрештою, позиції шефині Войку – Майї Санду). 

На посаду віцепрем’єра з реінтеграції Молдови було призначено ще одного радника Додона – Васіліе Шову, який одразу взявся за переговори з придністровського врегулювання сам на сам з представниками Тирасполя (такий формат не заборонений, хоча й прозорості не додає).

Окрім того, Службу інформації та безпеки – молдовський аналог СБУ – було перепідпорядковано президенту (до того Служба була підпорядкована парламенту).

Такі рішення, безумовно, посилили вплив проросійського президента Молдови на силовий сектор, посилили його церемоніальні повноваження реальними можливостями.

З іншого боку, посади прем’єр-міністра, віцепрем’єра та міністра внутрішніх справ, міністра закордонних справ відійшли блоку ACUM.

У проєвропейських поглядах прем’єр-міністра Майї Санду не має сумнівів ніхто.

Міністр закордонних справ Ніку Попеску – теж відомий у світі аналітик і дослідник, якого важко запідозрити у надмірних симпатіях до Москви. Складається враження, що ці фігури цілком можуть компенсувати "додонізацію" силового блоку: якщо не по суті, то хоча б символічно.

Навіть неоднозначність позиції Андрея Нестасе – віцепрем’єра та міністра внутрішніх справ – в новому уряді збалансовано.

Після численних звинувачень на адресу Нестасе (зокрема, й з боку України), які він спричинив своїм голосуванням за повернення до ПАРЄ Росії, главою Прикордонної поліції Молдови (що підпорядкована МВС) було призначено Росіяна Васілоя – експерта з авторитетного аналітичного центру IDIS Viitorul, якого мало хто наважиться назвати проросійським.

Між РФ та Європою

Віднайти баланс у зовнішній політиці виявилось дещо складніше.

Ще не висохли чорнила під угодою про коаліцію ПСРМ та блоку ACUM, як новообрана спікерка парламенту Республіки Молдова, соціалістка Зінаїда Гречаний вирушила з парламентською делегацією до Москви на зустріч із головою Держдуми Вячеславом Володіним.

Крім того, Гречаний виступила на пленарному засіданні Держдуми і оголосила, що "невмотивований збій у співпраці між державами подолано".

Натомість прем’єр-міністр Майя Санду докладає зусиль, аби уникнути видимості розвороту до Москви.

Перший її закордонний візит відбувся до Бухареста, де очільниця молдовського уряду спробувала переконати своїх візаві, що європейська інтеграція лишається серед пріоритетів Кишинева, а до Румунії Молдова звертатиметься з питань боротьби з корупцією, а також запозичуватиме відповідний досвід румунських слідчих та прокурорів.

Потім – Брюссель, де новий уряд запевнив європейських чиновників у відданості виконанню Угоди про асоціацію і навіть отримав фінансову підтримку, яку перед тим "заморозили" через брак реформ.

На межі перевороту: що відбувається у Молдові та що це означає для України

Наступний – Київ. Тут Майя Санду та її колеги по уряду вели мову про необхідність боротьби з контрабандою – особливо на придністровській ділянці кордону, а також було озвучено важливі тези про неприпустимість федералізації Молдови та України та неприпустимість присутності на території обох держав російських військ.

Зрештою, Берлін, де Майя Санду знову говорила про пріоритет Угоди про асоціацію та необхідність посилення інституцій у Молдові.

Примітно, як змінилася риторика. Попервах уряд Санду та близькі до нього медіа намагалися довести, що пріоритетом для нової влади є деолігархізація, звинуватити Київ та Бухарест у надмірній обережності щодо союзництва з Додоном і переконати, що спільна мета президента Додона та прем’єра Санду – повалення режиму Плахотнюка та руйнування сформованих ним корупційних схем.

Зараз коаліцію з Додоном оцінюють більш реалістично, право Києва та Бухареста на безпекові перестороги визнають, а коаліції з проросійськими соціалістами дають не більше року, визнаючи її неприродність.

Напередодні нових викликів

Для внутрішнього споживача порядок денний також сформовано. Урядова коаліція вже здобула перемогу над ненависним багатьом пересічним виборцям олігархом Владом Плахотнюком.

Нині уряд бореться з наслідками його правління, наново відбудовує міжнародні зв’язки та здобуває міжнародну підтримку, в тому числі фінансову.

До питання геополітики учасники коаліції начебто застосовують "табу" – спершу треба навести порядок у країні, а вже потім займатися наполегливим рухом до Європи, як це пропонує прем’єр Санду, та не менш наполегливим відновленням плідної співпраці з Росією, як цього хочуть спікер Гречаний та президент Додон.

Однак тривале збереження статус-кво – сумнівне.

По-перше, вже зараз деякі з гравців пускаються берега. Скажімо, президент Додон цими днями заявив, що наприкінці серпня планує відзначити 75-ту річницю "звільнення Молдови" від фашистських загарбників.

От тільки чимало громадян Молдови та Румунії вважають це не звільненням, а радянською окупацією, і, схоже, "святкування" стане одним з краш-тестів на життєздатність коаліції і спроможність уникати конфронтації з ідеологічних питань.

По-друге, сама Майя Санду визнає: у нинішньому вигляді коаліція проіснує не більше року, а далі – дострокові парламентські вибори.

Схоже, на них і Майя Санду, і її партнер по блоку ACUM Андрей Нестасе, і вимушений партнер по коаліції Ігор Додон та соціалісти підуть окремими колонами. Усі вони можуть приписати до своїх здобутків повалення Плахотнюка, але, дуже ймовірно, і питання геополітики не оминуть увагою – це ж найпростіший спосіб мобілізувати свій ядерний електорат.

По-третє, окрім ймовірних парламентських виборів у 2020 році на Молдову чекають ще й планові президентські. Ігор Додон змагатиметься за другий строк і йому буде вкрай важко утриматися від використання російської карти. Адже цей рецепт вже допоміг йому свого часу стати президентом.

Тим, хто кине виклик президентським амбіціям, доведеться крити цю карту, ймовірно – європейською альтернативою.

Ну і насамкінець, наївно припускати, що сама Росія стоятиме осторонь.

Москва й справді сприяла формуванню нинішньої урядової коаліції, та навряд чи для того, щоб нині її ініціативи з федералізації Молдови заперечували, а війська – проганяли.

Кремль ще виставить свої рахунки за повалення "режиму Плахотнюка" і навряд чи чекатиме з цим, допоки у Молдові посиляться державні інститути і буде наведено порядок.

Тож, незважаючи на всі "табу" на геополітику, вона лишається присутньою в порядку денному Молдови.

Нині прем’єр-міністр Майя Санду та її команда докладають максимальних зусиль, аби втримати баланс у зовнішній політиці і одночасно зробити внутрішню політику більш прагматичною.

Проте про успішність такого підходу говорити зарано, а головне – вже ближчим часом на Молдову чекає черговий сплеск геополітичного протистояння.

Автор: Сергій Герасимчук,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"