Останніми роками міжнародні відносини і роль окремих країн Заходу у формуванні світової політики почали змінюватися. Протягом наступного десятиліття триватиме зміна світогляду, інтересів і поведінки – в тому числі тих країн-членів НАТО і ЄС, які мають велике значення для України.

У цій ситуації Україні варто переосмислити акценти своєї зовнішньої політичної, економічної та культурної політики.

Одним із напрямків може стати більш рішуче, ніж досі, поглиблення відносин із Німеччиною, що включатиме широку політичну еліту, бізнес і громадянське суспільство.

Змінювати, але не все

Безумовно, навіть в епоху змін не всі напрямки зовнішньої політики Києва потребують перегляду.

Курс на ЄС і НАТО і далі буде головною метою зовнішньої політики України. Особливі зв'язки Києва з Оттавою, Варшавою, Тбілісі, Таллінном, Ригою і Вільнюсом матимуть продовження або поглиблюватимуться. Велика Британія і скандинавські держави, ймовірно, залишаться серед найвідданіших міжнародних друзів України.

Поступове поліпшення відносин України з Туреччиною та Ізраїлем, поза сумнівом, необхідно підтримувати. Також мало хто сумнівається, що налагодження тісніших відносин з Китаєм, Японією та Індією є важливим для України.

Але існують тенденції, які вимагають від Києва адаптації свого зовнішньополітичного мислення і поведінки.

Перш за все, варто враховувати, що погляд Вашингтона на світ у наступні роки поступово змінюється. США стають більш замкнутими; вони дедалі більше стурбовані Китаєм. А це означає, що рано чи пізно геополітична спрямованість Штатів зміститься з Європи на Азію. Це знизить зацікавленість США і в східноєвропейських справах, зменшить їхню участь у захисті суверенітету і розвитку України.

У найгіршому для України випадку прагнення Вашингтона врівноважити зростаючий міжнародний вплив Китаю може бути поштовхом до створення антипекінської американсько-європейської осі – за участю в ній Росії.

Поки, щоправда, такий поворот подій не видається реальним – не в останню чергу з огляду на продовження спроб Кремля підірвати західну демократію. Але рано чи пізно в Кремль увійде нове керівництво. Не можна виключати, що воно буде менш зацікавлене у протистоянні з США і ЄС. Якою б далекою не здавалася зараз ця перспектива, Київ має готуватися і до такого несприятливого повороту.

По-друге, ЄС і НАТО – в тому числі на хвилі Brexit і обрання Трампа – почали переосмислювати ідеї, що їх об'єднували.

В Альянсі точаться суперечки щодо ролей США і Європи в безпеці Заходу. Євросоюз же вступив у період перевизначення своїх цілей та ідентичності, і немає впевненості ані в тому, що ця перехідна фаза буде короткою, ані в тому, що результат змін піде на користь Україні.

Звичайно, Брюссель навряд чи відвернеться від України, але його може на багато років поглинути власна ідейна та інституційна реконструкція, розширення на Західні Балкани і дедалі складніші  стосунки з колись близькою Туреччиною. У цей період ЄС матиме лише обмежені енергію, ресурси і інтерес до взаємодії з Україною.

На цьому несприятливому тлі відносини України з країнами-партнерами набувають особливо значення.

І останнє, але не менш важливе: партійні системи деяких країн-членів ЄС і НАТО зараз мутують зі страшною швидкістю. Етнічний націоналізм, демагогічний популізм і навіть явний антираціоналізм, донедавна маргінальні, захопили ключові місця в американській і європейській високій політиці і суспільстві. Нові правопопулістські сили часто "з розумінням" ставляться до Росії, а деякі налаштовані відверто пропутінськи. Ідеї ​​Євромайдану і прагнення України до вступу в ЄС і НАТО не знаходять у них розуміння.

Еволюція німецької політики

Німеччина досі опирається останній західній тенденції і частково навіть розвивається в протилежному напрямку.

Щоправда, і в ФРН з'явилася нова успішна правопопулістська партія – "Альтернатива для Німеччини" (AfD), яка увійшла до федерального і усіх регіональних парламентів. Але при цьому AfD – нині найбільш проросійська серед усіх значущих німецьких партій – на федеральному рівні залишається ізольованою і стигматизованою.

Найвища планка її електоральної підтримки, мабуть, значно нижча за 20%. У правих популістів мало шансів коли-небудь увійти в національний коаліційний уряд. У певному сенсі нещодавнє проходження AfD до Бундестагу і широка присутність цієї партії в німецьких ЗМІ пішли навіть на користь Україні: явна підтримка режиму Путіна і навіть відкрита співпраця деяких активістів AfD з Кремлем сприяють делегітимізації подібних підходів на німецькому лівому фланзі.

Антиамериканськи налаштованим соціалістам і соціал-демократам, так званим Putinversteher ("розуміючим Путіна"), стало складніше публічно обґрунтовувати свою промосковську позицію, бо в цьому випадку вони стають схожими на свого головного внутрішнього ворога – AfD. Зрештою в лавах Соціал-демократичної партії і частково навіть Лівої партії ставлення до нинішнього російського режиму почало змінюватися на менш поблажливе.

Багато українських політичних оглядачів стурбовані майбутнім відходом від політики Ангели Меркель, яка останніми роками активно розвивала відносини Берліна з Києвом. І дійсно, є можливість, що з її відходом на керівні пости в ХДС/ХСС прийдуть неінформовані та наївні щодо путінської Росії провінційні партійці.

Але деякі з імовірних спадкоємців Меркель і її команди досить непогані для України.

Наприклад, можлива наступниця Меркель на посаді канцлера Аннегрет Крамп-Карренбауер є досить критичною стосовно Росії. Манфред Вебер, ще одна нова зірка німецького правого центру, критично налаштований щодо проєкту "Північний потік-2" (більше про це – трохи нижче).

Новий німецький президент Європейської комісії від ХДС Урсула фон дер Ляєн – переконана атлантистка, відома критичними зауваженнями про путінську Росію.

Крім того, до складу наступного уряду має шанси увійти один із близьких радників Крамп-Карренбауер, сьогоднішній заступник керуючого справами ХДС і колишній глава київського офісу Фонду ім. Конрада Аденауера Ніко Ланге, який добре знає Україну, трохи говорить українською і особисто знайомий з багатьма українськими політиками, дипломатами, інтелектуалами і активістами.

Недавні зміни в праволіберальному секторі Німеччини також можуть бути вигідні Україні. У квітні 2019 року Вільна демократична партія обрала своїм генсеком 38-річну східнонімецьку юристку Лінду Тойтеберг, яка нетерпимо ставиться до порушень Путіним норм міжнародного права.

Злет "Зелених"

Але найважливішою позитивною для Києва політичною тенденцією останніх років стало посилення позицій найбільш проукраїнської німецької партії – "Союз 90/Зелені".

Рейтинг цієї ліволіберальної партії в останні місяці постійно перевищує 20%. Вона тим самим помітно випереджає соціал-демократів і стала другою за значимістю партією в країні.

На наступних федеральних виборах "Зелені" можуть отримати в Бундестазі майже четверту частину місць, якщо не більше, що зробить неминучим їхнє входження в наступний федеральний уряд Німеччини. У найкращому для "Зелених" випадку може навіть вийде, що наступний канцлер буде від їхньої партії – чи то в коаліції з ХДС/ХСС, чи у тристоронньому союзі з соціал-демократами і "Лівими".

"Зелені" особливо критично ставляться до путінського імперіалізму, авторитаризму, мачизму, клерикалізму і традиціоналізму. А в останнє десятиліття, особливо після Євромайдану, частина партії і пов'язаний з нею Фонд ім. Генріха Бьолля займають все більш відкриту проукраїнську позицію.

Щоправда, у "Зелених" досі немає значних партійно-політичних союзників в Україні

Та й загалом у пострадянській Східній Європі, де продемократичні сили часто дотримуються консервативних, націоналістичних і, швидше, антилівих поглядів. Тим самим вони ідеологічно не підходять для космополітичних, феміністських, прогресивних і антинаціоналістичних "Зелених".

Також нещодавно з великої політики пішли три "зелених" ветерани, які найбільше підтримують Україну – колишня глава групи "Зелених" у Європарламенті Ребекка Хармс, а також ексдепутатка Бундестагу Марілуїзе Бек і колишній співголова Фонду Бьолля Ральф Фюкс.

Але їм на зміну прийшла група молодих проукраїнських політиків, які продовжують лінію, раніше прокладену Хармс, Бек, Фюкс та іншими в парламентах Німеччини і ЄС, а також у Фонді Бьолля. У Бундестазі, зокрема, особливу увагу Україні приділяють зелені депутати Омід Нуріпур і Мануель Заррацин, а в новому Європарламенті – Віола фон Крамон (колишня депутатка Бундестагу) ​​і Сергій Лагодинський (раніше співробітник Фонду Бьолля).

Таким чином, нещодавнє різке зростання популярності "Зелених" у німецькому суспільстві – однозначно добра новина для Києва.

Німецькі державні організації та Україна

У 2017 році, коли вони залишили Бундестаг, згадані вище Марілуїзе Бек і Ральф Фюкс заснували новий проатлантичний і антиавторитарний інститут у Берліні – LibMod: Zentrum Liberale Moderne (Центр ліберальної сучасності), який зміг швидко привернути увагу німецьких політиків та інтелектуалів.

У 2018 році LibMod запустив спецпроєкт по Україні, що включає аналітичний сайт "Ukraine verstehen" ("Зрозуміти Україну").

І це – не єдина німецька громадська ініціатива останніх років, сфокусована на Україні. Кілька німецьких аналітичних центрів, таких як берлінський Інститут європейської політики (IEP) або Німецьке товариство зовнішньої політики (DGAP), стали більше цікавитися Україною.

Новий посол Німеччини Анка Фельдхузен, яка прибула до Києва в липні 2019 року, чудово знає Україну, двічі по кілька років працювала в київському посольстві ФРН. Вона стала першим послом Німеччини, яка не тільки розуміє, а й розмовляє українською.

Низка великих фінансованих державою німецьких організацій за останні п'ять років активізували свою роботу в Україні. Особливо великий проєкт ЄС реалізує Німецьке товариство міжнародного співробітництва GIZ (спільно зі шведською службою розвитку SIDA) з підтримки реформи децентралізації, відомий під назвою U-LEAD with Europe.

Академічне українознавство та аналітична експертиза по Україні все ще недостатньо розвинені в Німеччині, але за останні п'ять років ситуація помітно покращилася.

Зокрема, Європейський університет Віадріна у Франкфурті-на-Одері, поблизу Берліна, став, мабуть, основним центром наукових досліджень України в Німеччині. Крім іншого, Віадріна створила першу німецьку кафедру історії України, якою зараз керує історик Андрій Портнов із Дніпра (Прим. ЄП: він не пов'язаний зі своїм повним тезкою, юристом Портновим).

Віадріна почала запрошувати студентів з усього світу на щорічні міжнародні літні школи з україністики, вже кілька років проводить спеціальну стипендіальну програму для українських магістрантів і запрошує доцентів з України для викладання в університеті.

Кілька інших університетів Німеччини продовжують викладання і вивчення української історії, політики та культури, а також співпрацюють з українськими університетами.

Диверсія "Північного потоку-2"

Такий оптимістичний погляд на внутрішню еволюцію Німеччини в Україні хтось може вважати наївним.

Низка українських спостерігачів не без підстав вважають, що останнім часом уряд Німеччини став антиукраїнським. Вони наводять за приклад нещодавню поведінку ФРН у Раді Європи або те, що Берлін лобіює будівництво газопроводу "Північний потік-2", який став головним подразником у німецько-українських відносинах.

Однак за такими трьома причинами не слід переоцінювати можливий вплив цього дійсно несприятливого фактора на перспективи тіснішої майбутньої співпраці між країнами.

По-перше, немає впевненості в тому, що трубопровід запрацює в запланованому Москвою вигляді. З огляду на появу на Заході розуміння зв'язку цього проєкту з тиском Кремля на Україну, завершення будівництва газопроводу і його запуск ще можуть відкласти, обмежити або взагалі скасувати. Хоча політична підтримка цього проєкту західноєвропейськими компаніями і урядами залишається високою, спостерігається посилення скептицизму щодо "Північного потоку-2" серед політичних та інтелектуальних лідерів США, ЄС, Східної Європи і навіть почасти Німеччини.

Ймовірно, що його запуск, якщо він відбудеться, супроводжуватиме ціла низка умов. Негативні наслідки "Північного потоку-2" для України можуть виявитися менш згубними, ніж це нині здається.

По-друге, навіть якщо трубопровід почне повністю функціонувати в 2020-2022 роках, його і далі сприйматимуть на Заході як вкрай політизований проєкт. Такого не було сім років тому, коли запрацювала перша гілка трубопроводу.

Поки ще немає комплексного геоекономічного аналізу того, чи було завершення першого "Північного потоку" в 2012 році необхідною умовою для початку нападу Росії на Україну в 2014 році. Якщо ці дослідження доведуть частковий причинно-наслідковий зв'язок між цими двома подіями, це поставить під фундаментальне питання минулу політику Німеччини щодо Росії, а особливо соціал-демократичну "нову східну політику" ФРН після закінчення холодної війни.

Вже зараз для багатьох центрально-східних європейців дві угоди Німеччини щодо "Північних потоків" з Росією здаються схожими із сумно відомими Мюнхенською угодою 1938 року й пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року, коли наймогутніші держави Європи пожертвували суверенітетом і життям слабших слов'янських та балтійських націй на догоду власним інтересам.

На тлі вже сьогодні суттєвої двозначності"Північного потоку-2" у Німеччини та ЄС, в разі нових атак РФ на Україну, не буде іншого вибору, окрім як скоротити поставки російських енергоносіїв через Балтійське море. Істотні ризики для "Газпрому" в цьому сценарії напевно бачать і в Москві, що може мати стримуючий вплив на Кремль.

І по-третє, німецько-українські відносини не вичерпуються двома "Північними потоками", а їхні проблеми не є наслідками лише німецьких помилок.

Варто, наприклад, згадати, що на початку 2000-х років Київ відхилив спробу Берліна створити українсько-німецько-російський консорціум для спільної модернізації української ГТС. Якби цей проєкт тоді не перервали "патріотичні" українські політики, то, ймовірно, сьогодні не було б ні першого, ні другого "потоку".

Два "Північних потоки" символізують як втрачені раніше можливості України, так і серйозні геоекономічні помилки Німеччини і явну корумпованість колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера. Але при цьому вони є наслідком домайданного періоду, до анексії Криму та війни на Донбасі. Вони не є симптомом якого-небудь глибокого дефекту в українсько-німецьких відносинах. І хоча тема газопроводів ускладнюватиме відносини Києва і Берліна, можливо, ще протягом тривалих років, вона не повинна заважати істотному поглибленню співпраці двох країн в інших сферах, якщо така можливість з'явиться.

Автор: Андреас Умланд,

позаштатний співробітник Інституту міжнародних відносин у Празі, експерт Інституту євроатлантичного співробітництва в Києві, запрошений доцент Єнського університету ім. Ф. Шиллера і Києво-Могилянської академії

Цей текст є скороченим ЄвроПравдою варіантом більш докладної статті, яка згодом буде опублікована автором