Франція володіє найпотужнішим потенціалом космічних систем серед держав-членів Європейського Союзу, оскільки будувала незалежну політику паралельно з наддержавами від самого початку космічної ери.

І хоча наразі космічна політика Парижа інтегрована в пан’європейський проєкт, Франція стикнулася з викликами, відповіддю на які має стати модернізація оборонної структури за американською моделлю.

Першим кроком у цьому напрямку стала заява Еммануеля Макрона про створення французьких космічних сил. Заява, яка прозвучала через місяць після звинувачення у космічній диверсії на адресу РФ.

Від науки до оборони

Питання космічної політики постало у Франції ще у 1957 році у відповідь на виведення Радянським Союзом першого супутника на орбіту.

Для цього у 1961 році було засновано Національний центр космічних досліджень (CNES) — наразі найбільше національне космічне агентство в Європі. З того моменту політика Франції в космічному просторі асоціюється майже виключно з діяльністю Національного центру, що створив державну космічну програму й наразі займається її реалізацією.

На сьогодні CNES виділяє чотири основні напрями у своїй роботі: програма Ariane, супутникова навігація, наукове дослідження та оборона.

Ariane

Франція розглядає вільний доступ до космосу як питання національного суверенітету, яке гарантується наявністю системи ракет-носіїв. Єдиним європейським ракетним проєктом глобального масштабу стала програма Ariane, основним підрядником якої був CNES, а розробником — французька компанія Aerospatiale.

Починаючи з запуску Ariane-1 у 1979 році, Європа стала одним з основних виробників носіїв телекомунікаційних супутників, а згодом 80% усіх запусків геостаціонарних супутників у світі здійснювалося за допомогою ракет цієї сім’ї. Саме з цього проєкту Європа починає відлік своєї космічної діяльності, незалежної від США чи СРСР.

Навігація та наука

На шосте покоління ракет-носіїв цієї родини покладається велика надія, адже на 2020 рік планується, що Ariane-6 виведе на орбіту 30 геостаціонарних супутників системи OneWeb.

Питання навігації є важливим у космічній політиці Франції.

Республіка була одним із головних бенефіціарів навігаційної програми Galileo (участь у якій бере й Україна). Хоча в рамках трансатлантичної оборонної співпраці розглядалося питання злиття Galileo та американської GPS, Париж залишається поборником повної незалежності Galileo.

З огляду на те, що будь-яка діяльність у космічному просторі має подвійне призначення, Франція ініціювала два національних проєкти для супутникового спостереження за земною поверхнею.

Оборона

Наразі відбувається злиття національних оборонних та цивільних космічних ініціатив країн Європи — процес, у якому Франція бере безпосередню участь та займає керівну позицію.

У грудні 2018 року в рамках проєкту Composante Spatiale Optique на орбіту був виведений супутник CSO-1, що прийшов на заміну військовому проєкту Helios.

Це продемонструвало готовність уряду до реалізації проєкту "від Парижа до орбіти", не так у національному масштабі, як у загальноєвропейському, оскільки над ним працює європейський конгломерат Airbus, разом із французькими компаніями Arianespace та Capgemini.

Нові виклики

Активізація космічної політики з боку Індії та КНР викликає в Парижа не лише зацікавленість, але і стурбованість.

Договір про космос, підписаний за два роки до висадки Армстронга на Місяць, втрачає свою актуальність. Небесні тіла вже не розглядаються як "спільна спадщина людства".

Китай, Росія, Індія та Сполучені Штати мають у своєму арсеналі та випробовують протисупутникову зброю. Тому, пропагуючи ідеї мирного дослідження космосу, Франція тим не менш мобілізує свої оборонні можливості.

У цьому контексті цікавою є лінія політики Парижа в російському напрямку.

Підписавши в 1966 році договір про франко-російське космічне співробітництво, Франція вже більше як п’ятдесят років вибудовує політику "обережної" співпраці у сфері космосу з Росією. Найвідомішим прикладом такого симбіозу є спільний проєкт "Роскосмосу" та CNES — Arianespace Soyuz, у рамках якого російські ракети родини "Союз" запускають з космодрому Куру.

Водночас саме російський фактор став визначальним у запровадженні Макроном нової космічної доктрини.

2017 року Париж звинуватив РФ у космічній диверсії.

Російський супутник-перехоплювач "Луч"/"Олимп" наблизився до італо-французького супутника Athena-Fidus, після чого французький уряд звинуватив РФ у акті шпигунства — перехопленні повідомлень із геостаціонарного супутника. Висновком, який зробила міністр оборони Флоранс Парлі після диверсії "Роскосмосу", була необхідність розширення "космічної автономії" Франції.

Цього місяця президент Макрон оголосив про створення французьких космічних сил. Це передбачатиме створення Космічного командування у складі ВПС Франції, а також підвищення ситуаційної обізнаності та покращення механізмів захисту супутників за допомогою спостережних мінісупутників.

Разом із союзниками

Очікується, що таку політику Париж планує провадити у співпраці з іншими європейськими космічними державами, зокрема з Німеччиною.

Така позиція президента демонструє глобальний тренд у політиках космічних держав на створення окремих центрів керування військовими операціями в космосі.

Так, наприклад, відбулося у Сполучених Штатах з ініціативою Дональда Трампа створити Космічне командування та закріпити за космічними силами статус шостого виду збройних сил.

Активізація космічної діяльності, зокрема в напрямку дослідження Місяця, з боку Китаю та Індії та загроза безпеці супутників із боку Росії перетворюють ці космічні держави на прямих конкурентів Парижа.

Тому створення Космічного командування передбачає те, що військово-повітряні сили беруть на себе відповідальність за орбітальну оборону та подолання загроз від таких держав.

Автор: Дмитро Борзенко,

експерт з питань астрополітики аналітичного центру "Ad Astra"