На Банковій полюбляють сюрпризи. Поки ЗМІ обговорювали можливість і подробиці майбутньої зустрічі Володимира Зеленського з Трампом та проведення чергового саміту в Нормандському форматі, офіс президента анонсував, що його наступний закордонний візит відбудеться... до Туреччини.

Вже 7-8 серпня Володимир Зеленський відвідає Анкару і Стамбул.

Програмою візиту передбачені зустрічі з діаспорами – українською та кримськотатарською, тет-а-тет з президентом Ердоганом та відвідування Вселенського патріархату, який вже став традиційною зупинкою для кожного українського високопосадовця у Стамбулі.

Мустафа Джемілев додав, що також візьме участь у програмі візиту, аби ще раз "подякувати Ердогану за його тверду позицію щодо невизнання анексії Криму" та "можливо, поговорити про те, що турецькі кораблі під різними прапорами заходять" до портів окупованого Криму. А турецькі ЗМІ повідомляють про запрошення президенту Зеленському виступити в якості почесного гостя на нараді турецьких послів в Анкарі.

Треба зазначити, що така практика запрошення іноземного гостя (зазвичай на рівні міністра закордонних справ) є досить поширеною, і в перекладі з дипломатичної мови на звичайну означає політичний сигнал щодо зацікавленості у розвитку відносин з тією чи іншою країною. Наприклад, в 2011-2012 роках, на етапі становлення стратегічного партнерства між Україною і Туреччиною, тодішні глави МЗС Костянтин Грищенко і Ахмет Давутоглу здійснили "дзеркальні" виступи на нарадах послів в Анкарі та Києві.

Тож, якщо подібний виступ відбудеться, це означатиме прагнення сторін розвивати двосторонні відносини на найвищому рівні.

Візит нового формату

На сучасному етапі Туреччина є не просто важливим партнером України, але й ключовим гравцем у регіоні, від якого значною мірою залежить безпека та стабільність в усьому Чорноморському басейні.

Питання Криму, захисту кримських татар, відносин з Росією, США, ЄС та НАТО в регіональному вимірі, енергетична безпека, співпраця у військово-технічній сфері та розвиток економічних відносин – лише деякі з того клубка питань, який доведеться розплутувати новому українському президенту на турецькому напрямку.

Безперечно, говорити з офіційною Анкарою є про що – і говорити потрібно. Добре, що в новій команді президента є розуміння важливості нашого південного сусіда.

При всіх досягненнях у двосторонніх відносинах, досі Туреччину важко було назвати стратегічним пріоритетом української зовнішньої політики, і бажання встановити прямий контакт вже в перші місяці президентства – безумовно, позитивний сигнал з обох сторін.

Мимоволі згадується відома фраза з підручників з етикету: при першому знайомстві є лише декілька хвилин, аби справити враження, і все життя, щоб його виправити. 

Перша зустріч двох державних лідерів – це не просто особисте знайомство. В ідеалі – це можливість визначити свої пріоритети та червоні лінії, окреслити дорожню мапу відносин та створити підґрунтя для їх подальшого розвитку.

Зрозуміло, що під час таких "ознайомчих" візитів йдеться радше про встановлення перших контактів, ніж про досягнення практичних домовленостей чи підписання стратегічних документів. Водночас, враховуючи політичну культуру Туреччини та стиль правління Ердогана, будь-які меседжі Володимира Зеленського (озвучені ним свідомо чи несвідомо) сприйматимуть в Анкарі як "слово президента", яке має бути виконано. Зосередивши у своїх руках всю повноту влади, маючи більшість в парламенті та однопартійний уряд, виправдати невиконання домовленостей зрадою партнерів по коаліції чи спадщиною попередників вже не вдасться.

При цьому важливо, що Зеленський вже відвідував Туреччину наприкінці квітня, відразу після обрання президентом.

Його перший візит (нехай на відпочинок, але ж до Туреччини!) тоді був надзвичайно позитивно сприйнятий у турецьких ЗМІ.

Образ молодого динамічного політика, який відпочиває з родиною на турецьких курортах та закликає їсти "донер" в обідню перерву – це безперечна перемога у площині публічної дипломатії. 

Але навряд чи цих аргументів буде достатньо для проведення успішного офіційного візиту до країни, де все ще шанують традиції османського протоколу та широко застосовують підходи візантійської дипломатії.

З 2011 року, коли країни проголосили стратегічне партнерство, між Україною і Туреччиною діє Стратегічна рада високого рівня – механізм щорічних зустрічей президентів, який передбачає двосторонні переговори у форматі тет-а-тет та в розширеному складі за участю делегацій.

Зазвичай такі саміти готують за багато місяців заздалегідь, і їм передують робочі зустрічі на рівні міністрів закордонних справ та профільних міністрів, на яких детально опрацьовують порядок денний. Очевидно, цього разу йдеться про новий формат "позачергового" візиту, адже подібні робочі зустрічі не проводилися, та і за принципом черговості наступним мав би бути візит турецького президента до Києва.

Самі по собі ці бюрократичні нюанси не несуть жодного змісту, тим паче в сучасному світі, де один твіт здатний звести нанівець роки переговорів. Однак, з іншого боку, постають питання підготовки матеріалів до зустрічей, програми візиту, порядку денного переговорів, нарешті, формування складу делегації. Все це – в умовах обмеженого часу та обмеженої координації між президентським Офісом та МЗС.

При цьому з турецького боку українську делегацію зустрічатимуть переговорна команда на чолі з президентом, який при владі вже 16 років, вище військове керівництво та всі ключові міністри турецького уряду, які достеменно володіють не тільки актуальною інформацією, але й історією кожного питання від початку його виникнення на порядку денному до сьогодні.

Навіть за наявності досвідчених дипломатів в МЗС та оточенні президента, підготувати дводенний візит у тижневий термін є надскладною задачею.

Вільна торгівля на фінішній прямій

Унікальність відносин між Україною і Туреччиною полягає в тому, що між країнами фактично не існує "проблемних питань", які б унеможливлювали їх подальший розвиток. З іншого боку, так само немає і простих рішень, які дозволили би швидко вивести співпрацю на якісно новий рівень.

Найяскравішим прикладом цього може стати багатостраждальна угода про зону вільної торгівлі, яку обговорюють вже понад 10 років.

З одного боку, сторони вже погодили майже 21 із 22 тисяч товарних груп, тобто фактично більше 90% всіх позицій, щодо яких необхідно встановити тарифні квоти. З іншого – невизначеною залишається ситуація із сільськогосподарською продукцією – найбільш чутливим сектором для обох країн.

Перший антиукраїнський крок Анкари: навіщо Туреччина підтримала Росію у ПАРЄ

Як і в багатьох інших питаннях, існує два шляхи виходу із ситуації. Швидка "перемога" може так само швидко перетворитися на "зраду" національного виробника, не захищеного від конкуренції продукції іншої сторони. Або тривалі і важкі переговори по суті, які не принесуть швидких дивідендів у вигляді політичного піару, але забезпечать взаємовигідні умови для розвитку економічної співпраці.

Зростання товарообігу, який наразі становить близько $4 млрд – безперечно, важливий показник у двосторонніх відносинах, який має потенціал до істотного зростання (в докризові роки він сягав $8 млрд). Але не менш важливими індикаторами мають бути і збереження позитивного торговельного балансу (який останнім часом стрімко змінюється не нашу користь), і структура українського експорту, в якій хотілося би бачити більший відсоток товарів з високою доданою вартістю.

Інша сфера, про яку можна і потрібно говорити – це залучення в українську економіку турецьких інвестицій. Перші заяви Володимира Зеленського про відкритість України для іноземних інвесторів були сприйняті турецьким бізнесом з неприхованим ентузіазмом. Оновлена Угода про взаємне сприяння та захист інвестицій створює всі умови для збільшення присутності турецького капіталу на українському ринку.

Ще одна сфера, яка становить обопільний інтерес – це розвиток інфраструктури. Турецькі компанії вже давно і успішно працюють в Україні, а готовність нового президента активно розвивати цей сектор може створити реальне підґрунтя для реалізації серйозних проєктів – від будівництва доріг до оновлення житлового господарства.

Спрощення бюрократичних процедур, прості та прозорі механізми ведення бізнесу могли би не тільки привабити нових турецьких інвесторів, але й сприяти покращенню інвестиційного іміджу України в світі. Для багатьох більш обережних інвесторів турецький бізнес, який не боїться ризикувати і часто першим заходить на нестабільні ринки, є показником надійності та рентабельності ведення бізнесу в країні.

"Турецьке протистояння" з РФ

Важливим напрямком українсько-турецьких відносин, особливо на тлі погіршення безпекової ситуації в Чорному морі після початку російської агресії в Україні та Сирії, залишається військово-технічна співпраця. Контракти на закупку турецьких систем зв’язку та бойових безпілотників для потреб української армії, а також допомога українським ВМС у розбудові власного флоту багатоцільових військових кораблів за моделлю турецьких корветів – приклади успішної взаємодії на цьому напрямку.

Водночас тісна співпраця офіційної Анкари з Москвою, в тому числі і у ВПК, значно ускладнює перехід від комерційних угод до створення спільних підприємств, що передбачає й трансфер певних чутливих технологій.

Анкара традиційно наполягає на формулі "двох паралельних треків" у відносинах з Росією та Україною, наголошуючи, що вони не суперечать один одному.

В реальному житті, однак, паралельні прямі перетинаються – і все частіше. Доказом цього стало нещодавнє голосування в ПАРЄ, де турецька делегація в повному складі виступила за повернення Росії права голосу.

У липні відбулася перша поставка російських систем С-400 до Туреччини, незважаючи на загрозу американських санкцій, виключення Анкари з програми винищувачів F-35 та поглиблення кризи всередині НАТО.

Триває будівництво "Турецького потоку", який має поставляти російський газ до Європи в обхід України. Із запуском другої гілки трубопроводу, що має пройти територією Болгарії, Угорщини та Сербії, Україна втратить 31 млрд кубометрів транзитного газу і важливе джерело поповнення держбюджету, а Туреччина буде позбавлена можливості отримати допомогу з України в разі, якщо у Москви виникне бажання змінити газовий "пряник" на "батіг" енергетичного шантажу, як це вже було у 2011-2012 роках.

Будівництво першої в Туреччині АЕС "Аккую" спеціалістами "Росатому" також не додає самостійності Анкарі в ухваленні зовнішньополітичних рішень. Одна справа – газова "голка", і зовсім інша – технології мирного атому, які означають прив’язку однієї країни до іншої на десятиліття. Особливо враховуючи майже тотальну відсутність вуглеводнів у самій Туреччині.

Питання в тому, наскільки цим інтересам відповідає істотне зростання енергетичної залежності Туреччини від Росії та що, зі свого боку, може запропонувати турецьким партнерам Україна.

Хочеться вірити, що необхідність знайти відповіді на ці непрості, дуже конкретні і практичні питання добре розуміють у команді президента і що їх опрацьовували належним чином напередодні його візиту до Анкари, виступу перед турецьким дипломатичним корпусом та першої особистої зустрічі з Ердоганом, відомим як своєю гостинністю, так і непохитним прагматизмом.

Автор: Євгенія Габер,

заступник директора Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка