Вже за місяць нове скликання парламенту стане до роботи. А поки колишня влада звикає до ролі опозиції – партія "Слуга народу", що отримала більшість мандатів, готується взяти всю владу в Раді. Соратники президента Зеленського вже поділили парламентські комітети, визначили кандидатури майбутнього спікера та його заступника тощо.

Та є чимало посад, які точно будуть створені у новообраному парламенті – але поки що лишилися нерозподіленими.

Це – посади тих, хто відповідатиме за міжнародну співпрацю, тобто лідерів міжпарламентських делегацій та голів так званих "груп дружби" України з іншими державами.

І те, що до цього у нової монобільшості ще не дійшли руки, є доброю новиною.

Бо нинішня система парламентської дипломатії потребує змін. Часом радикальних.

"Групи дружби" у минулих скликаннях ВР лишалися поза увагою громадськості. А от депутати туди охоче записувалися, подекуди велася справжня боротьба за посади у цих групах, та не завжди прагнення нардепів працювати на міжнародному фронті мали за собою благородні мотиви.

Найліпший друг парламенту – Китай?

Перш за все – пару слів про те, що ж таке "групи дружби", або, як вони звуться офіційно, "депутатські групи з міжпарламентських зв’язків", і чому ми приділяємо їм таку увагу.

Це – не український винахід. "Групи дружби", відповідальні за відносини з тією чи іншою країною, є у парламентах по всьому світу.

Річ у тім, що міжнародні відносини давно не є справою одного лише МЗС. Час дипломатів у строгих костюмах, які лише обмінюються нотами, готують зустрічі президентів та роблять максимально розмиті заяви, безповоротно пішов у минуле.

Натомість дедалі більшу вагу має публічна дипломатія (тобто підтримувана державою діяльність за кордоном для просування наших інтересів), її складова – культурна дипломатія (яку Україна останніми роками нехай поволі, але розвиває), і парламентська дипломатія.

Остання – гранично важлива. "Особливо коли йдеться про відносини з парламентськими республіками, де депутати мають особливо потужний вплив і на ставлення своєї держави до російсько-українського конфлікту, і на рішення про допомогу Україні, і на урядові домовленості тощо", - пояснює Ганна Шелест, член правління Ради зовнішньої політики "Українська призма".

Посудіть самі: хто зможе швидше переконати, скажімо, депутата-ліберала з данського, нідерландського чи іспанського парламенту? Співробітник нашого посольства? Чи депутат-ліберал з України, з яким вони регулярно зустрічаються, мають спільні інтереси, є членами міжпарламентських об’єднань, європейських ліберальних "тусовок" тощо?

І хоча відповідь на це запитання є очевидною, активної роботи з боку України на цьому напрямку бракує.

Ні, "груп дружби" у нас купа, їх навіть більше ніж достатньо!

Депутати нинішнього скликання на папері "дружать" із парламентами 95 держав – від США та Німеччини до Мадагаскару до Монголії.

Монгольська група, до речі, найменша, у ній лише троє депутатів (що навряд чи когось здивує). А от найчисельніші групи – справді здатні вразити.

Найпопулярнішою серед депутатів є група, що опікується відносинами з... Китаєм! Нині у ній 213 депутатів, але це не рекорд, бо в останні роки частина депутатів припинила членство в ній. А на початку роботи парламенту чисельність китайської групи сягала 237 (!) депутатів.

Отже, у 2015 році абсолютна більшість парламентарів вважали "дружбу" України з Китаєм пріоритетом, вищим навіть за ЄС та США? 237 нардепів були готові просувати діалог із Пекіном, допомагати китайцям тощо? Виникає запитання: а чому ж у такому разі в українсько-китайській співпраці за останніх п'ять років не було помітно жодних зрушень?

Хто на чолі?

Заради справедливості, варто зауважити, що у десятці країн, "групи дружби" з якими – найчисельніші, всі без винятку держави є впливовими. Але від рівня "дружби" популярність цих груп точно не залежить. Доведено аномально популярним Китаєм і не лише ним.

На другому місці – "група дружби" із США, із 145 членами. Третій – Ізраїль, 135 членів. Далі – Канада (121), Польща (103), Німеччина (93), Британія (89), Франція (81). А наш найвідданіший партнер у часи російської агресії, Литва, є лише дев’ятою, із 68 "офіційними друзями" у складі ВР. Десяте місце (по 60 парламентарів) ділять не завжди дружня, але важлива для нашого бізнесу та олігархів Австрія, та географічно далека, але прихильна до нашої держави Японія.

Та ще цікавіше дивитися не тільки на цифри, а й на імена.

Хто очолює китайську групу? Якщо не знати наперед – здогадатися неможливо.

"Головним китаєзнавцем" ВР став Андрій Павелко – голова бюджетного комітету та президент Федерації футболу України. Як розповідають депутати, його призначення на китайський напрямок дуже активно просували представники його фракції БПП.

У чому полягав китайський інтерес одіозного депутата, з’ясувати не вдалося. І хоча у Павелка в групі було аж шестеро заступників, основні контакти він намагався проводити особисто. Цікаво, що, у порівнянні з іншими групами, китайська вважалася "живою" та активною – депутати літали до Китаю, здавали звіти про поїздки тощо.

Головного по взаємодії із США обрати виявилося так непросто, що в цю групу призначили двох співголів – "ляшківця" Галасюка, який запам’ятався постійними спробами торпедувати торговельну частину Угоди про асоціацію, урівноважив Віктор Чумак, який має непогану репутацію в Штатах. І, на додаток, ще три заступники.

А от німецька група у ВР була одночасно ганьбою Ради і загрозою для України.

Діалог із німцями одноосібно – без жодного заступника – очолював Сергій Тарута, який не лише не є експертом в українсько-німецьких відносинах, але й відомий своєю особливою думкою щодо багатьох питань Донбасу. До того ж, життя показало, що Таруті ця посада була не дуже й потрібна.

"Ми багато втратили динаміки від того, що групу очолював Тарута. У новому скликанні це має бути людина, дійсно мотивована виводити співпрацю з німцями на новий рівень", – каже директорка Центру "Нова Європа" Альона Гетьманчук, організація якої досліджувала проблеми українсько-німецького партнерства.

Навіщо їм це?

Комусь членство у "групах дружби" допомагало вести бізнес та заробляти гроші. Комусь було потрібне для статусу та престижу. Хтось банально хотів поїздити світом за державний кошт. Когось "попросили записатися", бо дуже були потрібні "штики" на голосуваннях у групі.

На щастя, були й ті, хто справді вболівав за міжнародні відносини України, мав щирі контакти з державою-партнером тощо. От тільки цих депутатів у групах минулого скликання була меншість. А більшість складали "статисти" та ті, хто використовував статус для власної вигоди.

"Бізнесмени, які є в парламенті, вступали у "групи дружби" з тими країнами, в яких у нас є бізнес-інтереси, це було дуже добре видно по азійських, африканських країнах", – пояснює Світлана Заліщук, депутатка VII скликання, що була співголовою "групи дружби" з Великою Британією. (До слова, за словами британських парламентарів та дипломатів, активними у цій групі були п'ять-шість депутатів включно з керівниками, інші взагалі не брали участі у роботі. При тому що чисельність групи – 89 нардепів!)

Бізнес – не єдиний стимул.

Приміром, в усіх двох скликаннях ВР був депутат-баптист, який записувався у купу "груп дружби" з пострадянськими країнами і намагався "пробити" для себе статус повище, щоби використовувати його для релігійних контактів. Про це його колеги чудово знали, але не мали важелів впливу.

Зрештою, дехто просто сприймав Верховну раду як турагенцію.

Як не дріб’язково це звучить, таких депутатів вистачало.

У більшості, до речі, очікування не виправдалися. У скликанні, що минає, Раді бракувало бюджету, в річному кошторисі було лише п'ять поїздок груп по чотири депутати. Часто приходили ті, хто просив збільшити "тревел-групу" до 8 чи 10 людей, пригадує голова комітету у закордонних справах Ганна Гопко, але щоразу вони отримували відмову.

Хоча були і винятки, коли за діяльність народних депутатів платив хтось "зі сторони".

Причому "спонсорські кошти" часом йшли на "туризм" народних депутатів, але частіше – на реальну роботу.

До Ізраїлю (за домовленостями голови групи Георгія Логвинського) неодноразово літали делегації рекордної кількості, за які бюджет не платив. У Південній Америці робота також велася без бюджетного фінансування. Інший приклад – численні поїздки Гопко по просуванню "плану Маршалла для України" (який, на жаль, так і не був затверджений) здійснювалися за рахунок донорів або сторони, яка запрошувала.

І новому парламенту, певно, доведеться замислитися над тим, що робити із цим спонсоруванням. Забороняти його, певно, буде неправильно – цим Україна зашкодить сама собі. Але над публічним звітуванням про такі поїздки можна і подумати.

...зі знанням двох мов – російської та матірної

Чи можливо припинити зловживання міжнародними платформами? Що потрібно для цього зробити? "Європейська правда" має певні ідеї, та перш за все треба підкреслити: зміни вже почалися. Хоч ми й критикуємо те, як працюють "групи дружби" нині, та маємо визнати, що це – шалений прогрес у порівнянні з минулими скликаннями.

Та профанація міжпарламентської роботи, що була до 2014 року, відверто шокує. Тоді "турагенція на Грушевського" працювала на повну силу; депутати їздили заради цікавості, не знаючи ані мови, ані країни-партнера.

Перелік тогочасних "фахівців у міжнародних справах" є дуже красномовним.

Пам’ятаєте Ірину Бережну, депутатку-регіоналку, що присвятила чимало зусиль просуванню російської мови (бо іншими іноземними не володіла)? Вона була членом 21 міжнародної делегації, більша частина з яких – "групи дружби" з європейськими "відпочинковими" державами.

Та є і набагато видатніші діячі парламентської дипломатії.

Олександра Табалова, молодого кіровоградського латифундиста, згадають лише мешканці Кропивниччини та ті, хто слідкує за аграрним бізнесом. У законодавчій роботі він не був помічений, але виявився непересічним міжнародником – був членом 28 (!) "груп дружби".

А от пропутінського Олега Царьова, звинувачуваного у державній зраді, багато хто добре пам’ятає. Та мало хто чув про його дипломатичне хобі. Не знаючи іноземних мов, окрім російської, він був членом 25 "груп дружби" (з дуже розмаїтими інтересами, від Чилі до Японії!), а дві з них очолював – словацьку та сирійську.

Та абсолютний рекорд схоже, належить депутату IV скликання, добре відомому перебіжчику Тарасу Чорноволу. Його офіційна біографія того часу каже, що англійською депутат не володіє (хоча знає польську). Про любов до подорожей у біографіях зазвичай не пишуть, але що ж ще може змусити політика стати членом 40 (!) "груп дружби", особисто очолити сім з них, а ще у восьми мати посаду заступника або секретаря. Працювати на такій кількості напрямків неможливо в принципі, а от завалити роботу – можна. Не кажучи вже про одночасну "дружбу" з ворогуючими державами, як-то Індією та Пакистаном.

"Через це ми вперше запровадили обмеження: один депутат не міг очолювати більше однієї групи та бути у більше ніж п'яти групах одночасно. Згодом, щоправда, збільшили ліміт до семи, через брак бажаючих іти в непопулярні групи", – розповіла Ганна Гопко, голова комітету у закордонних справах.

Але проблему гіперпопулярності груп дружби з Китаєм, США тощо, де переважна більшість членів не працювали, а хтось навіть тихо шкодив, це не вирішило. Опитані ЄвроПравдою депутати зійшлися на думці, що обмежувати кількість груп не можна.

Дружба "по-новому"

Є сподівання, що новий парламент продовжить зміни.

По-перше, великий бізнес переважно не потрапив до Ради. Директорів та власників підприємств, бажаючих приписати посаду до себе у візитівку, має стати менше.

По-друге, "сарафанне радіо" має донести, що час туристичних подорожей за рахунок бюджету вже минув – у бюджеті Ради хронічно бракує грошей на такі поїздки, і депутати-статисти, що лише записуються у групу, але не ведуть у ній роботу, туди не потрапляють.

І, нарешті, нардепи мали би самі зрозуміти, наскільки для держави важлива реальна, а не "записна" парламентська дипломатія. І це той випадок, коли кількість менш важлива, ніж якість. Так, у нашій "групі дружби" з Ізраїлем було більше членів, ніж депутатів у ізраїльському Кнессеті! Кому потрібна ця масовість?

"Якби я була головою комітету в новій Раді, то ухвалила би рекомендацію до всіх депутатів обрати для себе дві-три країни, на яких сконцентруватися, і попросила би вступати тільки в ті групи, які справді цікаві", – розмірковує Світлана Заліщук.

Бо самодіяльність депутатів, які не розуміються на тематиці, лише шкодить Україні.

Зокрема, ця проблема гостро стоїть у відносинах із США.

"Треба припинити безкінечні вояжі в Конгрес у рамках політичних акцій "фото з конгресменом", організованих лобістами", – каже Альона Гетьманчук з Центру "Нова Європа", яка є експертом з американської тематики.

"Усі мої контакти і в Сенаті, і в Палаті представників вже шарахаються від українських делегацій, які з незрозумілою метою добиваються зустрічей із ними. Більшість таких візитерів не можуть чітко відповісти на питання про те, з яким ключовим меседжем вони приїхали до США", – пояснює експертка.

Звісно, жорсткі обмеження до депутатів не застосуєш, вони і далі будуть їздити за кордон. Але варто переконати нардепів принаймні радитися з посольством, із МЗС, із профільним комітетом тощо.

Немає нічого лихого, якщо якийсь депутат знає іспанську і вестиме хай навіть десять "груп дружби" з латиноамериканськими країнами. Тут ліміт у три, п'ять чи сім груп втрачає сенс. Тож варто розподілити групи по "вазі" за кількістю бажаючих вступити до неї і обмежувати членство нардепів виходячи з цього.

І, нарешті, комітет у закордонних справах повинен мати право вето щодо членства у групах.

Як нині можна бути "записним другом" одночасно США і Китаю? Індії і Пакистану? Ізраїлю та Єгипту?

Вам не довірятимуть ні в одній державі, ні в іншій!

Тому таких "друзів всіх" варто зупиняти на зльоті, рішенням комітету. І те саме стосується керівництва. Нині керівника групи обирають голосуванням членів цієї групи. Від нинішнього скликання такі вибори перестали бути фейковими – комітет почав за ними слідкувати, і це добре. Але це також означає, що достатньо попросити кількадесят нардепів фіктивно записатися до групи – і ти маєш усі шанси стати її головою.

Тому комітету потрібне право вето на умовне переобрання Тарути керівником німецької "групи дружби". У новій Раді точно знайдуться німецькомовні депутати, щоби обійняти цю посаду.

І можливо, нарешті почнеться співпраця з проблемними для нас державами. Як приклад, у нинішній Раді була група співпраці з Малайзією. І вона повністю провалила (точніше, і не вела) роботу з малайзійськими колегами. Не дивно нині чути заяви прем'єра, який ставить під сумнів вину Росії у збитті MH-17.

Є питання і до МЗС

Звісно, не всі недоліки нашої зовнішньої політики сконцентровані у Раді. У самих депутатів є великі претензії до Міністерства закордонних справ.

Від кількох членів комітету у закордонних справах доводилося чути, що МЗС взагалі не допомагав визначити пріоритетні напрямки. Приміром, на проблемності та пріоритетності тієї ж Малайзії мав наголосити саме МЗС, адже сумнівні заяви зі столиці, Куала-Лумпура, лунають вже тривалий час.

"Я намагався добитися від МЗС порад про те, куди нам надсилати делегації, де їм найважливіше отримати підтримку від депутатів. А нам у відповідь давали список всіх країн – на кшталт, їхати треба всюди. Цієї допомоги не було, і ми визначали самі", – розповідає Володимир Ар’єв, який очолював у старій ВР підкомітет двосторонньої співпраці.

Про запитання щодо приоритетів каже і Ганна Гопко, наголошуючи на стратегічній важливості Африки, яка просто лишилася без уваги і більшості парламентарів (у групах дружби був явний недобір), і МЗС, і України загалом, у той час як світові гравці ведуть запеклу боротьбу за цей украй перспективний та важливий регіон. 

Чи вдасться вивести співпрацю на інший рівень у новій Раді? Наразі питання відкрите. Та очевидно, що діяти треба. Що потрібні зміни. Що міжпарламентська співпраця має стати реальним інструментом зовнішньої політики. І те, що Рада майже повністю оновилася – точно не є підставою гальмувати на старті.

Першим кроком нової Ради може стати запрошення парламентарів від 10-20 дружніх держав на інавгураційне засідання ВР. Це дасть змогу з кимось познайомитися, з кимось – домовитися про спільні дії (приміром, у ПАРЄ, де попереду – непрості битви з Росією).

І, за інформацією "Європейської правди", таку можливість вже розглядають всерйоз.

Автор: Сергій Сидоренко, 

редактор "Європейської правди"