"Я хочу подякувати Росії, Туреччині, Сирії та Іраку, а також сирійським курдам за підтримку, яку вони змогли нам надати".

Це – слова президента США Дональда Трампа на брифінгу, де він повідомив про ліквідацію "терориста №1" на півночі Сирії. Загибель аль-Багдаді – новина світового масштабу. Однак для нас не менш важливою є згадка про РФ у промові Трампа. До того ж – на першому місці у переліку "партнерів".

Цей епізод є ще одним підтвердженням повороту у відносинах Росії та Заходу.

Відразу заспокоїмо: ні, про прощення Росії наразі не йдеться.

На щастя, довіра між Кремлем та Заходом аж надто пошкоджена для аж такого швидкого розвороту. І тому, приміром, у штаб-квартирі НАТО правила допуску для російських дипломатів лише стають жорсткішими.

Однак Росія виявилася дуже вправною у тому, щоби довести свою незамінність як світового гравця. Відтепер із нею вимушені рахуватися всі, включаючи Штати. І якщо події продовжать розвиватися таким чином, одного дня росіяни можуть виставити рахунок.

В чому важливість події?

Абу Бакр аль-Багдаді був ліквідований під час спецоперації в місті Ідліб, спрямованої саме проти нього. Якщо вірити Трампові, той підірвав себе сам під час втечі від американського спецназу, коли опинився у глухому куті.

І хоча окремі заявлені деталі його смерті (як-то розповідь президента США про те, що терорист "постійно плакав, кричав і хникав") більше схожі на пропаганду у стилі Трампа, самому факту ліквідації "терориста №1" фахівці радше схильні довіряти.

Аль-Багдаді був керівником "Ісламської держави" або ІДІЛ – терористичної організації, причетної до сотень нападів та терактів по світу, включаючи найкривавіші злочини у Європі останніх років, як-то серія терактів у Парижі у 2015, у Ніцці у 2016, в Брюсселі у 2017 році тощо.

Він очолив цю організацію ще 2010 року, коли вона діяла у межах Іраку, а у 2013-му оголосив про її розширення на територію Сирії із планами створення "всесвітнього халіфату". Саме під його керівництвом ІДІЛ здійснював найжорстокіші злочини на Близькому Сході, в Європі та Африці.

А тому "титул терориста №1" – це зовсім не перебільшення.

Зараз профільні дипломати та аналітики намагаються зрозуміти, що відбуватиметься з ІДІЛ після ліквідації її лідера. Здається, ніхто з фахівців не тішить себе надією, що смерть аль-Багдаді завдала "Ісламській державі" удару, який та не буде здатна пережити, але загибель лідера безумовно її послабить.

Тим більше, що одночасно надійшли дані про ліквідацію ще одного очільника цієї організації. Як і аль-Багдаді, він переховувався у Сирії. Жодних сумнівів, що у цій розбитій та охопленій громадянською війною державі переховуються й інші топ-терористи.

А отже, той, хто контролює Сирію, стає особливо цінним партнером для США.

НАТО (майже) без одностайності

Наприкінці минулого тижня в Брюсселі зібралися очільники міністерств оборони усіх держав-членів Альянсу.

Ця зустріч була давно запланованою – такі міністеріали проводяться регулярно. Однак події останніх тижнів визначили її порядок денний: замість дискусії про поточні справи міністри мали чимало розмов про сирійські події – збройну інтервенцію Туреччини, повідомлення про спалах насильства у регіоні, вихід США з півночі Сирії та, звісно, посилення позицій Росії.

Як відомо, у Північноатлантичному альянсі усі рішення ухвалюються консенсусом. Але із цих питань згоди між союзниками не було і близько. Тому фраза "є різні думки" звучала від генерального секретаря чи не найчастіше. Прогляньте це відео – і ви це побачите.

Треба визнати, аргументи Єнса Столтенберга справдилися.

Діалог допоміг.

Після зустрічей і дебатів союзники дещо зблизилися. З’явилися навіть питання, щодо яких вони мали спільну думку… Але це той випадок, коли українців єдність НАТО навряд могла потішити.

Адже спільна думка стосувалася можливої співпраці з Росією.

Друг чи ворог?

То ким тепер є Росія для НАТО?

Забігаючи наперед, можемо сказати: ні першим і не другим.

На щастя, другом Заходу Росія не стала навіть після того, як довела свою незамінність у межах Сирії. Ми маємо достатньо підстав це стверджувати. Однак ані ворогом, ані навіть військовим противником її також уже не можна назвати.

Із ворогами не ведуть військову співпрацю. Донедавна вважалося, що з Росією вона також небажана, але тепер це змінилося.

Скриньку Пандори відкрила член НАТО Туреччина, яка вирішила закуповувати у РФ військову продукцію, включно з найновішими системами ППО С-400. Постачання такого високотехнологічного озброєння означає, що у Туреччині (та ще й на критичних об’єктах оборонної інфраструктури!) працюватимуть також російські військові фахівці.

Спершу це викликало гнів Штатів. У Конгресі навіть закликали Трампа ввести санкції проти Анкари. Вашингтон призупинив продаж туркам американських винищувачів. Лунали заяви про неприпустимість співпраці із державою-противником США.

Але тиск не подіяв.

Туреччина не лише не відмовилася від планів, а зробила ще один крок: минулого тижня Ердоган та Путін домовилися, по суті, про розподіл зон впливу у Сирії. Лишалося незрозумілим, як на це відреагують інші союзники.

Зустріч НАТО в Брюсселі поставила крапку.

Альянс, схоже, зійшовся на думці, що у Сирії співпраця з Росією є цілком прийнятною. І хоча офіційного рішення Альянсу з цього приводу не було, заяви очільників блоку не лишали у цьому сумніву.

Першими, ще до початку міністерської зустрічі, про це оголосили американці. Представниця США при НАТО Кей Бейлі Хатчісон заявила, що Штати не бачать проблеми у співпраці Туреччини з росіянами в Сирії.

Генсек Альянсу спершу уникав коментарів на цю тему, заявляючи, що поки "занадто рано" давати будь-які оцінки. Однак після дискусії з іншими союзниками і він зважився натякнути, що не проти військової домовленості турків із РФ.

І це – точно не особиста думка Єнса Столтенберга, адже той не має права робити такі заяви від себе.

Що відбулося у Сирії?

Такий розвиток подій може не подобатися ані Києву, ані Варшаві, ані балтійським столицям. Але аргументовано заперечити проти співпраці з росіянами не може ніхто з них.

Ми не дарма почали статтю з розповіді про пресконференцію Трампа. Це – яскрава ілюстрація того, як Росія створила ситуацію на Близькому Сході, у якій вона стала просто незамінним, безальтернативним партнером для західних держав.

Примітно, що для того, щоби отримати особисту подяку Трампа за "допомогу" у ліквідації "терориста №1", росіянам навіть не знадобилося самим брати участь у цій спецоперації. Достатньо було "відкрити небо" для американського десанту.

Дональд Трамп, до слова, запевнив, що росіяни навіть не знали, навіщо спецпідрозділи США летять у Ідліб.

"Росія чудово до нас поставилася, нам треба було пролетіти над зонами, контрольованими росіянами, і Росія була чудовою... Вони не знали, навіщо (США просять дозволу на проліт. – ЄП). Ми їм просто сказали: "Думаємо, ви будете дуже щасливі". Адже ви знаєте, вони ненавидять ІДІЛ так само, як і ми. Ми просто сказали їм, що ми заходимо (у повітряний простір), і вони відповіли: "Дякуємо, що сказали нам", – у своїй звичній експресивній манері пояснив президент США.

Такі позитивні публічні заяви про росіян Трамп не міг собі дозволити дуже давно. Але сирійська історія робить співпрацю з РФ цілком прийнятною: навіть від противників Трампа не було критики на адресу Білого дому з цього приводу.

У Кремлі, до слова, відповіли взаємністю і публічно похвалили Трампа за ліквідацію лідера ІДІЛ.

Такого "потепління" у заявах Москви та Вашингтона не було вже дуже давно.

"Примирення з Москвою" немає

Чому ж, попри це, ми стверджуємо, що про відновлення дружби Заходу із РФ не йдеться?

Тому що це потепління принаймні поки що є дуже локальним, сконцентрованим на Сирії. Жодних змін у інших, не дотичних сферах не відбулося. Навіть на турецькому напрямку. Приміром, США навіть не розглядають можливість відновити контракт на постачання туркам винищувачів F-35, яке було зупинене у відповідь на російсько-турецьку домовленість по ППО.

Чи можливо говорити про зміну політики НАТО просто на тій підставі, що члени Альянсу тепер вважають можливою військову співпрацю з РФ? Ні, не можна. Це може здивувати, але досі у жодному рішенні Альянсу не було згадок про неможливість такої співпраці з боку держав-членів (хоча спільні військові проєкти на рівні Росія-НАТО справді були припинені у 2014 році у відповідь на російську агресію проти України).

Ба більше, Альянс ніколи не називав Росію своїм "противником".

Співпраця із противником справді була би дивною, але і цього статусу РФ не має.

У промовах генсека Альянсу можна знайти лише термін "потенційний противник", а також згадки про те, що "Росія намагається представити нас у якості противника" (у контексті того, що це, мовляв, не так). Схоже, Альянс здавна залишав можливість того, що у деяких питаннях міжнародної безпеки без точкової співпраці з росіянами буде не обійтися.

Але взаємної довіри між Москвою на НАТО навіть від цього локального потепління, схоже, не побільшало.

У Брюсселі досі немає ані посла РФ, ані військового представника при НАТО. Рівень дипвідносин навмисне знижений, і про заповнення цих вакансій не йдеться.

Секретаріат Альянсу навзаєм показово демонструє недовіру до російських дипломатів. Приміром, представники української чи грузинської місії при НАТО мають вільний доступ на територію штаб-квартири Альянсу, а в.о. посла України (посольська посада у нас наразі вакантна), як кажуть, має навіть право заїжджати туди на автомобілі без додаткової безпекової перевірки. А для росіян, навіть для точно такого ж в.о. посла, в’їзд закритий, а заходити туди він, подейкують, має право лише "у супроводі" представника Альянсу.

Скажете, це дрібниці? Але у дипломатії саме вони мають значення.

І те, що вони лишаються незмінними, дає Україні додаткові підстави довіряти запевненням представників Альянсу у тому, що у їхньому ставлення до російсько-української війни не відбулося і не планується жодних, навіть найменших змін.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди",
Брюссель-Київ