"Made in Germany" – це беззаперечна ознака якості. Але йдеться не лише про всесвітньо відомі бренди автомобілів чи побутової техніки.

Продукція малих і середніх компаній з Німеччини також користується неабиякою популярністю.

В чому секрет та які уроки німецьких підприємств може вивчити Україна? 

Mittelstand – чемпіони середнього класу

З 2008 до 2015 року кількість великих підприємств в Німеччині зросла на 11%, в той час як в країнах EU-28 – зменшилась на 1%, за даними Євростату. Ці компанії органічно виросли з сильних середніх компаній – так званих компаній Mittelstand (дослівно з німецької "середній клас"). Mittelstand відрізняється від сектора малих і середніх підприємств в інших країнах.

По-перше, члени однієї сім’ї, які володіють компанією, зазвичай беруть участь в управлінні нею.

По-друге, ці підприємства переважно виробляють промислову продукцію, а не надають послуги.

По-третє, їхні штаб-квартири, потужності та дослідницькі підрозділи зазвичай розташовані в Німеччині, а не перенесені до інших країн чи віддані на аутсорс. 

З підприємств Mittelstand часто виростають так звані "приховані чемпіони".

Це невеликі підприємства, розкидані по всій Німеччині. Вони є світовими лідерами у власних вузьких нішах та активно експортують свою продукцію.

Приховані чемпіони виростають з підприємств Mittelstand завдяки інноваційності, спеціалізації на нішевій продукції та активному завоюванню міжнародних ринків.

З кого можна виростити українських "чемпіонів"

Якщо Україна прагне мати власних "чемпіонів", нам варто виробляти політики стосовно малих та середніх підприємств залежно від їхньої категорії (див. схему нижче).

Перший рівень – це ті люди, які потенційно здатні відкрити власний бізнес. Це економічно активне населення, якого в Україні 43%. 

Другий рівень – це індивідуальні підприємці та малі й середні підприємства загалом, включно з мікропідприємствами (самозайняті люди і фірми з менш ніж 10 працівниками). 

Третій рівень – це малі та середні підприємства, але вже не включаючи мікропідприємців. 

Четвертий рівень – це теж малі та середні компанії, але вже експортери. Ми вважаємо, що саме експорт є тим показником успішності, за яким ми можемо ідентифікувати подібність до німецьких "прихованих чемпіонів".

Урок 1: сильна технічна освіта

Сильна технічна освіта допомагає виховувати інноваторів, які створюють власні стартапи, та забезпечує якісні кадри для потужних німецьких компаній.

Навчальні програми для технічних спеціальностей в Україні мають почати розроблятися спільно з роботодавцями – торговельно-промисловими палатами, бізнес-асоціаціями та великими виробниками, а студенти мають половину свого навчального часу проводити на виробництві.

Крім того, має бути змінено процес навчальних стажувань. Під час них стажери мають працювати та навчатися на підприємстві повний робочий день, а частину витрат повинна покривати держава. 

Урок 2: об’єднання в кластери

Кластер – це сконцентровані в одному місці університети, розробницькі лабораторії та інноваційні компанії.

Так, в місті Мангейм працює медичний кластер. Для цього місто має всі необхідні умови: ринок медичних технологій вузькоспеціалізований, в регіоні є два медичних університети, велика лікарня, технічний університет, невеликі розробники та виробники високотехнологічного медичного обладнання. 

Для того аби кластери були ефективними, необхідно, щоб вони мали окрему структуру управління (не були частиною університету) та фінансову автономію.

Відкриті конкурси на фінансування таких ініціатив – як коштом міжнародних фінансових інститутів, так і українських установ – мали б сприяти конкуренції між регіонами та співпраці між місцевими гравцями вже на етапі планування кластерів.

Визначати переможців на таких конкурсах мають незалежні професіонали – бізнес-ангели, консультанти тощо.

Урок 3: об’єднання в бізнес-асоціації

Великі компанії – а в Україні це часто олігархічні компанії – мають можливість спілкуватися з урядом напряму, мати групи впливу в парламенті та міністерствах. Малим і середнім підприємствам для цього треба мати власний єдиний і сильний голос з метою просування своєї позиції щодо різних питань державної політики. 

Торговельно-промислові палати та саморегульовані бізнес-асоціації є інструментом, завдяки якому малі й середні підприємства можуть ефективно представляти власні інтереси. Україні не варто робити членство в торговельно-промислових палатах обов’язковим, як в Німеччині, оскільки це створюватиме корупційні ризики. Натомість варто розвивати та більше дослухатись до наявних незалежних асоціацій підприємців.

В торгово-промислових палатах Німеччини кожне підприємство має один голос під час голосувань, незалежно від його розміру. Це не дозволяє великим гравцям монополізувати асоціацію, натомість надаючи голос малим.

Подібна практика могла б добре себе показати і в Україні.

Урок 4: інфраструктура на місцях

В Німеччині підприємство, що експортує високотехнологічну продукцію по всьому світу, може мати штаб-квартиру у 25-тисячному містечку. Наприклад, виробник сантехніки Viega, що є світовим лідером у власній ніші, досі має головний офіс у місті Аттендорн.

Для того щоб такі підприємства не переміщувались до столиці чи за кордон, держава розвиває відповідну інфраструктуру: транспортну, енергетичну, а також консультаційну та цифрову. 

Наприклад, в Німеччині діють 23 центри підтримки інновацій в компаніях Mittelstand. Вони розташовані не в столицях федеральних земель, а в містах, які спеціалізуються на високотехнологічному виробництві та підприємства в яких потребують таких центрів. В них компанії можуть отримати допомогу у впровадженні нових цифрових рішень в управлінні процесами і системами: всередині компанії та у взаємодії з клієнтами та постачальниками.

* * * * *

Німецький досвід демонструє, що будь-яка ініціатива підтримки окремої галузі є неефективною, якщо вона створюється і впроваджується урядом централізовано. Саме тому ресурси, які спрямовуються на підтримку стартапів чи кластерів, варто розподіляти на прозорих конкурсах за провідної ролі місцевої влади. 

Самі кластери мають формуватись органічно, завдяки організаційній інтеграції їхніх учасників – вишів, наукових установ, бізнесу тощо. Їх існування не має повністю залежати від державного фінансування, натомість вони повинні інвестувати і власні ресурси. 

Держава може забезпечувати грантове фінансування чи часткову компенсацію інвестицій, але перш за все має створювати якісні та прозорі правила та сучасну інфраструктуру по всій країні, навіть у віддалених районах.

Автор: Богдан Прохоров,

молодший економіст Центру економічної стратегії