Перемога повна, але не остання: що означає рішення Суду ООН по Криму та Донбасу
"Мушу зізнатися, ми з командою хвилюємося", - написала у четвер заступниця міністра закордонних справ Лана Зеркаль у своєму Facebook.
І це було щирою правдою. У МЗС до останнього не знали змісту рішення, яке оголосили в п’ятницю у Гаазі. Ба більше, мало хто вірив у повну перемогу. Радше, співрозмовники прогнозували "половинчасте" рішення, за яким суд задовольнив би принаймні частину заперечень росіян, викреслив би декілька епізодів тощо. Найпроблемнішими вважали статті щодо підтримки росіянами терористів на Донбасі (і нижче ми пояснимо, чому саме).
"У міжнародних судах майже не буває рішень на користь однієї зі сторін", - пояснювали юристи.
Але сталося неймовірне. Міжнародний суд ООН відхилив усі аргументи РФ.
У цьому тексті – про наслідки рішення, про подальші процедури та про те, чого саме ми чекаємо від майбутнього, остаточного рішення Суду ООН.
Так, це ще не кінець процесу. Попереду - слухання по суті. Але найризикованіший етап вже пройдений. Як мінімум часткова перемога Україні тепер гарантована – звісно, якщо ми самі не відмовимося від скарги чи не вирішимо її свідомо "завалити".
І тому зараз дещо лякає мовчання Банкової. За кілька годин після винесення рішення не пролунало ані схвалення, ані подяки, ані підтримки української команди.
Що це за суд?
Міжнародний суд ООН, у якому оголосили переможне для України рішення, проводить засідання у Палаці миру, розташованому в Гаазі.
Юристи у цьому місці зазвичай наголошують, що його не можна називати "гаазькиим трибуналом" (бо такого суду в суперечці України та Росії просто не існує). Але для нас головним є той факт, що саме цей суд може ухвалювати рішення про порушення державами конвенцій ООН.
І саме в цьому Україна звинувачує Російську Федерацію.
На розгляді два міжнародних договори із довгими назвами: Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.
Перша стосується дій РФ на Донбасі, друга – в окупованому Криму.
Чому саме вони?
"Європейська правда" детально писала про це 2017 року, та це пояснення варто нагадати.
Річ у тім, що можливості Суду ООН не є безмежними. Він встановлює лише порушення конкретних міжнародних конвенцій, ратифікованих як Україною, так і Росією. Більше того, у багатьох таких договорах Росія мала би надати згоду на те, щоб Суд ООН взявся за український позов (і очевидно, що в наперед програшних справах Москва такої згоди не дасть).
Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – особливі, їхні порушення Суд ООН може розглядати, не питаючи згоди Кремля.
Не лякайтеся слова "расові" у назві договору: насправді у ньому йдеться також про утиски за ознакою національності. Тобто про те, що відбувається в Криму стосовно кримських татар та українців.
"Україна вимагає від Росії виконувати свої зобов'язання, тобто не дискримінувати на ґрунті раси та національності… Україна просить наказати Росії припинити потік зброї та допомоги через свій кордон для груп, які вдаються до терористичних атак проти цивільних, та припинити кампанії культурного винищення", - підсумував їх один з адвокатів України, професор з міжнародного права Єльського університету Гарольд Гонджу Коу, у виступі в Гаазі
Що вирішив Суд?
Юристи від початку наголошували, що ключове значення матиме рішення "про прийнятність справи" - тобто те, яке оприлюднили сьогодні. Росія свідома того, що вона точно порушила міжнародне право, і тому зосередилася на доведенні того, що Суд не має права розглядати український позов.
Саме на цьому етапі 10 років тому провалилася Грузія. Після війни 2008 року та окупації росіянами Цхінвальського регіону Тбілісі також подавала скаргу на РФ за порушення "расової" конвенції. Але росіяни скористалися тим, що грузинська сторона не дотрималася окремих процедур – і домоглися рішення про неприйнятність справи. Цей випадок був повчальним для нашої держави: ми не повторили помилки грузин.
Варто зауважити, що нинішнє рішення – вже друге у скарзі України проти Росії.
Перше з’явилося 2,5 роки тому, у квітні 2017-го, коли Міжнародний суд ООН оприлюднив наказ про "тимчасові заходи" - тобто проміжне рішення про те, що мають зробити Київ та Москва, аби не допустити ескалації конфлікту.
Тоді хтось побачив у ньому "перемогу" (зокрема, суд зобов'язав Росію відновити Меджліс) хтось "зраду" (суд відмовився давати накази Росії щодо її дій на сході України).
Але можна із певністю говорити, що це, перше рішення, продемонструвало слабке місце української скарги: це її частина, яка стосується події на Донбасі.
І питання, звісно ж, не в тому, чи впевнене МЗС у тому, що бойовиків на сході України фінансувала Росія. Ніхто не має сумнівів, чи стоїть вона ж за терактами на кшталт збиття авіалайнера MH17 та обстрілів Маріуполя. Проблеми походять з того факту, що Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму – тобто та, у порушення якої ми звинувачуємо росіян – ще ніколи не застосовувалася. А її положення, які сформульовані дещо неоднозначно, ніколи не трактувалися на практиці.
Наприклад, у конвенції йдеться про заборону фінансування терористів будь-якими "особами". Але ж ми наполягаємо, що бойовиків на Донбасі спонсорує не особа (на кшталт Путіна чи Шойгу), а ціла держава, Росія. Або інше питання: що бойовикам передавалися не фінанси, а зброя, техніка та боєприпаси. Чи є це "фінансуванням"?
Саме на цих зачіпках ґрунтувалася позиція Росії.
До того ж було велике питання, чи насміляться судді відкривати "скриньку Пандори"? Адже давши зелене світло українському позову, вони відкрили дорогу для позовів проти інших держав. Наприклад, США озброювали курдських повстанців у Сирії, але Туреччина вважає тих самих курдів "терористами". То чи не з’явиться у Суді ООН позов проти США?
Так чи інакше, Суд ООН став на бік України і за всіма без винятку пунктами, при чому абсолютною більшістю голосів (13 проти 3 по "терористичній" конвенції та 15 проти 1 або навіть 16 проти 0 по різних питаннях "расової" конвенції)
І це – абсолютна, та навіть дещо несподівана перемога.
Що далі?
Як вже йшлося, попереду – рішення по суті. Це – тривала і складно прогнозована процедура, графік якої Суд ООН встановлюватиме самостійно. Раніше українські юристи прогнозували, що рішення буде орієнтовно у 2022 році.
А далі – можливий ще один етап, призначення компенсацій з боку Росії.
Важливо наголосити: цей суд не дає відповіді на питання "чий Крим" і не змусить Росію піти з Донбасу одним помахом пера. Зрештою, для структур ООН питання про належність Криму і не стоїть – звісно ж, український.
Але не варто недооцінювати вагу цього рішення.
Суд ООН – найвищий, найавторитетніший орган у системі міжнародних судів. І перше рішення, яке доводить вину Росії, стане навіть не краплею, а великим кухлем води у діжку терпіння міжнародної спільноти. Колись ця діжка переповниться, якщо лише Україна сама не відмовиться від вимог.
Тут варто наголосити: всі необхідні документи подані. Ще торік Україна передала в Гаагу понад 6 тон документів – доказову базу порушень двох конвенцій російською стороною. Тому українська юридична команда свою роботу зробила. І далі – достатньо просто наполягати на своєму та виконувати усі процедури.
Так, попереду тривалий шлях. Але його необхідно пройти, не зупиняючись. І нині вкрай дивує, що українська перемога не стала підставою навіть для термінового схвального фейсбук-посту президента Зеленського. Чому так???
Адже такі перемоги на міжнародному фронті варто цінувати.
Надто зараз, коли підтримки від західних партнерів Україні часом дуже бракує.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"