Переговори щодо транзиту газу з Росії в Європу через Україну переходять до фінальної стадії.

І що не менш важливо, Росія почала підходити до переговорів більш конструктивно, вже не відкидаючи одразу всі українські пропозиції.

Особливо важливою є згода не лише "Газпрому", а й особисто Путіна з тим, що закрити очі на борг "Газпрому" на $3 млрд після рішення арбітражу в Стокгольмі Росії не вдасться. Ця заява президента РФ відкрила політичний шлях до вирішення газового питання. І не так важливо, як саме буде проведена виплата – грошима чи поставками газу, як раніше пропонував "Нафтогаз". Чи "Газпром" залишить це на розсуд європейських судів, які забиратимуть його активи на користь "Нафтогазу", і не оскаржуватиме ці рішення, щоб виконати вердикт арбітражу без його формального визнання.

Головне – те, що "Газпром" і Кремль шукають шлях виходу з цієї ситуації. Нехай вихід буде знайдений з якомога мінімальними втратами для репутації Росії – але ключове питання в тому, щоби при цьому були повністю враховані також інтереси України.

Американський удар по проєкту Путіна: чи зможуть санкції США зупинити Nord Stream 2

І якщо такий компроміс буде знайдено, тоді це одночасно відкриває шлях до підписання прямого довгострокового контракту на транзит і, можливо, також на поставку газу.

При цьому "Нафтогазу" напевно доведеться йти на поступки в деталях. Але не в принципових питаннях, таких, наприклад, як ціноутворення на основі європейських цін. В іншому випадку може повторитися ситуація після підписання контракту в 2009 році, коли тисяча кубометрів сибірського газу коштувала на західному кордоні України, в Ужгороді, майже на $100 більше, ніж за пару кілометрів на захід – у Словаччині. І це при тому, що тоді у грі були якісь нестандартні знижки замість зрозумілого європейського ціноутворення.

Головне питання, за яким стежить Європа – це, звичайно ж, рішення проблеми транзиту. Знову ж таки, політичну згоду на це Путін також дав – публічно, на пресконференції, хоча до останнього прогнози і української, і російської сторони були швидше скептичними.

І поступливість російського президента має пояснення.

Можна тільки спекулювати про те, як на це вплинули телефонні розмови Путіна з Меркель і Макроном, проведені буквально напередодні, в рамках яких він обговорював з ними якраз і питання транзиту – як визнала сама пресслужба Кремля.

Важливо також те, що виникла ситуація, яка створює позитивнішу атмосферу для досягнення договору, ніж було ще влітку.

Якщо говорити про головні чинники, то це перш за все уповільнення будівництва російського газопроводу "Північний потік 2" і неможливість побудови відгалуження "Турецького потоку" в Болгарії.

Причина – санкції США.

Тепер зрозуміло, що не тільки ці обхідні морські газопроводи, а й необхідна для них сухопутна розподільна трубопровідна інфраструктура не будуть добудовані цього року.

Більше того, у зв'язку з оголошеними санкціями США виникає питання, чи вдасться це і наступного  року. Але ці санкції не треба переоцінювати.

Вони можуть сповільнити, але не можуть зупинити такі проєкти. Не тільки тому, що запізніле затвердження санкцій дає привід для сумніву, чи не є такий "таймінг" спеціально задуманим для того, щоб серйозно не нашкодити набагато важливішим інтересам адміністрації Трампа у відносинах з Німеччиною, Туреччиною і РФ.

Але також і тому, що історія доводить: масштабні газові проєкти, які мають підтримку і Кремля, і європейських столиць, заокеанські санкції можуть уповільнити, але не поховати.

Подібна історія вже була з санкціями президента США Рейгана і британської прем'єрки Тетчер проти радянського газопроводу "Союз" за часів холодної війни і "залізної завіси". Вона показала, що такі гігантські енергетичні проєкти в Європі не зупинити, якщо є бажання з боку головних європейських держав (насамперед Німеччини і Франції) їх здійснити.

Тож зрештою набагато важливішими можуть виявитися обмеження, які проти німецького газопроводу Opal підтвердив цього року Європейський суд.

Цей газопровід транспортує європейським клієнтам "Газпрому" газ з уже кілька років діючого газопроводу "Північний потік-1". Якщо ці обмеження підтвердяться і після апеляції в наступному році, то можна очікувати, що це рішення стане прецедентом і для інших газопроводів на території Євросоюзу, які зараз будуються для подальшого розподілу газу з нових газопроводів "Північний потік-2" і "Турецький потік".

Але повернімося до нинішніх газових переговорів.

Захистити позицію України і переконати Росію піти на поступки допомогли також реформи.

Ключовим моментом стало те, що Україні у співпраці з європейськими партнерами вдалося ще в першій половині грудня отримати сертифікацію нового газового оператора. У контексті цих факторів Москві стає дедалі складніше наводити вагому аргументацію, чому з Києвом не можна укласти стандартний довгостроковий транзитний контракт.

На користь позиції України можна додати ще кілька аргументів, які не були використані в публічній дискусії.

Не секрет, що актуальний довгостроковий контракт "Газпрому" зі словацьким оператором через точку Велке Капушани на кордоні з Україною діє до 2028 року і на річний обсяг, який приблизно відповідає одному з нових газопроводів через Балтійське море.

Тому є всі передумови вимагати як мінімум однакових умов і для контракту для транзиту через Україну на точку Ужгород.

Що стосується надійності України як транзитного партнера, то цей рік приніс два яскравих позитивних аргументи.

Першим була поведінка України при вирішенні кризи з поставками забрудненої російської нафти через нафтопровід "Дружба", коли українська "Укртранснафта" навесні і влітку серйозно допомогла російської "Транснафті". Результатом стало підписання 10-річного стандартного контракту на транспортування нафти через Україну в Європу на початку грудня.

Якщо можна досягти взаємовигідного контракту на транспортування нафти, то чому це неможливо зробити і для газу?

Ще один момент: в останні тижні цього року "Газпром" транспортує через Україну в Словаччину максимальні добові обсяги газу.

Відкладемо в сторону питання про те, чому це відбувається (зрозуміло, що багато хто готується до можливого припинення транзиту).

Але важливо також те, що цей факт підтверджує на практиці: українська транзитна система перебуває в технічно надійному стані і цілком працездатна, всупереч багаторічним заявам із РФ. Останнє дуже важливо для України, якій не слід давати зайві приводи для сумнівів у своїй надійності.

І нарешті, варто зрозуміти, що зараз гра проти "Північного потоку-2" не повинна бути визначальною і безальтернативною стратегією. Рано чи пізно газогін все ж почне роботу, і це треба враховувати в довгострокових прогнозах.

Тому в стратегічній, довгостроковій дискусії вже починає з'являтися інше, в перспективі важливіше питання: який зі шляхів поставки газу переможе згодом – транзит через Україну або новий "Північний потік-3", який рано чи пізно може з'явитися на російському порядку денному?

Річ у тім, що обидва "Північних потоки" вже завантажені довгостроковими контрактами насамперед клієнтів "Газпрому" за межами Німеччини. І це – на тлі падіння видобутку газу в самому Євросоюзі, на Гронінгенському газовому родовищі.

Європейський ринок газу, всупереч поширеній думці, досі не насичений.

І ніхто зараз не впевнений, як буде розвиватися ситуація в німецькій енергетиці після зупинки всіх ядерних реакторів, що станеться лише за три роки. Цілком можливо, що єдиним реальним виходом для німців стане вироблення електрики з газу, що потребує додаткових поставок.

І тоді знову постане питання: якими трубами і яким шляхом цей газ потрапить до ЄС?

Автор: Карел Хірман,

енергетичний експерт, Словаччина