Словацька воля до реформ: як “чорна діра Європи” стала історією успіху
Серед сусідніх країн в Україні зазвичай беруть за приклад Польщу. Проте приклад Словаччини є не менш показовим.
За декілька років вона змогла пройти шлях від корумпованої країни, чий ВВП на душу населення суттєво відставав від Чехії, із якою словаки ще донедавна жили однією державою, до одного з лідерів у реформах, які й забезпечили стрімке зростання економіки, що зрештою дозволило перегнати Чехію.
Врешті-решт стрімкі реформи привели Словаччину до членства у ЄС і НАТО.
Як цій країні вдалося вирватися з нетрів бідності, відсталості та корупції? Адже такий досвід дуже потрібен Україні.
Історія словацького економічного дива, яке змінило державу після років правління авторитарного президента – у новій публікації "Європейської правди" про європейські країни, де відбулося оновлення влади з обіцянками глибокого перетворення держави.
Ми вже розповідали про Макрона та реформи у Франції, про стрімкі зміни у Греції, про те, як Італія досягла успіхів у боротьбі з політичною корупцією, а Хорватія вступила до ЄС після виснажливої війни з державою-сусідом.
Словаччина – найменша держава із цього списку. Але ментально вона, напевно, є найближчою до України.
"Чорна діра у центрі Європи"
Після краху соціалістичного режиму, а тим паче – після розлучення з Чехією в 1993 році незалежна Словаччина пішла дещо іншим шляхом, ніж більшість її сусідів.
До 1998 року країною фактично керував Владімір Мечіар, і в цей час курс Братислави радше нагадував Україну часів Леоніда Кучми, а ще більше – Білорусь Александра Лукашенка, ніж тодішні Чехію, Польщу та Угорщину.
Попри ручну приватизацію для своїх, соціально-економічні показники країни того часу видавалися доволі пристойними. Словаччина уникнула гіперінфляції, тут не було зашкалююче високого безробіття.
А ось політична ситуація контрастувала з демократичними змінами у регіоні.
Мечіар намагався повністю сконцентрувати владу у своїх руках і не нехтував найбруднішими методами та залученням спецслужб.
Чого варта лише історія з викраденням у 1995 році сина тодішнього президента Словаччини та колишнього соратника Мечіара Міхала Ковача, за участі словацької розвідки. Ту справу так остаточно і не розкрили, а головний свідок, словацький експолісмен, був підірваний у автомобілі.
Імідж Словаччини у світі був однозначним.
У 1997 році тодішній державний секретар США Мадлен Олбрайт назвала цю державу "чорною дірою в центрі Європи".
Проте лише за шість років Словаччина очолить список країн, що реформуються, у рейтингу Світового банку Doing Business, а в наступні роки цю маленьку країну почнуть називати "тигром з Татр", "європейським Детройтом" або дивом на Дунаї.
Рік, коли зламалася система
Авторитарний режим Мечіара мав своїх прихильників у Словаччині, бо давав суспільству відчуття стабільності.
Сам Мечіар продовжував експлуатувати імідж батька словацької незалежності, цементував владу тотальним контролем ЗМІ, підтримкою лояльних олігархів та, за прикладом багатьох авторитарних лідерів, відомих зірок.
На чергових парламентських виборах 1998 року VIP-агітаторами лідера Словаччини стали автогонщик Поль Бельмондо, син відомого французького актора, Жерар Депардьє, Орнела Муті.
З супермоделлю Клаудією Шиффер Мечіар і різав стрічки, і танцював, і навіть носив її на руках.
На цих виборах партія Владіміра Мечіара, "Рух за демократичну Словаччину", знову перемогла – але перемога не була переконливою. Вона здобула 27% голосів та 43 з 150 місць у Народній раді.
Другою фінішувала "Словацька демократична коаліція" (СДК) – новостворена політична сила на базі п'яти інших опозиційних партій, яка взяла лише на 0,63% менше, ніж партія Мечіара, і здобула 42 мандати.
Отримати на виборах той самий результат, що і авторитарний лідер держави, було нелегко.
"Словацька демократична коаліція" зробила ставку на спілкування з людьми, а її лідер, 42-річний Мікулаш Дзурінда, під час агітаційного туру проїхав країною на велосипеді близько 900 км.
Решту мандатів розділили ще чотири партії дуже різного ідеологічного спрямування. Проте їх об'єднувало бажання усунути від влади одіозного Мечіара.
Тож після місяця коаліціади СДК спільно з Партією угорців, лівими та Партією громадського порозуміння майбутнього словацького президента Рудольфа Шустера нарешті утворила новий уряд, який очолив Мікулаш Дзурінда.
Перша спроба реформ
Новий уряд взяв за свою назву передвиборче гасло СДК: він звався "урядом змін" (Vláda zmeny). Ця назва закріпилася і в народі, бо швидко виявилося: вона відповідає реальній політиці нових керівників держави.
Одне з чільних місць у новому уряді обійняв другий головний герой нашої історії – 38-річний Іван Міклош, який мав західну освіту, а також досвід роботи у владі на початку 90-х та зв’язки. У першому уряді Дзурінди Міклош виконував роль віцепрем’єра з економіки.
Як пізніше згадував сам Міклош, на нього була покладена технічна робота, тоді як завданням прем'єра було "ледь не щодня йти до парламенту, зустрічатися з депутатами та переконувати їх голосувати за реформи".
Переконувати доводилося дуже багато.
На той час Словаччині були дійсно потрібні не просто зміни, а дуже швидкі перетворення. А це означає потребу йти на непопулярні кроки.
Якщо політичні зміни в країні, продиктовані як євроінтеграцією, так і руйнацією авторитарного спадку Мечіара, мали підтримку більшості в парламенті, то пропозиції системних реформ в економіці зустрічали спротив усередині ідеологічно строкатої коаліції.
Особливі дебати викликали ініціативи уряду щодо приватизації, які пропонував Іван Міклош.
Словаччина виставила на продаж 49% акцій ключової газової компанії країни Slovensky Plynarensky Priemysel, яка зрештою опинилася в руках французів та німців. Ще раніше один з найбільших банків Словаччини Slovenska Sporitelna став частиною австрійської Erste Group, Slovnaft – частиною угорського MOL.
Стрімкі та непопулярні реформи закономірно викликали невдоволення у частини суспільства.
А нові, додаткові ініціативи з приватизації, що з’явилися менш як за рік до парламентських виборів 2002 року, стали приводом для лівих відкликати свого міністра фінансів.
Демократична прозахідна коаліція тріщала по швах.
Це створювало ризик реваншу Мечіара, який нікуди не подівся – увесь цей час він був депутатом, лідером опозиційної сили, яка критикувала дії уряду.
І дійсно, на виборах 2002 року партія Мечіара знову зуміла отримати перше місце, проте повернути владу не змогла. Пам'ятаючи про авторитарні часи 90-х, інші партії знову відмовилися створювати коаліцію із одіозним експрем'єром.
Завдяки цьому уряд Дзурінди отримав другий шанс.
Реформи з другої спроби
Іван Міклош, який у другому "уряді змін" залишився віцепрем’єром та одночасно став міністром фінансів, пригадує, що вирішальним для глибинних реформ був саме 2003 рік.
Річ у тім, що у новому скликанні парламенту, на відміну від попереднього, уряду Дзурінди вдалося обійтися без лівих партій. Це прибрало принципові розбіжності між учасниками коаліції та спростило проведення реформ.
"Того року наш уряд підготував 298 законопроєктів та надіслав до парламенту. І знаєте, скільки з них ухвалив парламент? 297!" – ділився спогадами він.
Саме у цей період, в 2004 році, Словаччина вступила до ЄС та НАТО.
Але ключовим здобутком цього уряду стало не членство в Євросоюзі.
Європейська та євроатлантична інтеграція та проведення відповідних реформ були досягненням передусім першого уряду Дзурінди, "уряду змін", який працював до 2002 року.
Натомість другий його уряд на чолі з Дзуріндою та Міклошом сфокусувався на економічних реформах, які створили передумови для економічного "стрибка" Словаччини.
Перш за все, це податкова реформа, яку було ініційовано, але не втілено першим "урядом змін". У квітні 2003-го команда Івана Міклоша завершила свою задумку. Вона запропонувала революційне на той час рішення, запровадивши у Словаччині пропорційну систему оподаткування з єдиною ставкою по 19% для податків на прибуток та на додану вартість.
Це був у першу чергу сигнал для іноземних західних інвесторів, і результатів не довелося чекати довго. За даними Державної агенції з інвестицій та торгівлі (SARIO), протягом 2003 року було підписано 22 інвестиційні угоди на $1,55 мільярда, а в 2004-ому – ще 47 на суму $2,26 мільярда.
Найбільше припало на автомобільну галузь.
Так, завод Volkswagen, який працював у Словаччині з початку 90-х, почав збільшувати обсяги виробництва та лінійку випуску авто, KIA розпочала будівництво свого першого заводу в Європі саме у словацькій Жиліні, Peugeot Citroën почав зводити завод у Трнаві.
Словаччину почали називати європейським Детройтом.
І це – попри те, що автомобільної галузі у Словаччині практично не існувало до 90-х років, на відміну від Чехії.
Крім того, нові заводи в країні будували й такі гіганти, як Samsung (на півдні Словаччини в місті Галант у 2002-му) та Sony (Нітра, 2007-2008 роки).
І ці успіхи не пояснювалися лише успішною податковою реформою. Другий уряд Дзурінди провів справжню "шокову терапію" через реформу ринку праці, пенсійну, медичну, судову та освітню реформи, дерегуляцію бізнесу та лібералізацію фінансового ринку.
Не всі з цих словацьких реформ були вдалими, особливо що стосується освіти та медицини.
Але були і однозначні успіхи. Наприклад, середній час, необхідний для початку роботи нового бізнесу, скоротився з 98 до 52 днів. У судочинстві запровадили випадковий розподіл справ між суддями, що значно ускладнило корупційну складову.
Пенсійна реформа в Словаччині передбачала три рівні з обов’язковим соціальним страхуванням та заощадженнями, що дозволило вирішити питання постійного дефіциту пенсійного фонду.
Лібералізація ринку праці з точки зору полегшення найму та звільнення працівників, а також адміністративних стимулів для безробітних шукати роботу, дозволила підняти зарплати та зробила Словаччину привабливим місцем для відкриття виробництва.
У підсумку Світовий банк у рейтингу Doing Business назвав Словаччину "лідером з проведення реформ" у світі в 2003-2004 роках.
"Словацьке економічне диво" – це зовсім не диво
Мікулаш Дзурінда та Іван Міклош, які стали архітекторами та лобістами реформ у Словаччині, не були чарівниками і не прагнули створити диво.
Вони хотіли вирвати Словаччину з нетрів бідності й відсталості та максимально інтегрувати її в економіку Заходу, і при цьому добре розуміли, що це потрібно робити "зараз або ніколи".
Ось як коротко підсумовував результати реформ свого уряду Мікулаш Дзурінда в інтерв’ю "Українській правді": "У 2004 році ВВП на душу населення в Словаччині складав усього 57% від європейського – а сьогодні, через 10 років, цей показник сягає 76%. І така картина характерна для інших показників – країна запускається й працює в цілому в правильному напрямку".
На користь реформ зіграло і те, що в Словаччині не було серйозного опору з боку олігархів, які хоч і мали вплив, але не такий суттєвий, як, наприклад, в Україні.
Водночас словацьке суспільство очікувало, прагнуло і вимагало змін.
Ці глибинні перетворення у Словаччині не були би можливими без зміни в державному управлінні. До країни повернулося багато молодих амбітних людей із західною, насамперед економічною освітою. Чимало з них залишаються в керівництві Словаччини і досі, забезпечивши сталість курсу попри зміну урядів.
Чи робив помилки уряд реформаторів? Так, безумовно!
До того ж за вісім років урядування Дзурінда та Міклош втілили словацький варіант "шокової терапії"з усіма його позитивними та, звісно ж, негативними наслідками.
У Словаччині досі дискутують про ті часи та ухвалені рішення. Адже вони призвели, наприклад, не лише до тривалого і рекордного у межах ЄС росту ВВП протягом 2001-2007 років, а й до зростання безробіття, страйків та протестів, подальшої диспропорції в розвитку між сходом та заходом Словаччини.
Зрештою, це призвело до того, що партія Дзурінди за декілька років втратила свою політичну вагу, а згодом і зовсім зійшла зі словацької політичної арени.
Проте впроваджені реформи виявилися незворотними.
Після парламентських виборів 2006 року і перемоги на них соціал-демократів SMER наступний уряд та його лідер Роберт Фіцо, хоч і прийшов до влади на критиці реформ Дзурінди, але не став згортати попередній економічний курс.
Реформи 1998-2004 років дозволили Словаччині витримати удар світової кризи 2008-го та швидко відновити зростання економіки. На тому фундаменті змогли безпечно працювати два неоднозначних уряди Роберта Фіцо, які зрештою потонули в корупції.
* * * * *
Сьогодні, після останніх президентських та парламентських виборів, Словаччина знову постала перед необхідністю докорінних реформ, в першу чергу в антикорупційній сфері.
Саме тому перші кроки нового уряду на чолі з прем’єром Ігорем Матовичем так часто порівнюють із урядами Дзурінди, дискутуючи про те, чи вдасться через 20 років створити ще одне "словацьке диво" і повторити економічний стрибок, за можливості уникнувши тодішніх спірних негативних наслідків реформ.
Таке питання актуальне й для України. Як стверджує Іван Міклош, "повторення дива" є цілком реальним – необхідна лише політична воля до змін.
Автор: Дмитро Тужанський,
політичний оглядач
Матеріал підготовлений "Європейською правдою" в рамках фінансованого Європейським Союзом проєкту Keeping Focus on Reforms Ahead of Elections and Beyond. Оцінки та думки журналістів та дописувачів ЄП можуть не збігатися з позицією Євросоюзу