Скандальна історія зі створенням "консультативної ради", яка ледь не призвела до непрямого визнання ОРДЛО офіційним Києвом, ще не добігла завершення – але у Росії вже з’явилася нова небезпечна для України пропозиція.

І у ній знову йдеться про зміни у роботі Мінської групи.

Перше рішення зупинила незгода Німеччини. У Берліні зрозуміли, які наслідки може мати створення "консультативної ради", і не погодилися на участь у цьому органі. Хто буде здатний зупинити нову ідею Кремля? І в чому полягає її небезпека? 

І, нарешті, якими можуть бути альтернативи?

Про це "Європейська правда" поговорила з Марією Золкіною, аналітикинею фонду "Демократичні ініціативи". Підписники facebook-сторінки ЄвроПравди вже мали змогу почути це онлайн-інтерв’ю. Тепер до вашої уваги – його текстова версія. Ми обрали найголовніше зі сказаного експерткою і додали ще декілька тез про нову російську ідею, що пролунали поза ефіром. 

Що відбувається з ідеєю Андрія Єрмака?

Сама ідея про "консультативну раду" (КР) ще жива. Щоправда, все пішло не за тим сценарієм, який планували в офісі президента України, у Кремлі. Адже планувалося, що ця "рада" частково запрацює вже з кінця березня.

Зацікавленість Росії в такому форматі залишається дуже високою. Росіяни будуть максимально тиснути, щоб цей формат відбувся.

Але через критику всередині України і через неготовність Франції та Німеччини напряму долучитися до такого ноу-хау у Мінському форматі українській стороні довелося дати задній хід чи принаймні пригальмувати.

Але не можна сказати, що ми повністю від цього відмовилися.

Принаймні, такого не звучить від українських переговірників та посадовців.

Про це свідчить і відмова Зеленського відкликати підпис Єрмака під протоколом 11 березня. Пояснення Зеленського у відповіді на електронну петицію (яка, до речі, дуже швидко зібрала голоси) було обнадійливим для росіян: він заявив, що ми не будемо відмовлятися, що ризиків немає, що це не зобов’язання, не міжнародний договір.

Що дозволило призупинити створення КР?

Неготовність Німеччини долучитися до цієї консультативної ради, схоже, зіграла навіть більшу роль, ніж обурення в Україні.

Створення КР та підвищення де-факто статусу представників ОРДЛО несе ризики не тільки для України, як-то послаблення позиції Києва в міжнародних судах. Є і ризики для наших західних партнерів: вони не хочуть брати на себе відповідальність за процес, який не зможуть повноцінно контролювати.

І це вже доводиться чути від німців.

Німеччина, Франція і Росія за нинішнім проєктом формально матимуть однаковий статус і лише дорадчий голос. Але при цьому всі розуміють, що представники ОРДЛО (які матимуть вирішальний голос) транслюватимуть волю РФ.

І в Німеччині не хочуть бути тими, хто просто "освятить" рішення, вигідне Росії. Вони не матимуть можливості вплинути на нього – але нестимуть за нього політичну та дипломатичну відповідальність. Тому ніякого ентузіазму у них ця консультативна рада не викликає.

Схоже, що ідея такого формату дійсно проговорювалася за участі французів і німців у Нормандському форматі, на рівні представників лідерів. Але остаточний проєкт рішення все-таки був продуктом домовленостей між командами Козака і Єрмака і не був погоджений з Берліном та Парижем.

Як вийти із ситуації, не здавши інтереси України?

Дуже важливо розуміти, що створення якогось додаткового органу не є запорукою ефективності діалогу в Мінську.

Мінський процес є "тактичним" форматом, він напряму залежить від того, до чого домовляються лідери в "нормандській четвірці". Якщо принципових домовленостей немає, то ми буксуємо навіть з технічних питань, на кшталт електропостачання чи водопостачання.

Порція "доброї волі" була наприкінці 2019 року, стосовно обміну. А зараз – все буксує. Навіть обіцяний обмін до великодніх свят буде мізерним.

Йдеться про 38 осіб загалом. Україна поверне 19 бранців, а не 200, як говорили взимку.

А реального прогресу немає.

Створення консультативної ради чи іншого дорадчого органу абсолютно не означає, що Мінський процес запрацює. Але оскільки ми вже вв’язалися в історію з КР, нам буде важко з неї вийти. Ми не можемо просто відмовитися.

Перший шлях – загрузнути в дипломатичних консультаціях і дійти моменту, коли всі сторони точно зрозуміють, що рішення про створення КР не буде. Цей шлях вимагатиме декількох місяців "дипломатичних танців" у Мінському процесі. Його можна назвати так: "Давайте консультуватися про подальші консультації".

Другий шлях – знайти альтернативу "консультативній раді" в нинішньому вигляді, яка могла би трошки пожвавити дискусію в Мінській тристоронній контактній групі (ТКГ).

Яка може бути альтернатива?

Перший варіант – це запропонувати кожній з учасниць Мінської ТКГ посилити свою власну делегацію. Тобто українська сторона на свій розсуд посилює свою делегацію переселенцями у статусі "експертів". Російська сторона робить те саме за рахунок "експертів" від ОРДЛО.

Так ми залучаємо голос окупованого Донбасу.

Але якщо "експерти" будуть формально виступати від росіян – то консультації з ними не можуть мати результатом жодних зобов’язань зі зміни українського законодавства.

Другий варіант: зробити не лише "посилення делегацій" України та РФ, але й дозволити зробити те саме представникам "запрошеної сторони", тобто окупованих територій. Вони і надалі не матимуть статусу учасника Мінської групи, але зможуть привозити своїх "експертів".

Звісно, у ОРДЛО немає громадянського суспільства, це не будуть реальні незалежні експерти та активісти – там все перебуває під тотальним контролем "МДБ". Але нехай вони братимуть участь як "запрошена сторона".

Якщо ж не вдасться домовитися про один із цих двох варіантів, лишається третій – лишити все так, як є. Бо наявність якихось, нехай і нелегітимних, представників ОРДЛО у Мінській ТКГ вже теж можна вважати "консультаціями" із ними.

Нові ідеї від Росії

Москва розуміє, що з консультативною радою не виходить так, як бажалося. Тому зараз від росіян лунають нові ініціативи.

Минулого тижня під час підготовки до чергової відеоконференції ТКГ і в рамках розмов представників "нормандської четвірки" Росія виступила з ідеєю того, як вона бачить оновлення Мінського формату.

Вони хочуть максимально формалізувати роботу Мінської ТКГ, розробити регламент її роботи. Після кожного засідання підписувати протокол про результати зустрічі та оприлюднювати їх. А документи і рішення, ухвалені у ТКГ – зробити майже обов’язковими до виконання, як домашнє завдання для кожної зі сторін-учасниць.

Ця ідея взагалі кардинально змінює роботу і статус самої ТКГ. Фактично це надає їй сили мало не міжнародної організації. 

І це, вочевидь, буде новим напрямком тиску з боку РФ.

Чому це небезпечно?

По-перше, це завжди будуть підписи не тільки Росії, але і представників нелегітимної влади в ОРДЛО. Швидше за все, Росія знову наполягатиме, щоби це були підписи "повноважних представників окремих районів Донецької і Луганської областей".

Через це можна чекати навіть внутрішніх суперечок в українській делегації. Можу спрогнозувати, що нашого представника у ТКГ Леоніда Кучму не буде влаштовувати новий формат – він вже виступав проти цього восени. А позиція Кучми в Мінську є і була достатньо продержавницькою. Тому я навіть не виключаю, що у разі, якщо ОПУ змінить логіку Мінського процесу або погодиться врешті на "консультативну раду", то Кучмі такий формат перестане бути цікавим.

По-друге, Росія хоче "загнати" Україну в глухий кут таких формальностей, щоб потім постійно "тицяти пальцями" в якісь пункти і наполягати: поки Україна цього не зробить, Росія не буде виконувати якесь інше зобов’язання.

Але ж Мінська тристороння контактна група – це майданчик для політичних дискусій. Її рішення не мають обов’язкової юридичної сили.

Рішення, ухвалені у Мінську – це не міжнародні договори. І українська сторона абсолютно правильно досі уникала посилань на Мінські домовленості у своєму внутрішньому законодавстві. Жодної обов'язкової сили рішення Мінської ТКГ не можуть мати апріорі.

Таким чином, ми бачимо, що Росія робить ставку на процедури і формальні норми – так само, як і було в ідеї з "консультативною радою". Але для політичних контактів не потрібні процедури чи окремий регламент. А от для "легалізації Л/ДНР" та зміни їхньої суб'єктності потрібно саме це.

Чому у Зеленського просувають ці сумнівні рішення?

Тут є декілька факторів.

Перше – це перебування в полоні власних обіцянок електорату.

Зеленський обіцяв і продовжує обіцяти досягти миру та відчуває, що йому треба показувати якийсь результат. Плюс він сам виставляє собі якісь дедлайни, яких від нього ніхто не вимагав. Спочатку йшлося про рік. Тепер – до кінця 2020 року. Восени звучало ще пів року на політичну домовленість про можливість виборів.

Тобто увесь час виставляються якісь рамки, які не відповідають реальному розвитку подій у нормандському і мінському процесах.

Через це є готовність хапатися за ініціативи, які можуть здаватися кроком вперед – але насправді тягнуть Україну назад, здають наші позиції або можуть їх істотно послабити. Такі, як історія з консультативною радою.

Другий фактор – це неправильне трактування суспільних настроїв.

Я працюю з громадською думкою по Донбасу і можу стверджувати: їхній запит на мир – не такий всеосяжний і не такий безумовний, як, схоже, розуміють в офісі президента України. Нещодавнє дослідження "Демініціатив" на підконтрольній частині Донецької та Луганської областей чітко показало, що за 2019 рік негативне ставлення до широких компромісів з Росією не тільки не зменшилося, воно збільшилося.

Частина мешканців, особливо Донецької області, не бачать необхідності погоджуватися на мир за всяку ціну.

І більш того, дуже красномовно, що у прифронтових населених пунктах вздовж лінії розмежування, де населення має симпатії до Росії та "ЛНР/ДНР", люди все одно не хочуть реінтеграції "за будь-яку ціну і чим швидше". Вони не проти реінтеграції, але мають підстави боятися хаосу, який може початися в разі непродуманого повернення цих територій. Вони не знають, як це відбуватиметься, як це відіб’ється на їхньому гаманці, чи не буде посилення бойових дій замість реінтеграції.

Усі ці страхи людей стримують, а не підштовхують їх до того, щоби погодитися на будь-які варіанти. 

І це не порожні страхи. 

Люди в Маріуполі чи в Краматорську, які більш-менш налагодили своє життя, бояться втратити нинішню хитку стабільність, якщо реінтеграція буде непродуманою.

Хоча ще два-три роки тому в нас були інші результати – люди були більш готові домовлятися на широких умовах, аби тільки завершити війну.

Ще одна цікава тенденція, що з’явилася у 2019 році: для людей "мир" – це не лише завершення бойових дій. Раніше йшлося про те, щоби "просто перестати стріляти". Тепер додалася ще одна умова. "Мир" має означати покращення умов життя, покращення добробуту. Люди питають: чи будемо ми жити краще, якщо ми зараз підемо на "особливий статус" чи преференції цим територіям, на якісь поступки?

І тому наші респонденти в фокус-групах на Донбасі кажуть: якщо такого зв’язку не буде, то давайте краще почекаємо, допоки ці території самі не захочуть повернутися під контроль України на більш прийнятних для нас умовах.

Отже, на прифронтовому Донбасі люди вже не прагнуть миру "за будь-яку ціну".

Хто здатний уберегти офіс президента від критичних помилок?

Вплив на рішення ОПУ однозначно матиме громадянське суспільство України.

Розуміння того, що не будь-який компроміс з Росією може бути легітимізований, що помилки можуть призвести до делегітимізації самого Зеленського, є важливим. Скажу прямо: від відомих 73% може дуже швидко лишитися небагато, якщо не буде нормальної продуманої комунікації, а також якщо не буде розуміння, що суспільство сприйме, а що – ні.

Втім, впливу громадянського суспільства недостатньо. На остаточне рішення офісу президента впливатимуть два інших гравці.

Перший – це західні партнери, в першу чергу Німеччина.

Вони мають і політичні, і дипломатичні інструменти для впливу на позицію офісу президента.

Позиція Німеччини є достатньо принциповою. Французи є більш відкритими до пропозицій, але навіть налаштованість Макрона на компроміси розбивається об "стіну" принциповості німців, які серйозно прораховують, на що варто, а на що не треба погоджуватися.

І коли українська сторона виходить з ініціативою на кшталт консультативної ради, то французи загалом будуть раді погодитися на все нове, заради змін у переговорному процесі. А от німці будуть прискіпливо вивчати кожну ініціативу. І тому нинішня стримана позиція Німеччини щодо ідеї з консультативною радою мене, як експерта, тішить.

Другий гравець – це наші дипломати, МЗС.

У 2019 році роль МЗС у Мінському процесі була незаслужено зведена до мінімуму.

А дарма, бо все, що відбувається в Мінську, нерозривно пов’язане з Нормандським форматом та має міжнародні наслідки. І маневрувати в цих перемовинах найкраще можуть саме дипломати. Тому я дуже сподіваюся, що роль МЗС зросте і дипломати зможуть переконати офіс президента, що "договорняк" може дорого коштувати всім.

Марія Золкіна, аналітик фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва"

інтерв'ю провів та занотував Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"