Хорватію, яка сім років тому вступила до Європейського Союзу і зараз головує в Раді ЄС, час від часу згадують як приклад для України. В основному – через перемогу у війні із Сербією. Але захист територіальної цілісності був тільки початком довгого шляху не тільки до незалежної, але й до сучасної європейської Хорватії.

Відновивши свою територіальну цілісність, країна зіткнулася із зовсім іншими викликами.

Виявилося, що героїчних військових перемог недостатньо для переведення країни "на мирні рейки" та побудови європейської демократії. 

"Європейська правда" продовжує серію публікацій про європейські країни, де відбулося оновлення влади з обіцянками глибокого перетворення держави.

Перша наша стаття була присвячена Макрону та реформам у Франції, а друга – змінам у Греції; ми також розповіли про те, як Італія досягла успіхів у боротьбі з політичною корупцією.

Наш новий текст – про те, як Хорватії вдалося зробити стрибок від авторитаризму до членства в Євросоюзі. 

Від Югославії до Європи

Метою всього хорватського націонал-демократичного руху наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років була незалежність республіки від Сербії (на той момент – Югославії) та повернення Хорватії на європейський шлях розвитку.

Лідером руху став заснований в червні 1989 року Хорватський демократичний союз, HDZ – перша некомуністична партія Хорватії на чолі із Франьо Туджманом.

Він став справжнім лідером нації під час війни за незалежність, що тривала до 1995 року. Однак і після перемоги, вже у мирний час, Туджман продовжив керувати країною "по-військовому", спираючись на відданих людей та жорстку, багато в чому авторитарну владну вертикаль. Саме президент давав настанови уряду, а парламентська пропрезидентська більшість беззаперечно ухвалювала потрібні рішення.

HDZ поступово набувала рис правлячої партії комуністичного зразка – не за ідеологією, а за принципами партійного будівництва та присутності буквально в усіх сферах життя держави та суспільства.

Незважаючи на успіхи на полі бою – а точніше, навіть саме через це – міжнародне співтовариство практично відразу після припинення бойових дій почало звинувачувати Хорватію в порушенні норм міжнародного гуманітарного права (під час наступальних операцій) та прав сербської національної меншини. А ще – у небажанні шукати винних та виправляти помилки.

В підсумку країна отримала фактичну відмову в допомозі Європейського Союзу. А на додаток в 1998 році в світі почалася глобальна економічна криза, яка боляче вдарила по хорватській економіці та добробуту громадян.

На цьому тлі в найближчому оточенні Туджмана починаються корупційні скандали. Хорвати почали обурюватися, висуваючи претензії до тих, хто всього кілька років тому були для них героями та беззаперечними авторитетами.

Невідомо, чим мала закінчитися ця історія, проте 10 грудня 1999 року Туджман помирає. А отже, країна увійшла у нову політичну епоху.

Об’єднатися задля реформ

Потребу суспільства у кардинальних змінах підтвердили вибори, які відбулися 3 січня 2000 року.

Кілька опозиційних партій сформували два окремі передвиборчі блоки – ліво- та правоцентристський. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, вони ще до виборів домовилися про післявиборчу співпрацю. 

Об’єднувальним фактором стала ідея повної трансформації країни, в першу чергу, її демократизація.

На виборах два опозиційних об’єднання – лівоцентристське, куди входили Соціал-демократична партія (SDP) та Хорватська соціально-ліберальна партія (HSLS), та правоцентристське із Хорватською селянською партію (HSS) та Хорватською народною партією (HNS) – сумарно отримали переконливу більшість мандатів, 96 із 151. Виконуючи домовленості, вони створили правлячу коаліцію, лідер SDP Івіца Рачан став новим прем'єр-міністром Хорватії, лідер HSS Златко Томчич – спікером парламенту.

Ще один учорашній опозиціонер став президентом Хорватії.

Кандидат від "туджманівського" Хорватського демократичного союзу на позачергових виборах не вийшов навіть у другий тур. Перемогу здобув один із найжорстокіших критиків Туджмана Стіпе Месич, висунутий HNS.

Новій владі вдалося вивести Хорватію з режиму післявоєнної "напівізоляції".

Вони доволі швидко налагодили співпрацю з міжнародними організаціями та західними партнерами.

30 листопада 2000 року країна стала членом Світової організації торгівлі, 29 жовтня 2001 року підписала із Євросоюзом Угоду про стабілізацію та асоціацію – перший крок до євроінтеграції.

На тлі проведених владою економічних та соціальних реформ та стрімкого розвитку туристичного сектора після припинення усіх бойових дій на Балканах Хорватії вдалося досягти потужного зростання економіки. Протягом 2000-2003 років, під час роботи соціал-демократичного уряду, темпи зростання ВВП Хорватії демонстрували постійну позитивну динаміку, досягнувши в 2003 році рекордного – за весь період з 1998 року дотепер – показника в 5,6%.

Почалося втілення масштабних інфраструктурних проєктів, найвідомішим з яких стало будівництво автомагістралі А1 (добре знайомої туристам), що поєднує Північ та Південь, Загреб з другим за величиною містом країни, Сплітом.

Почалася і боротьба з корупцією. 

В грудні 2001 року було відкрито Управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю – Ured za suzbijanje korupcije i organiziranog kriminaliteta, USKOK – спеціалізований підрозділ Державної прокуратури. (Пізніше стверджувалося, що цей антикорупційний орган успішно розслідував справи щодо більш ніж двох тисяч звинувачених, досягши рівня засудження приблизно 95%.)

Як це зазвичай буває, боротьба з корупцією подобалася не всім.

Наочний доказ цього – те, що у подальшому найбільш гучною справою USKOK стало засудження екслідера HDZ та колишнього очільника уряду Іво Санадера. 

Але через те, що посилення боротьби з корупцією було жорсткою вимогою Євросоюзу – а щодо необхідності євроінтеграції в країні був консенсус, – діяльність антикорупційних органів не викликала відкритого спротиву з боку провідних політичних сил чи то "розбірок" навколо їхньої роботи чи керівництва.

Одночасно відбувалася і політична трансформація, яка отримала назву "детуджманізація".

Для викоренення та попередження авторитаризму хорватський парламент вніс зміни до Конституції, запровадивши фактично парламентську республіку замість держави із сильною президентською владою.

Також у рамках демократизації більше прав отримали громадяни Хорватії інших національностей, в першу чергу серби, – і щодо використання мови, освіти і культури, і щодо виборчих прав. У грудні 2002 року був ухвалений спеціальний Конституційний закон про права національних меншин.

І це – в державі, яка лише нещодавно вела визвольну війну проти Сербії! 

Як владі вдалося ухвалити ці норми, не викликавши опору повоєнного суспільства?

Річ у тім, що хорватське суспільство і хорватські політики дуже хотіли бути європейськими, і тому зуміли домовитись про необхідність європейського ставлення для співгромадян будь-якої національності. 

Більшість намічених змін, які стосувалися прав сербських громад, стали реальністю. Хоча деякі речі так і залишилися на папері – наприклад, кириличні таблички на офіційних установах у Вуковарі. Втім, навіть у цьому місті, що є одним із символів війни, серби мають своїх представників в органах центральної і місцевої влади, мають можливість навчатися рідною мовою та відвідувати Сербську православну церкву.

Трибунал для героїв

Змінилося і ставлення до покарання воєнних злочинців.

Туджман та його політична сила були категорично проти того, щоби навіть розпочинати таке розслідування.

Але на початку 2000-х, виконуючи вимогу міжнародних партнерів, Хорватія на офіційному рівні погодилася розібратися, чи могли хорватські військові під час війни діяти всупереч нормам міжнародного права. Навесні 2000 року парламентська більшість за пропозицією уряду ухвалила Декларацію про співпрацю з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії.

Так, цей крок було необхідно пояснити людям, яких війна зачепила особисто.

Нова влада мала таке пояснення: якщо погодитися на індивідуалізацію воєнних злочинів та притягнення до кримінальної відповідальності окремих винуватців, знімається підозра з усього хорватського народу та з гідних солдатів та офіцерів.

Але на практиці переконати людей виявилося непросто.

В лютому 2001 року Гаазький трибунал (Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії) видав ордер на арешт генерала Мирко Нораца, і Міністерство внутрішніх справ Хорватії взяло його в роботу. Нораца звинуватили у масовому вбивстві цивільних сербів під час кількох успішних військових операцій проти підрозділів югославської армії.

Цей крок тодішньої влади став першим, який викликав несхвалення і активний спротив громадян. На вулиці вийшли десятки тисяч людей, які протестували проти затримання героя війни. Відбувалися багатолюдні мітинги, блокування доріг…

Заспокоїти ситуацію прем’єру Рачану вдалося, уклавши угоду з Трибуналом про те, що генерала притягнуть до кримінальної відповідальності, однак не в Гаазі, а вдома, у Хорватії. 24 березня 2003 року Мирко Норац був засуджений судом у місті Рієка на 12 років позбавлення волі за причетність до вбивства цивільних.

У липні 2001 року у Гаазі висунули обвинувачення проти іншого генерала, Анте Готовіни – командувача операцією "Буря", головної складової перемоги хорватів у визвольній війні. 

Але тут вже хорватський прем’єр не погодився дати справі хід, оскільки тепер і сам вважав, що документ давав невірну оцінку подій і був упереджений щодо хорватської війни за незалежність.

В результаті очільника уряду розкритикували як справа, так і зліва.

Одні – за згоду на переслідування героїв, інші – за приязність до підозрюваних у воєнних злочинах.

А коли Готовіна взагалі втік і почав переховуватися від правосуддя, хорватська влада зазнала удару і від міжнародних партнерів: ЄС однозначно поставив початок переговорів про членство в Європейському Союзі в залежність від притягнення до відповідальності хорватського генерала.

В лютому 2003 року Загреб подав офіційну заяву про вступ до ЄС, але просування до європейського світу було поставлено на паузу.

Реформи перемогли

Покращивши економічну ситуацію, але так і не почавши процес вступу до Євросоюзу і посварившись і з патріотами, і з міжнародними партнерами, уряд Рачана йде у відставку.

Під час виборчої кампанії 2003 року він проголошує промову, яка – незважаючи на те, що його партія не перемогла – стає однієї із найяскравіших за всю історію хорватської політики: 

Якби я міг би намалювати свою картину Хорватії в майбутньому, це була б посмішка.

Посмішка на обличчі дитини. Посмішка, яка говорить про те, що в школі йому не нудно і не важко, посмішка, яка чітко говорить про те, що тітоньки з дитячого садка завжди мають на нього час.

Посмішка, якою він вітає своїх батьків, задоволений тим, що вони змогли придбати більшу квартиру, в якій у нього є своя кімната. Посмішка, бо дідусь має справедливу пенсію і може піти з ним на гру разом, не боячись безладу (на стадіоні).

Посмішка дитини, яка може жити в нормальній країні і знати, що коли виросте, почне подорожувати світом, і в будь-якому місці він не буде почуватися ніяково, з усіма йому буде легко порозумітися, і він зможе з гордістю сказати: "Агов, я з Хорватії!" 

Івіца Рачан, прем'єр-міністр Хорватії в 2000-2003 роках 

Коаліційний уряд Рачана, що діяв на початку 2000-х, багато хто і досі вважає найефективнішим у Хорватії.

Якщо Франьо Туджман та герої війни здобули незалежну Хорватію, то Івіца Рачан та його команда змогли започаткувати будівництво європейської країни.

Реформи, в тому числі політичні, які коаліція лівих та правих центристів втілила в життя на початку 2003 році, не були скасовані жодним із наступних урядів.

Тому що, насправді, незалежна, сучасна, європейська та заможна Хорватія була спільною метою абсолютної більшості хорватів і під час війни, і після перемоги. Просто методи досягнення цілі відрізнялися.

Гідність не продається

Хоча Хорватія продовжила рух до ЄС, заданий реформами уряду Рачана, на державу чекало ще одне випробування.

У його центрі опинився вже згаданий Анте Готовіна. У Євросоюзі твердо стояли на своїй вимозі про те, що вступ буде можливий лише у разі співпраці держави із Міжнародним трибуналом.

Одного дня ця перепона була знята, після чого переговори про членство почали успішно просуватися і зрештою держава отримала "зелене світло" на вступ.

Хорватія, до слова, так і не видала свого національного героя – його затримали у кінці 2005 року на іспанських Канарських островах, куди той поїхав у відпустку за паспортами, виданими на чуже ім’я. У 2011 році перша інстанція трибуналу визнала його винним за 8 з 9 пунктів обвинувачення і засудила до 24 років ув’язнення. 

Сказати, що це викликало обурення у Хорватії – не сказати нічого.

Підтримка членства країни в ЄС впала до рекордно низьких 23%.

"Хорватія не продається за Готовіну", – говорили тоді, обігруючи прізвище генерала, яке перекладається як "готівка". 

Вирішальною у цій ситуації стала позиція самого Анте Готовіни. 

Генерал попросив своїх співвітчизників прийти на виборчі дільниці і проголосувати на референдумі щодо вступу до ЄС "за". Готовіна дав зрозуміти, що ставить долю країни вище своєї і готовий нести покарання, якщо такою є ціна, що її має сплатити Хорватія, щоб стати справді європейською країною. В Хорватії та й у світі його заява – яку він передав через адвоката – викликала величезне здивування, але його юристи та друзі підтвердили її правдивість.

У підсумку на референдумі, який відбувся 22 січня 2012 року, дві третини тих, хто прийшов на дільниці, висловилися на користь членства Хорватії в Євросоюзі. І хоча явка була невисокою (43,51%), референдум – за хорватським законом – відбувся.

А 10 місяців по тому, в листопаді 2012 року, апеляційна палата трибуналу в Гаазі змінила початкове рішення трибуналу. Генерала Готовіну повністю виправдали. Тодішній прем’єр-міністр Хорватії, соціал-демократ Зоран Міланович вислав за ним урядовий літак і особисто зустрів його біля трапу.

1 липня 2013 року Хорватія стала повноцінним членом Європейського Союзу. 

Без реформ, проведених урядом Рачана, цей успіх був би неможливий. Про це сьогодні в Хорватії кажуть усі – навіть його колишні політичні противники.

Автор: Наталя Іщенко,

журналіст, редактор порталу "Балканський оглядач"

Матеріал підготовлений "Європейською правдою" в рамках фінансованого Європейським Союзом проєкту Keeping Focus on Reforms Ahead of Elections and Beyond. Оцінки та думки журналістів та дописувачів ЄП можуть не збігатися з позицією Євросоюзу