Рік тому, 20 травня Володимир Зеленський офіційно набув повноважень президента України. І хоча повний контроль за виконавчою владою він здобув дещо пізніше - після дострокових виборів у Раду, вже з першого дня своєї каденції президент отримав можливість коригувати зовнішній курс країни.

Міжнародні зустрічі, право призначати і звільняти послів, співпраця з МЗС - ключові важелі новий голова держави отримав відразу після призначення.

Що змінилося за цей рік? Чи змінилися зовнішньополітичні пріоритети самого Зеленського? Що можна вважати здобутками, а що - втратами президента на новій посаді? 

Цікаво, що подекуди Зеленському на міжнародній арені допомагала... його недосвідченість. 

Про це та інше - у підсумках першого року Зе-президента.

Зовнішня політика Донбасу

Обіцянка руху до НАТО, але зі вступом лише після референдуму. Обіцянка руху до Євросоюзу, але повна відсутність розуміння процедур ЄС. Пошук компромісу з Польщею, але брак конкретних ідей щодо Угорщини.

Такою була зовнішня політика президента Володимира Зеленського перед першим туром президентських виборів. І штаб, і сам Зе-кандидат не надто приховували, що ця сфера не є їхньою сильною стороною.

Ключовим пріоритетом кандидата Зеленського було вирішення конфлікту на Донбасі, а "міжнародку" там сприймали радше як інструмент у досягненні цієї мети. А головне - те, що на посаду президента Зеленський прийшов без розуміння того, що цей інструмент дає та як ним можна користуватися.

Втім, новообраному президенту допомогло те, що він під час кампанії "воював" багато з ким - але не з МЗС. 

Тож після виборів саме кар’єрні дипломати підставили плече новообраному президенту.

Холодний мир із МЗС

Варто зауважити, що переважна більшість дипломатів (навіть ті, хто мав чимало претензій до Петра Порошенка) не були симпатиками Володимира Зеленського. Радше, навпаки.

"Якщо Зеленський виграє - я відразу подаю у відставку", - таке у неофіційній розмові довелося почути на початку 2019 року від одного з українських послів. Відразу зауважимо: свою обіцянку він не виконав і досі працює на посаді, представляючи вже нового президента. Цей випадок - дещо гротескний, але до певної міри він ілюструє і загальні настрої у МЗС. 

Дипломати сприйняли вибір українців і були готові продовжувати працювати на державу, попри зміну президента.

Володимир Зеленський також не перейшов до зведення рахунків зі своїми противниками у дипкорпусі.

Так, влітку він звільнив відразу 11 послів - але майже всі ці звільнення мали логічне пояснення. У когось завершився термін відрядження (так, Тетяна Іжевська у порушення всіх правил була незмінним послом у Ватикані протягом 12 років!!!). Звільнення посла в США Чалого було очікуваним, адже того вважали представником політичної команди Порошенка. 

Були також "жести дружби", адресовані українському дипкорпусу. 

Зеленський скасував кілька рішень попередніх президентів, які обурювали багатьох українських дипломатів

Так, влітку з Вірменії відкликали політичного призначенця, "генерал-посла" Литвина. У вересні президент забрав ранг посла у трьох депутатів, яким Порошенко надав його в обхід процедури.

А у жовтні сталося просто неймовірне: президент Зеленський урізав власні повноваження. Він скасував норму, яка ще від часів Ющенка зобов’язувала погоджувати із Банковою величезну кількість призначень, а по суті - гальмувала роботу МЗС

Завдяки чому так сталося?

Пояснення просте. Не маючи у команді "стовідсотково своїх" дипломатів, новообраний президент обрав стабільність. Ще до інавгурації він співпрацював із чинним на той час керівництвом МЗС, не зациклюючись на тому, що всіх їх призначали на посади за погодженням із Порошенком.

Відносини команди президента із дипломатами не завжди були безхмарними. М’яко кажучи. 

Євроінтеграційна рокіровка: навіщо Зеленський змінює Пристайка на Кулебу

Тертя почалися з відставки Олени Зеркаль, яка відмовилася працювати з Андрієм Богданом; продовжилося публічним конфліктом між Зеленським і Павлом Клімкіним, який виник на рівному місці (подейкують, не без участі Єрмака) і здивував багатьох. Далі були перманентні непорозуміння Єрмака із новопризначеним міністром Пристайком, що завершилися відставкою останнього.

Однак навіть на цьому фоні про жодні системні конфлікти Зеленського із МЗС не йшлося. Масових звільнень, "килимових бомбардувань" не було.

Саме це дозволило зберегти наслідковість та професійність української дипломатії. І водночас до неї додалося те, чого бракувало Порошенкові

Неформальний Зеленський

В ніч на 22 квітня, коли ЦВК ще рахувала голоси у другому турі виборів, майбутній президент був дуже зайнятий. Він приймав вітання від іноземців. Десятки телефонних вітань. ЄвроПравда тоді писала про цей феномен - ніхто не вважав за потрібне дочекатися принаймні формального підрахунку голосів. 

Звісно ж, у другому турі впевненість у перемозі Зеленського була, по суті, ще до початку голосування.

Але ця історія стала показовою, у стосунках із Зеленським світ від початку був готовий відступати від звичних традицій та правил.

Динаміку тієї ночі значною мірою задав Дональд Трамп, який зателефонував до Зеленського одним із перших, коли не було пораховано і 10% голосів

Особистий дзвінок президента США майбутньому переможцю виборів не найпотужнішої держави континенту - це вже безпрецедентно. Але про те, наскільки сильно цей дзвінок суперечив традиціям дипломатії, світ дізнався лише за пів року.

У листопаді, в розпал історії з імпічментом, Білий дім опублікував стенограму того телефонного дзвінка. З’ясувалося, що у ній Зеленський і Трамп говорили не про реформи, чи міжнародну політику, а про… українських красунь на конкурсі "Міс Всесвіт"!

Втім, подальші події засвідчили, що для нового лідера України подібна неформальність була дуже природною. 

Вона стала його козирем, який створював довіру, або, як кажуть у західному світі, "хімію" у відносинах з іноземними лідерами. Неформальний стиль одягу навіть на офіційних зустрічах, чи то фрази на переговорах лише доповнювали цей образ.

А нестандартні кроки та несподівані жарти стали візитівкою Зе-президента.

Звісно, у критиків чинного президента відсутність краватки викликає лише обурення, а гумор Зеленського вони би напевно оцінили як "сумнівний" чи "не влучніший за кварталівський", але головним є інше: практика засвідчує, що принаймні поки що це працює на користь Україні.

"Неформальність", незашореність президента виявилася здатною змінювати атмосферу переговорів. Саме таку оцінку ЄвроПравді доводилося чути від багатьох західних дипломатів, які були присутні на закритих переговорах із українським президентом.

Приклад - те, як проходила закрита зустріч президента України із віцепрезидентом США Майком Пенсом у Варшаві. 

Як годиться, вони зустрілися у приміщеннях, підготовлених стороною США; американські протокольні служби привели українську команду у коридор біля кімнати переговорів, коли туди прямував також Пенс зі своїми радниками. Все йшло за традицією - рукостискання при зустрічі, кілька вітальних фраз; протокол чекає на завершення обміну люб’язностями, щоби провести у переговорну кімнату. 

І тут Зеленський - немов на правах господаря - несподівано оглядається навкруги і звертається до Пенса та оточуючих із фразою на кшталт: "А чого це ми в коридорі стоїмо? Давайте знайдемо місце, де зручніше буде говорити!". Цілком нормальна фраза для зустрічі друзів, але геть незвична такої зустрічі, Пенсу відверто сподобалася. Зі словами: "Ви це чули? Слухайте, мені подобається цей хлопець!" - господар зустрічі провів українську делегацію на переговори. 

Зустріч у Варшаві, до слова, пройшла конструктивно навіть попри складний фон у відносинах (із тимчасовою заморозкою Трампом військової допомоги).

Хоча є і зворотний бік медалі.

Тіньова дипломатія

Картина "неформальності" Зеленського буде неповною, якщо не згадати також про проблеми, до яких призвело нерозуміння сенсу та традицій дипломатії президентом та його командою.

Так, йдеться знову про США та про помилкове рішення Києва включитися у неофіційні переговори з юристом Трампа Руді Джуліані, які втягнули Україну у масштабний скандал з імпічментом президента.

На щастя, ця історія (принаймні, поки що) завершилася лише з помірними втратами для України. Могло бути значно гірше.

Попри осінній провал у відносинах, звільнення кількох топ-чиновників, що опікувалися Україною, посилення медійного іміджу нашої держави як осередку корупції тощо, ми змогли втримати головне - двопартійну підтримку у США. А тому є підстави розраховувати, що за будь-якого результату виборів, які пройдуть у Штатах в листопаді, Київ залишиться партнером для Вашингтона.

Звісно, якщо не буде нових критичних помилок з українського боку на фінальному етапі американської кампанії.

А що з іншими результатами першого року Зеленського? 

Якщо коротко, то цей рік не став роком тріумфу, хоча є напрямки, де є підстави для позитивних оцінок та очікувань. При цьому жорстких провалів вдалося уникнути - хоча часом вони здавалися майже невідворотними. 

Згадаймо коротко ключові напрямки зовнішньої політики з успіхами та невдачами минулого року.

Донбас та РФ: на межі зради та перемоги

За головним пріоритетом минулий рік не приніс тих зрушень, на які Зеленський, схоже, розраховував, коли йшов на вибори. Є сподівання, що тепер президент вже розуміє: Росія веде війну не через "баригу Порошенка"; Кремль налаштований блокувати будь-який прогрес на Донбасі; "швидкого миру" можна досягти лише на російських умовах; при цьому поступки з боку Києва, яких вимагає Москва, часто є несумісними з самим існуванням української держави.

Російський трек став ще одним, поруч з американським, де "нетрадиційна дипломатія" Зеленського та Єрмака ледь не призвела до катастрофи. Йдеться передусім про нав’язану Москвою ідею про "консультативну раду", від якої ледь вдалося відмовитися.

Втім, називати цей рік геть безрезультатним було би нечесно.

Зе-команда звільнила частину бранців. Інтенсивність обстрілів та кількість загиблих на Донбасі впала (хоча й досі перемир’ям це не назвати). Нормандський формат, що був мертвим у останні роки президентства Порошенка, відновив роботу. І це все дозволило досягнути успіху в суміжній сфері.

Санкції: перемога, якої не чекали

Не применшуючи заслуг Порошенка у запровадженні санкційного тиску на Росію (у 2014 році президент та українська дипломатія зробили дійсно неймовірне!), треба визнати: наприкінці його каденції небезпека зняття санкцій була сильною, як ніколи. 

Ба більше, за збереження тодішньої політики Києва їх швидке пом’якшення здавалося майже невідворотним.

Тривожних дзвіночків було чимало. 

Це і відмова ЄС запроваджувати "азовський пакет" санкцій проти РФ (яка поставила Порошенка у незручне становище у розпал кампанії), і "прощення Росії" у ПАРЄ (і не варто покладати останнє на Зе-команду, адже політичне рішення про зняття цих санкцій було ухвалене ще за Порошенка, у квітні та травні).

А головне - те, що під загрозою зриву були секторальні санкції ЄС, запроваджені через агресію на Донбасі - у європейських столицях торік всерйоз обмірковували те, які з їхніх елементів можна буде пом’якшити під час планового перегляду в грудні. 

Зараз ситуація принципово інша. В Брюсселі, в Берліні та Парижі припинилися навіть розмови про пом’якшення санкцій. їх автоматично продовжили торік і так само автоматично мають зберегти наприкінці 2020-го, зберігаючи економічний тиск на Росію. І навіть пандемія не дозволила Москві повернути цю тему на стіл переговорів.

Причиною такої зміни настроїв стала політика Зеленського у переговорах із Кремлем. Готовність нового керівництва України розмовляти з РФ, шукати нові формати, компроміси тощо можуть викликати запитання чи навіть обурення у частини українського суспільства, але для західних партнерів це саме те, що потрібно, щоби зацементувати підтримку України у опорі агресії РФ.

І тому за лінією збереження санкцій президент Зеленський отримує виключно позитивну оцінку.

ЄС та НАТО: дружня невизначеність

На цьому фоні головні стратегічні пріоритети України відверто програють. Звісно, президент Зеленський не відмовився від курсу на ЄС та НАТО, але успіхів на цьому шляху помітно небагато. 

Виконання Угоди про асоціацію загальмувалося навіть попри нетривалий період "турборежиму". 

Урядовий офіс знекровлений і з осені працює майже без керівництва, що викликає поки що нехай дипломатичні, але дуже чіткі натяки з боку ЄС. 

За лінією НАТО на реальний прогрес розраховувати складно, поки триває угорська блокада, але псується навіть те, що можна було виправити - достатньо прочитати відгуки з Альянсу щодо президентського проєкту реформи СБУ.

Втім, у цих сферах після першого року президентства Зеленського Україна лишається на роздоріжжі і ситуація цілком може змінитися на краще.

Від сусідів до краю світу

І, нарешті, про двосторонні відносини із ключовими країнами-партнерами. Тут новини першого Зе-року є переважно позитивними.

Від багатьох західних дипломатів доводилося чути, що за Зеленського вони відчули зрушення у кращий бік. Частково - через його вміння справити добре враження під час особистих міжнародних зустрічей (це суперечить іміджу Зеленського для багатьох українців - але це правда). Втім, про значні перемоги говорити зарано. 

Радше, йдеться про появу підґрунтя для змін на краще.

Чи не найбільшим успіхом нового зовнішнього курсу стало зняття з порядку денного історичного конфлікту із Польщею, який суттєво обмежував можливості для співпраці з нашим найбільшим західним сусідом. Причому цю проблему Зеленський усунув вже у перші місяці перебування на посаді, заявивши про зняття мораторію на пошуково-ексгумаційні роботи (який був найболючішою проблемою у відносинах) без жодних передумов чи зустрічних кроків з боку Варшави. 

І хоча частина українського патріотичного середовища сприйняла цей крок як здачу національних інтересів, Варшава його високо оцінила. 

Втім, вагомих практичних результатів цієї поступки Київ досі не має - у наступні місяці прориву у відносинах ані в економічній, ані в безпековій сферах так і не відбулося. 

Є підстави сподіватися на добрі новини у відносинах з Угорщиною. 

Вже наприкінці травня, як кажуть джерела, міністр Кулеба може зустрітися зі своїм угорським колегою Петером Сійярто. Цей візит, що має відбутися попри триваючий карантин, має одну ключову мету: підготувати зустріч лідерів, Володимира Зеленського і Віктора Орбана, та попередньо узгодити їхні домовленості.

Звісно ж, буде йтися про вирішення конфлікту щодо мови освіти та про розблокування прогресу у відносинах України з НАТО. І якщо взаємовигідна домовленість буде досягнута, це стане важливою для держави перемогою.

Загалом прийнятно (хоча й далеко не ідеально) розвиваються відносини з Німеччиною. У переговорах з РФ щодо Донбасу Берлін залишається надійним другом та захисником України, що допомагає навіть згладжувати помилки Зе-команди (як це сталося, зокрема, в історії з "консультативною радою").

Новому міністрові Кулебі нарешті вдалося налагодити відносини з німецьким колегою Маасом (діалогом із Пристайком Маас був не завжди задоволений), скоро відбудеться їхня фізична зустріч.

А от Франція перетворилася для Зеленського на історію провалів та розчарувань.

Ще під час передвиборчої кампанії Володимир Зеленський підкреслював, що вважає Макрона зразком та ледь не кумиром; вони познайомилися перед виборами та ще раз зустрілися у Парижі вже після них. Однак Зеленський у Макрона подібної симпатії, схоже, не викликав. За останній рік політика Франції стала відкрито орієнтованою на співпрацю з Росією. І стримувати її від перетинання небезпечної межі вдається лише силами Меркель - але зовсім не завдяки "дружбі" Макрона із президентом України, на яку останній від початку сподівався.

І, нарешті, варто відзначити новий зовнішньополітичний ухил Володимира Зеленського, який не помітний ззовні, але добре відомий дипломатам.

Це - плани розширення відносин України з Азією. 

Ні, йдеться не про смішну та сумну історію з "візитом" Зеленського до Оману. Напрямок Південно-Східної Азії вважають дійсно пріоритетним і Андрій Єрмак, і Дмитро Кулеба; його планував розвивати і ексміністр Вадим Пристайко. 

Зеленський, як відомо, вже літав з візитом в Японію і, за словами джерел, ще до початку пандемії прагнув організації візиту до Китаю. Та останнє залежить не лише від розвитку ситуації з епідемією в світі, а значно більшою мірою - від реальних домовленостей. Із цим складніше. 

Втім, Україна все ще має перспективи ривка на азійському (у тому числі китайському) напрямку. Головне, щоби він не зашкодив стратегічній співпраці України із США, з ЄС та НАТО. І це цілком може перетворитися на один з найскладніших зовнішньополітичних викликів для нового президента України. Доведено історією із продажем "Мотор-Січі" китайським покупцям, яку довелося заблокувати після наполегливих прохань Сполучених Штатів Америки.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"