Незагойна рана Америки: як масові протести змінять США

Потрясіння, які проходить Америка в останні кілька днів, набули вкрай серйозного масштабу. Кадри сутичок і пожеж заповнили випуски новин по всьому світу.

І хоча нинішні заворушення є реакцією на проблеми, які завжди існували в США, протестів такого масштабу Америка не бачила вже понад 50 років.

І звичайно ж, протести не можуть не вплинути і на передвиборчі розклади, змусивши кандидатів екстрено коригувати свої стратегії.

"Первородний гріх" Америки

Перш за все, звісно, треба говорити про расову проблему, яку часто називають "первородним гріхом" Америки.

Не можна не відзначити помітного прогресу у вирішенні расової проблеми за останні десятиліття.

Хоча багато афроамериканців отримали можливість мати гарну освіту і роботу, а деякі з них поступово опинилися на помітних посадах, проблема нікуди не зникла.

Афроамериканці потрапляють у замкнене коло. Багато з них не можуть отримати нормальну освіту, а отже, і гідну роботу.

Це штовхає багатьох на пошук альтернативних шляхів отримання доходів. І багато хто з них опиняється в місцях позбавлення волі.

Вашингтонський таксист, афроамериканець, якось у розмові зі мною згадав свого сина, що викликало моє запитання про те, чим він займається. Його відповідь запам'яталася мені назавжди: "Що може робити молодий чорний хлопець в Америці? Він у в'язниці".

Зрозуміло, не всі чорношкірі американці мають проблеми із законом. Але багато хто має, і це породжує ще одне замкнене коло – стереотипно як представники правоохоронних органів, так і істотна частина білих американців за замовченням бачать в афроамериканцях правопорушників.

Проблема не є суто расовою. Вона ще, поза сумнівом, соціально-економічна.

Багато афроамериканців не можуть вирватися з бідності. У відсотковому відношенні безробіття серед них завжди значно вище.

Епідемія коронавірусу за останні місяці непропорційно сильно вдарила по афроамериканцях. Її економічні наслідки вони теж уже відчувають сильніше за інших.

Расовий бунт

Класичний американський расовий бунт, riot, не є чимось незвичайним. Тільки за останні роки вони мали місце в Шарлотті, Балтіморі, Фергюсоні та інших містах.

На всю країну пролунали імена Еріка Гарнера, Майкла Брауна, Фредді Грея і багатьох інших. Ці неозброєні афроамериканці загинули від рук правоохоронців.

Зовсім недавно від пострілів поліцейських у ліжку в своїй власній квартирі загинула 26-річна Бріона Тейлор. Протести з цього приводу вже йшли до початку подій в Міннеаполісі.

У самому ж Міннеаполісі ще 2016 року від рук поліцейського загинув Філанд Кастільо, теж афроамериканець.

Тривожна тенденція намітилася в тих випадках, коли життя афроамериканців переривали цивільні особи, білі американці, які не є поліцейськими. У цьому контексті можна згадати перш за все підлітка Трейвона Мартіна, вбитого у Флориді 2012 року.

І от зовсім нещодавно двоє білих американців – батько (колишній співробітник правоохоронних органів) і син – застрелили в Джорджії 25-річного Ахмада Арбері, який просто робив пробіжку. Лише після оприлюднення відео цього епізоду, більш ніж через два місяці після нього, нападників нарешті заарештували.

Про все це треба згадати, щоби зрозуміти: нинішній сплеск гніву і насильства стався аж ніяк не на порожньому місці.

Посилила конфлікт поява відеозаписів таких епізодів. Смерть Джорджа Флойда збережена на відео, на якому посекундно можна простежити за останніми митями його життя. Це зробило "вибух" неминучим.

Час радикалів

Нинішні заворушення є безпрецедентними за напруженням і географією.

Вже понад половина штатів (і федеральний округ Колумбія) мобілізували національну гвардію.

У багатьох штатах і містах оголошено надзвичайний стан і запроваджено комендантську годину.

Подібного Америка не бачила принаймні з 1960-х.

Бунт має свою внутрішню логіку. Все починається з мирних протестів, а потім переростає в погроми, підпали, мародерство.

Рушійною силою є почуття відчаю, безвиході. В інтерв'ю часто доводиться чути: ми протестуємо, але нас ніхто не чує.

Каналізувати гнів, спрямувати його в конструктивне русло не завжди вдається. У багатьох випадках очевидно беруть гору найрадикальніші елементи, а в афроамериканському русі протесту завжди була присутня радикальна складова.

Мова тут, зрозуміло, не лише про чорних радикалів. Величезна кількість білих американців, особливо молодого покоління, не бажає миритися з расизмом і бере найактивнішу участь у цьому русі. Це дуже помітно і в нинішніх протестах.

Частина з них також належить до радикалів. Багато відео і розповідей очевидців свідчать про мобільні групи білих активістів, які діють злагоджено, підготовлено, чітко дотримуються своїх ролей.

Увага багатьох звернена на так звану "антифу", хоча насправді це досить строкатий, різнорідний рух, який, до того ж, не вичерпує всього спектра груп такого штибу.

Однак уже зрозуміло, що саме "антифа" буде звинувачена в усіх гріхах, про що вже говорить президент Трамп (а його прихильники кажуть про "антифу" вже давно).

Нарешті, не залишаються осторонь і ультраправі. На жаль, поточний момент сприятливий для екстремістів усіх штибів.

Загалом це накладається на помітну політичну поляризацію всієї країни в останні роки.

Все почалося з восьми років президентства Барака Обами. Якщо частина країни сприйняла це як свідчення прогресу, то інша частина – як образу, парадокс, не бажаючи миритися з фактом присутності чорної людини в Білому домі.

Частина ультраправих, ясна річ, негативно ставиться до цих протестів.

Вже були відзначені випадки нападів, обстрілів протестувальників.

Але є і ті, які симпатизують протестам, вважаючи головним своїм ворогом державу, поліцію. Для крайньо правого руху такі настрої – досить типові.

Окремо стоїть група правих радикалів, яка вважає поточний момент корисним, можливістю для початку справжньої, повномасштабної расової війни, нової громадянської війни.

У 2015 році 21-річний Ділан Руф холоднокровно розстріляв дев'ять афроамериканців в церкві міста Чарльстон, Південна Кароліна. Він сподівався, що це призведе до расової війни.

Останніми роками виникли цілі напрямки в середовищі ультраправих, які також прагнуть цього: accelerationists, Boogaloo та інші.

Виклик для Байдена

Тема впливу протестів на виборчий процес – адже в Америці цього року пройдуть президентські вибори – заслуговує на окремий розгляд.

Уже зрозуміло, що президент Трамп не впорався з роллю людини, яка могла би стати примирителем, закликати до спокою, що було б логічним для президента всіх американців.

Замість цього він передбачувано використовує гасло відновлення закону і порядку.

Багато хто наводить паралель з Річардом Ніксоном, який прийшов до влади за допомогою подібних гасел у 1968 році, на хвилі втоми країни від протестів і заворушень 1960-х.

Кадри натовпу, що зриває з церкви Святого Іоанна у Вашингтоні – так званої "президентської церкви", до якої ходили президенти, починаючи з Джеймса Медісона, – американський прапор і кидає його у вогонь, безсумнівно, підштовхнуть частину електорату до Трампа.

Джо Байден поводиться обережно.

З одного боку, він висловлює розуміння гніву протестувальників і наявності расової проблеми.

З іншого – він, звісно ж, засуджує мародерів і погромників. Він не може дозволити собі, щоб американці вирішили, що він схвалює насильство.

Поки що зрозуміло, що протести впливають на вибір Байденом кандидата на пост віцепрезидента.

Сенатор Емі Клобучар, яка колись була прокурором в окрузі, де знаходиться Міннеаполіс, і займала, на думку протестувальників, надто м'яку позицію стосовно поліцейських, помічених у насильстві, випала з кандидатів.

Інші кандидати, які мають досвід роботи в прокурорських або правоохоронних органах: Камала Гарріс і Вел Демінгс, – теж можуть зараз негативно сприйматися ліберальною базою Демократичної партії.

У будь-якому разі протести вже стали значною частиною політичного порядку денного в США. І від того, як кандидати в президенти врахують їх у своїх програмах, залежатимуть і їхні шанси на перемогу.

Автор: Володимир Дубовик,

директор Центру міжнародних досліджень,

доцент кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені Мечникова