Ідея Банкової про включення до Мінських переговорів переселенців з Донбасу перетворилася на реальність. У вівторок четверо внутрішньо переміщених осіб (по двоє від Донецької та Луганської областей) вперше брали участь у роботі політичної підгрупи тристоронньої контактної групи (ТКГ).

Від Донецької області до Мінських переговорів долучилися журналісти Денис Казанський та Сергій Гармаш, а від Луганської – Костянтин Лібстер, відомий у професійних колах лікар, та Вадим Горан, лідер "Луганського земляцтва".

І хоча в соцмережах розгорілися палкі дискусії навколо персоналій, значно важливішими є інші питання.

В якій ролі і статусі долучаються переселенці? Як ці зміни вплинуть на переговорний процес? Чи допоможе це зміцнити переговорну позицію України?

Про все це – по порядку.

Навіщо змінювати Мінськ?

Спочатку – про сильні сторони цієї ініціативи.

Сама по собі ідея введення переселенців до ТКГ – хороший тактичний крок, який однозначно посилює міжнародне переговорне реноме України. "Європейська правда" писала про неї неодноразово.

Що змінить перезавантаження у Мінську: плюси та ризики нової ідеї Єрмака

Це додає аргументів українській позиції в Нормандії, адже доводить західним партнерам, що Україна справді шукає вихід з глухого кута.

Це створює шанс перевести в легальне поле "консультації з представниками ОРДЛО", які має проводити Україна.

Ставлеників окупаційних адміністрацій неможливо, з точки зору права, вважати законними представниками тимчасово окупованих територій, тому переселенці виглядають легальною альтернативою - навіть якщо запрошені псевдочиновники з "Л/ДНР" і далі сидітимуть в Мінській ТКГ.

Окрім цього, ця ініціатива зможе продемонструвати світові, що попри спроби України зрушити процес, ключовою перепоною для виконання "Мінська" лишається спротив Росії. Адже будь-яка реформа Мінської ТКГ приречена, якщо вона не вписується в російську фабулу про прямий діалог з окупаційними адміністраціями.

І водночас Україна демонструє намір покласти край епосі "великих авансів Москві заради ілюзорного прогресу" (саме так можна назвати політику на початку президентства Зеленського, включаючи формулу Штайнмаєра, розведення сил і навіть історію з Консультативною радою). Натомість тепер позиція Києва у діалозі з РФ стає більш зваженою і збалансованою.

Якщо підсумувати, то ключовий зиск від появи переселенців у Мінську є дипломатичним.

Також варто чекати певного позитивного ефекту в інформаційному фоні навколо Мінської ТКГ, адже як мінімум двоє делегатів – журналісти Сергій Гармаш та Денис Казанський – відомі своєю непримиренною позицією щодо агресора і неприпустимості широких, однобоких компромісів з ним.

Усі розуміють, що вони не мовчатимуть, якщо у Мінську з’явиться нова "консультативна рада".

Водночас у такої ініціативи є і слабкі місця. Передовсім – процедурні.

Статус має значення

Долучатися до ТКГ переселенці могли у різній формі.

Найбільш вдалою з них і вигідною Україні було би офіційне запрошення переселенців на Мінські переговори від імені ОБСЄ в якості "представників ОРДЛО". Тобто таке саме запрошення, за яким вже шість років до Мінська приїжджають представники окупаційної влади.

Якби це сталося, то сумнозвісна монополія окупантів на "представництво" населення ОРДЛО точно була б розмита.

Втім, такий варіант був нереалістичним.

Росія була, ясна річ, категорично проти, а ОБСЄ навряд чи могла "стати в позу" і піти всупереч позиції одного з учасників переговорів.

В цій ситуації єдиним варіантом лишалося посилення української делегації за рахунок переселенців. Де-факто і де-юре вони не є окремими учасниками Мінського процесу – це частина української делегації в політичній підгрупі. Але навіть у рамках української делегації їхній статус може трактуватися дуже широко.

Зрештою, ніщо не заважає Україні у публічному просторі називати їх "представниками ОРДЛО", і саме це Київ вже почав робити.

Чому ця назва важлива?

Річ у тім, що кілька пунктів "Мінська" вимагають від України "консультацій з представниками окремих районів", а отже, саме такий статус має бути закріплений і офіційно визнаний за новими запрошеними особами.

В мінських документах немає вимоги до того, як саме обираються "представники ОРДЛО" для консультацій, і Україна зараз користується цією "білою плямою". До речі, так само, як цим скористалася у 2014 році Росія, коли завела до Мінської ТКГ спостерігачів з числа членів "Л/ДНР".

Відтак Київ, звичайно, може і, вочевидь, наполягатиме на тому, що саме ці переселенці і є голосом окупованого Донбасу. Але, швидше за все, виконати пункт про консультації в такий спосіб не вдасться. Росії це не потрібно, тому нинішній варіант вона "не зарахує".

Хто за столом?

Хоча питання статусу і повноважень переселенців в ТКГ дійсно є найважливішим, не можна залишити поза увагою і персональний склад такого "десанту".

Тим більше, що Україна за нинішньої ситуації не мала потреби погоджувати їхні кандидатури чи то з Росією, чи то з її маріонетками.

Складається враження, що донецьку і луганську "квоти" добирали за різною логікою.

Хоча, можливо, в цьому і був сенс: обрати людей з різним реноме та історією. Як наслідок, одна частина аудиторії критикує нових учасників переговорів за "надмірну" жорсткість щодо Росії, інша – критикує їх же за лояльність до російського дискурсу.

Посудіть самі.

Кандидатури журналістів з Донецька Дениса Казанського та Сергія Гармаша відомі чи не всій Україні. Обидва були критиками широких компромісів з Росією, підігравання сепаратистам, ведення з ними перемовин чи виборів на їхніх умовах. В тому, що вони не пристануть на російські пропозиції "миру" в політичній підгрупі – сумнівів, здається, ні в кого немає. Тому хтось цілком вітає їх призначення саме за державницьку позицію, але хтось, навпаки, саме через це називає цих переговорників неприйнятними (як, до речі і Сергій Сивохо, донедавна радник РНБО і лідер проваленої та скандальної "Національної платформи примирення та єднання").

Але з переговорниками від Луганської області ситуація геть інша.

Про них широкому загалу майже нічого не відомо. Але тим, хто знається на місцевому контексті, відомо достатньо для щирого здивування.

Отже, Вадим Горан – юрист, з 2015 року – лідер Міжнародної громадської організації "Луганське земляцтво". І все б нічого, якби не знати, який контроверсійний шлейф тягнеться за цією організацією. До цього її очолював… всім відомий Олександр Єфремов. Серед інших видатних "активістів" був, зокрема, Віктор Тіхонов – один з організаторів сепаратистського з’їзду у Сєвєродонецьку у 2004 році. Також в організації працював Микола Запорожцев, який здобув почесну посаду "Голови Громадської ради при голові ЛНР".

І начебто не може одна людина відповідати за вчинки інших, але якщо все це – одна команда, яка працювала пліч-о-пліч, а сама організація рясніла такими персонажами, то вибір, м’яко кажучи, викликає запитання.

Інший "представник Луганщини" – Костянтин Лібстер, відомий у професійних колах лікар. Щоправда, політична і громадянська позиція пана Лібстера невідомі, він радше "темна конячка", але от його особистий зв’язок з тимчасово окупованою територією – відомий. Його батько, Сергій Лібстер, лишився працювати головним ортопедом-травматологом окупованої Луганщини, але окрім медичної практики вже після окупації Луганська отримував нагороди від самопроголошеної влади, зокрема, звання "Почесного громадянина Луганська".

Що тут можна сказати? Хіба констатувати, що логіка у підборі делегатів явно не була однозначною.

Тупцювання на місці чи нові можливості?

Цілком ймовірно, що замість прогресу в переговорах буде імітація активностей, яка жодним чином не наблизить реальний компроміс з Росією тут і зараз.

Втім, це може розв'язати руки Києву для зміни тактики. Зокрема, очікувана відмова Росії затвердити статус нових "голосів ОРДЛО" дозволить Україні, за бажання, аргументувати чи то замороження переговорів і виконання "Мінська" на невизначений термін, чи то ініціативу з перегляду Мінських домовленостей.

А змінювати тактику і формувати нову стратегію президенту Зеленському вочевидь доведеться: за рік його каденції всі його спроби швидко домовитися з Росією виявилися безрезультатними. Це означає, що потрібні корективи.

І якщо Росія буде обурюватися через присутність переселенців у Мінську, то це хороший привід заявити: ми зробили все, ми йшли на односторонні поступки – але ви ж бачите, цей формат не працює.

Тобто дорога до позитиву є – якщо Україна захоче нею піти.

От тільки такий сценарій є реалістичним тільки у разі, якщо ідея про "big deal" на російських умовах дійсно вже похована для Банкової.

Автор: Марія Золкіна,

аналітик фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва"