Ми дуже швидко звикаємо до того, що ще вчора здавалося недосяжним або дуже бажаним. 

Для нас типово забувати про важливі зміни, які вже сталися. Те, що зовсім нещодавно було для нас метою та ідеєю, які об’єднували мільйони українців у спільному спротиві, сьогодні вже не викликає особливого інтересу та стає предметом бюрократичних процедур.

Шість років тому, 27 червня 2014 року, Україна та ЄС підписали Угоду про асоціацію.

Ця подія була неординарною з багатьох причин. Дуже важливими її особливостями були емоційний відгук суспільства, небувала підтримка курсу на євроінтеграцію та переконання українського суспільства, політиків, експертів у тому, що це – не останній крок у європейській інтеграції України.

Та чи всі очікування були реальними?

У суспільстві головним з них була швидка інтеграція України до ЄС із отриманням повноправного членства. Безперечно, така мета є дуже привабливою і може об’єднувати навколо себе різних людей. Проте драйв та ейфорія не тривають довго.

Коли йдеться про таку мету, навіть незначне просування вперед потребує постійних і шалених зусиль. У державі мають змінитися усталені підходи, потрібне заглиблення у проблеми. І, нарешті, має бути готовність ухвалювати непопулярні рішення. 

Рішення, які зачіпають чиїсь потужні інтереси. Які встановлюють нові правила. Які багатьом не сподобаються.

Тому робота над Угодою мала значно меншу підтримку, ніж її підписання.

Як виявилося, реальність дуже відрізняється від приманливої ідеї, а Асоціація – це не подарунковий сертифікат, а талмуд із зобов’язаннями на більш ніж дві тисячі сторінок із дуже складними для неспеціаліста структурою та логікою. 

До того ж треба визнати, що йшлося про далеко не ідеальний документ. 

Річ у тім, що переговори щодо УА тривали майже п’ять років, а базою для обрахування тарифних квот слугували статистичні дані 2005-2007 років, тобто наші торговельні показники ще до вступу в СОТ. Політична ж частина узгоджувалася за часів "пізнього Ющенка" та за президентства Януковича, коли ніхто навіть уявити не міг ані окупації Криму, ані агресії РФ на Донбасі...

Словом, на той момент, коли ми підписали Угоду, вона вже не відповідала як прагненням України, так і торговельній реальності. Та попри все це, вона лишалася величезним та амбітним документом – найбільшою двосторонньою угодою, яку коли-небудь підписував Євросоюз.

Не дивно, що спеціалістів, здатних кваліфіковано аналізувати та застосовувати Угоду, було і залишається дуже небагато, але практичне застосування її положень зростає з року в рік, хоча і не тими темпами, які б відповідали очікуванням суспільства.

Для громадян найвідчутнішим реальним результатом цього руху стало запровадження безвізового режиму для поїздок в ЄС (так, це не лише наслідок Угоди, але у ній була передбачена така можливість).

Для бізнесу головний успіх – це збільшення частки, а потім і обсягів нашого експорту в ЄС. Проте говорити про повноцінне використання наявних в Угоді можливостей важко з різних причин. У багатьох напрямках ми "пасемо задніх", по інших – наші партнери з Євросоюзу не дуже поспішають відкривати нам можливості. Загалом виконання Угоди з обох сторін просувається тільки тоді, коли є реальна зацікавленість та "хтось" докладає зусиль для досягнення результату.

Але шанси на успіх надто залежать від компетентності представників правлячої політичної еліти. 

А ще – від того, чи готова влада робити сміливі, амбітні кроки та відстоювати свої ідеї у діалозі з ЄС. 

Іноді це відбувалося.

Наприклад, у питаннях, пов’язаних з торгівлею енергоносіями, у 2019 році ми оновили додаток до Угоди, який визначає зобов’язання України щодо зміцнення енергетичної безпеки. Це було рішення, безпрецедентне за своєю суттю та змістом. Україна зобов’язалася не просто провести реформи, а й надалі погоджувати із європейцями подальші зміни свого законодавства, не допускаючи тих змін, що суперечать європейським нормам. 

Словом, робити те, що зараз роблять держави-члени ЄС.

Фактично його реалізація має призвести до інтеграції ринків та повної модернізації енергетичного сектора України. 

Здавалося би, це саме те, чого наша держава прагне досягти. Україна сама має прагнути наближення до законодавства ЄС, водночас убезпечуючи свою економіку від впливу лобістських рішень. Проте реакція "нових" профільних керівників виявилася негативною, на межі звинувачень у здачі інтересів України. Виявилося, що вони розглядають обов’язок проводити консультації з ЄС щодо зміни законодавства як обмеження суверенітету держави.

І виникає питання: а чи дійсно ми прагнемо членства у ЄС? 

Адже на цьому шляху "обмежень" (а насправді – спільних політик) більшатиме із кожним кроком! 

Сподіваюся, що ця проблема зникне з підвищенням рівня обізнаності урядовців та розумінням ними засад функціонування спільного ринку ЄС. Ринку, який об’єднує не тільки держави-члени ЄС, а й держави-члени Єдиної економічної зони (Норвегія, Швейцарія, Ісландія та Ліхтенштейн), які, до речі, не у захваті від того, що ми можемо отримати доступ на цей ринок без зміни формату наших відносин з ЄС. 

А розмови щодо внесення змін до Угоди про асоціацію ми вже розпочали – як і передбачено в Угоді. 

Чи будуть наші пропозиції амбітними та чи зможуть відкрити перспективу поглиблення принаймні економічної інтеграції – ще невідомо. Але шанс на інтеграцію ринків у України є. Ми вже знаємо, як досягати бажаного результату, та довели це у переговорах з ЄС. Залишається визначитися, чи дійсно Україна готова відмовитися від "ручного" керування, телефонного права та перейти до прозорого та стабільного регулювання з однаковими правилами для всіх учасників ринку. 

Модернізація Угоди про асоціацію може бути або суто косметичною, або із суттєвою зміною підходів, що призведе до реальної інтеграції ринків. 

Вибір між цими двома шляхами Україна досі не зробила.

Прихильники "косметичного" підходу кажуть, що внесення лише незначних коректив до Угоди дозволить уникнути ратифікації, яка може виявитися складним процесом з огляду на непрості відносини з деякими державами-членами ЄС. 

І дійсно, якщо нас влаштовують, як-то кажуть, "шашечки", а "їхати" нам нікуди особливо не треба, то косметичний перегляд Угоди – саме те, що треба. 

Але чи є асоціація з ЄС вершиною мрій України? Навряд.

Тому хотілося би побачити справжні амбіції. А у разі реальної зацікавленості уряду та президента у модернізації України нам треба виходити з амбітним запитом до ЄС і підтверджувати цей запит діями.

Говорити про бажання України бути повноправним членом ЄС можна безкінечно, а от зробити "брудну" роботу з приведення законодавства та адміністративних практик у відповідність до вимог законодавства ЄС повною мірою ще не виходило ні у кого.

Щасливий момент підписання бажаної Угоди про асоціацію залишиться у пам'яті та в історії України, але цього замало. Набагато важливішим є те, щоби її результат відчували громадяни України – нинішнє та наступні покоління. 

Звичайно, добре, що підтримка курсу на євроінтеграцію залишається високою і сьогодні. Але якщо сидіти, склавши руки, це також може змінитися. 

Тому так важливо працювати над наповненням Угоди новим змістом, якщо ми дійсно прагнемо відчутного зближення України та ЄС або хочемо хоча б отримати частку ринку ЄС.

Автор: Олена Зеркаль,

радник голови правління НАК "Нафтогаз України",

у 2007-2013 роках - член делегації України для участі у переговорах з ЄС щодо укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС