Майдан для Лукашенка: як вибори-2020 розбудили Білорусь та на що варто зважати Україні
Вибори у Білорусі пішли за жорстким сценарієм.
День виборів, який відзначився і величезними чергами на дільницях, і "раптовим" закінченням виборчих бюлетенів, і арештами опозиційних активістів, і блокуванням інтернету, завершився оголошенням результатів офіційних екзитполів, за якими чинний президент Александр Лукашенко перемагає вже у першому турі із абсолютно не реалістичною за нинішніх умов підтримкою понад 80% виборців.
За цих умов день голосування очікувано перетік у ніч сутичок із міліцією.
Цього не могло не статися, зважаючи на і без того наелектризоване білоруське суспільство, яке під час масштабних передвиборчих мітингів (що їх уперше за багато років проводила опозиція!) відчуло слабину режиму Лукашенка.
Попри блокування всіх заїздів до Мінська та перекриття ключових проспектів у центрі білоруської столиці, тисячі білорусів вийшли на вулиці, протестуючи проти результатів голосування, які вони вважали фальсифікованими. У відповідь силовики розпочали масові арешти, використовують для розгону водомети, гумові кулі та світлошумові гранати.
Вже є інформація принаймні про одного загиблого мітингаря, побитого ОМОНом. Додано: пізніше в Міністерстві внутрішніх справ Білорусі заявили, що загиблих під час протестів немає.
Як розвиватимуться протести у Білорусі? Як діятиме Захід? І що у цій ситуації варто робити Україні?
Намальована перемога
Про те, з якими результатами Александр Лукашенко має намір оформлювати собі шостий президентський термін, стало приблизно відомо ще за місяць до дня виборів. Глава Білоруського союзу журналістів Андрій Кривошеєв оприлюднив "секретний" звіт аналітичного центру при президенті, згідно з яким рейтинг Лукашенка, мовляв, навесні на тлі коронавірусу впав до 60%, але вже "повернувся до рівня 76%".
Зважаючи на те, що в Білорусі заборонені незалежні соціологічні опитування і тим більше складно уявити чесні відповіді громадян на запитання державних соціологів, дізнатися про реальні рейтинги влади та опозиції неможливо.
У такій ситуації відповіддю стали напівсерйозні опитування на новинних сайтах на кшталт "Що ви оберете: трактор чи драник", за якими рейтинг Лукашенка складає 3%.
Звичайно, ніхто не вірив, що рейтинг Лукашенка настільки малий, проте увесь перебіг виборчої кампанії, а головне – його реакція, свідчили, що незмінний вже протягом 26 років президент Білорусі нині був абсолютно не впевнений у своїх шансах здобути хоча б "відносно чесну" перемогу.
Недопущення до виборів найбільш рейтингових кандидатів: блогера Сергія Тихановського та банкіра Віктора Бабарико, демонстративне відвідування Лукашенком військових баз (яке сприймалося не інакше як готовність застосувати силу), комічне блокування опозиційних мітингів під приводом святкування дня не існуючих (!!) у країні Залізничних військ, а напередодні виборів – тотальне видворення з країни іноземних журналістів…
Хоча прояви незгоди суспільства також були очевидними. І як для Білорусі вони часом видавалися доволі сміливими – та відразу стикалися із опором системи. Доходило до абсурду: напередодні дня голосування затримали двох діджеїв, які на провладному мітингу несподівано для організаторів увімкнули пісню Віктора Цоя "Перемен требуют наши сердца".
Словом, у тому, що Лукашенко будь-що має перемогти за офіційними результатами виборів, сумніву не було.
Питання полягало у тому, чи врахує Центрвиборчком реальне падіння рейтингу президента, щоби створити ілюзію чесності, чи прозвітує про чергову яскраву перемогу батька нації, у реалістичність якої не віритиме геть ніхто.
Жорсткість без компромісів
Дії влади в день виборів не залишили сумнівів: Лукашенко обрав показово жорсткий сценарій. У неділю надходили повідомлення про масові арешти працівників штабу опозиції та незалежних спостерігачів, а також блокування інтернету
А відразу після завершення голосування державні ЗМІ оголосили результати екзитполу, що його, як стверджується, провела Молодіжна лабораторія соціологічних досліджень. Згідно з ним, за Лукашенка проголосували 79,7% виборців, за його головну суперницю Світлану Тихановську (дружину не допущеного до виборів блогера Сергія Тихановського) – 6,8%.
І навіть якщо після кампанії лишалися ті, хто був готовий сприйняти ці цифри на віру – у день голосування влада зробила все можливе, щоб дискредитувати офіційні результати.
Величезні черги на виборчих дільницях у Центрвиборчкому назвали провокацією: мовляв, опозиція навмисно затягує процес голосування, щоб поставити під сумнів його результати.
На багатьох дільницях раптом закінчувалися бюлетені (за версією ЦВК – внаслідок диверсії), на багатьох закордонних виборчих дільницях, де відсоток відкритих противників президента Білорусі особливо високий (зокрема, у Києві), черга просувалася настільки повільно, що більшість людей не змогли проголосувати.
Паралельний підрахунок голосів, та й навіть контроль за голосуванням були неможливі – на більшості дільниць представників опозиції не допустили до виборчих комісій, а квоту спостерігачів заповнили представниками лише провладних організацій.
Опозиція спробувала діяти креативно і закликала виборців від опозиції фотографувати свої бюлетені і надсилати фото на онлайн-платформу "Голос", щоби звірити їхню кількість, але білоруський Центрвиборчком назвав це атакою на легітимність виборів, за яку має бути кримінальне покарання.
До того ж опозиційний софт зазнав спроби зламу, внаслідок чого у штабі Тихановської закликали більше не користуватися ним, щоб не надавати свої дані спецслужбам.
У відповідь опозиція закликала своїх прибічників складати "антилукашенківські" бюлетені "гармошкою" – численні фото свідчать, що на деяких дільницях таких бюлетенів було значно більше, ніж "традиційно складених".
Зрештою, на частині дільниць результати волевиявлення були підраховані чесно. Наприклад, на столичній дільниці №70, за офіційними даними, за Лукашенка було віддано 255 голосів, а за Тихановську – 1989.
Ніч протесту
Перші масові арешти почалися ще до закриття дільниць – принаймні в одному з районів Мінська ОМОН почав арештовувати людей, що просто стояли у черзі для голосування.
Проте сутички почалися вже після оприлюднення результатів екзитполів, коли білоруси масово вийшли на вулиці для участі в протестах. Їх не зупиняло ані закриття центральних станцій метро, ані перекриття центральних проспектів Машерова та Переможців, ані навіть відсутність мобільного зв’язку, який вимкнули у центрі столиці.
Точкою збору спершу оголосили стелу на проспекті Переможців. Втім, там на білорусів чекав ОМОН, який, використовуючи світлошумові гранати, розсіяв перші групи протестувальників та розпочав масові затримання.
Один із автозаків на повній швидкості спрямували на протестувальників.
Він зачепив одного чоловіка та протягнув його близько десяти метрів за собою. На щастя, тоді обійшлося без загиблих.
Щоправда, опозиційні телеграм-канали вже повідомляють щонайменше про одну смерть – чоловіка, побитого міліцією. Пізніше цю інформацію було спростовано.
До ночі кількість протестувальників постійно зростала. Це дозволило їм закріпитися і навіть почати зводити барикади. За допомогою водометів ОМОН відтіснив протестувальників, розпочавши демонтаж барикад.
Вночі, розсіявши основну частину мітингарів, міліція почала арешти, виловлюючи людей по одному. Повідомляється, що під гарячу руку попадали й прості перехожі, які не мали відношення до протестів.
Не менш важливо, що сутички з міліцією не обмежилися столицею. Люди вийшли протестувати проти вкрадених виборів і в інших містах країни.
Втім, далеко не всюди влада змогла повторити жорсткий мінський розгін.
Як повідомляють білоруські телеграм-канали, у декількох містах ОМОН нібито склав свої щити перед протестувальниками (в Ліді, Пінську, Кобрині та Бресті) або внаслідок суттєвого протистояння протестувальників їх не намагалися розігнати (Новополоцьк та Барановичи). І хоча ці дані не є достовірно підтвердженими – але вони точно мають під собою підґрунтя.
Що далі?
Навіть попри силу білоруської репресивної машини, затримали далеко не всіх – протести у Мінську були надто масштабними.
Вони завершилися під ранок. Розходячись, люди скандували слово "Завтра". Це дає також відповідь на запитання про те, чи можливо продовження акцій непокори. Швидше за все – так.
На відміну від попередніх розгонів акцій опозиції (востаннє подібне було у 2010 році, але й тоді масштаб був меншим), білоруська влада вперше зіткнулася із ситуацією, що їй протистоїть не меншість, а більшість населення.
Принаймні, у Мінську Лукашенко точно втратив підтримку більшості.
Окрім протестів, опозиція обговорювала й можливість організації страйків. У ситуації, коли більша частина підприємств залишається у державній власності, цей крок має шанс стати ефективним.
Усім зрозуміло, що розвиток буде – але складно передбачити, яким він буде. Бо обставини точно зміняться. Зрештою, блокування мобільного зв’язку та інтернету не може тривати вічно. Та й реакція білорусів на події нинішньої ночі може виявитися протилежною від сподівань влади.
Також важливо, чи піде Лукашенко на подальші арешти. Зокрема, чи лишиться на свободі Світлана Тихановська? Чи підтримає вона протести тією мірою, як на це сподіваються активісти? Адже її відносна пасивність минулої ночі вже викликала нарікання.
Від цього залежить і відповідь на запитання, хто буде лідером протесту – сама Тихановська чи хтось інший?
Окремої уваги варта міжнародна реакція.
Високою є імовірність публічного невизнання результатів виборів у Білорусі. Особливо якщо Лукашенко і далі буде йти за жорстким сценарієм. А це означає його повернення у міжнародну ізоляцію, з якої він старанно намагався вийти в останні роки.
Особливо якщо одночасно на порядок денний повернеться питання про відновлення санкцій проти Білорусі, як вже пропонують у Європарламенті.
Втім, за емоційним бажанням підтримати покарання останнього диктатора Європи не варто забувати, що це – вкрай вигідний сценарій для РФ.
Та й загалом нинішній розвиток подій для Кремля є дуже бажаним.
Нелегітимна перемога Лукашенка, подробиці якої викликають шок на Заході, збільшує залежність Мінська від підтримки з боку РФ (адже західну підтримку він майже гарантовано втратив). А це збільшує шанси на черговий виток інтеграції Білорусі та Росії.
Це ставить питання і для Києва.
Як діяти? Приєднатися до жорстких заяв Європи у разі, якщо та оголосить про нелегітимність переобрання білоруського лідера, чи зважити на власні геополітичні інтереси та обмежитися більш обтічними заявами?
Та навіть обравши другий варіант, чи зможемо ми взагалі не помічати жорсткі порушення засадничих демократичних принципів і розвивати відносини з останнім диктатором Європи так, ніби нічого й не сталося? Ситуація настільки однозначна, що запитання видається риторичним, але рішення, яке мають ухвалити МЗС та президент, є дійсно непростим.
Неможливо переоцінити важливість змін, які можуть відбутися у Білорусі, особливо у разі її подальшої інтеграції до орбіти Кремля. І йдеться не лише про те, Мінськ – це майданчик для переговорів про Донбас...
Втім, ці міркування точно не означають, що ми маємо заплющувати очі на події у сусідній державі та на прагнення людей до свободи. Зрештою, як вже раніше бувало, розрахунки Кремля можуть розбитися вщент через непоступливість протестів.
Ніч на 10 серпня показала, що Лукашенко не має інших шляхів збереження влади, крім залякування і силового сценарію. Але вона також засвідчила, що у дуже багатьох білорусів урвався терпець і просто "повернутися до того, як було" навряд чи вийде.
Найближчі дні покажуть, чи здатні криваві дії силовиків зупинити країну, більшість якої відмовила владі у довірі.
Тож цілком можливо, що наші сусіди, а з ними і вся Європа зараз опинилися на порозі справді тектонічних змін.
Автор: Юрій Панченко,
редактор "Європейської правди"