Визнання (не)легітимного Лукашенка: які варіанти лишаються для України
Ситуація у Білорусі, де тривають протести після явно фальсифікованих виборів, загострюється дедалі більше. На жаль, розвиток подій складається саме так, як і прогнозувала ЄвроПравда: оскільки Александр Лукашенко не має інших важелів, крім застосування сили, він і надалі розкручує спіраль насильства.
І хоча протести стають лише масштабнішими, перемога Лукашенка у вуличному протистоянні, здобута через їхнє жорстке придушення, досі лишається цілком реальним варіантом.
Що в такому разі мусить робити Україна?
Чи зобов’язані ми визнавати результати виборів і легітимність нового-старого президента, щоби підтримувати відносини із державою-сусідом? Чи, навпаки, є потреба обов’язково заявити про невизнання білоруської влади, зважаючи на, м’яко кажучи, сумнівні результати "виборів"?
У цій статті ми пояснимо, чому Україна має можливість обрати не лише один з крайніх варіантів. А ще – доведемо, що навіть жорстка реакція (якщо Київ зважиться на неї) ще не означатиме розрив контактів із Мінськом.
Але хай який варіант буде обраний – Україна не має права удавати, що справи у сусідів йдуть як завжди.
Бо деякі посадовці українського уряду (зокрема, міністр економіки) досі діють саме так, і цим серйозно шкодять нашій державі та "підкладають свиню" українським дипломатам, звужуючи для них простір для подальших маневрів.
Тепер про це – детальніше.
Ніхто нікого не визнає
У дискусіях про Білорусь, у тому числі в соцмережах, часто доводиться чути фрази на кшталт "Зеленському скоро доведеться визначатися, чи визнає він перемогу Лукашенка".
Мовляв, Київ має визначитися і публічно оголосити, як Україна ставиться до влади, обраної за кордоном. Тобто щоби продовжувати відносини з владою Білорусі та президентом Лукашенком, ми маємо визнати легітимність та чесність виборів, на яких його переобрали.
Однак це припущення – глибоко хибне. Вас може це здивувати, але такої процедури, як "визнання виборів у іншій країні", у світі просто не існує.
Точніше, у деяких державах світу така практика була, але вона лишилася в далекому минулому. Так, США пів сторіччя тому мали практику "визнання урядів" у інших країнах, але вона часом шкодила самому Вашингтону, а з 1977 року, з обранням президентом Джиммі Картера, США офіційно відмовилися від того, щоби в обов’язковому порядку проголошувати, яку владу якої країни вони вважають легітимною.
Годі й говорити, що Україна такої практики ніколи не мала. Ми – не геополітичний монстр, ми не слідкуємо за всіма державами світу. Наприклад, із 46 держав Африки південніше Сахари ми маємо посольства лише у шести (!!). Цього явно недостатньо для висновків про рівень легітимності виборів у кожній з тих держав, де немає жодного нашого дипломата.
Та досить про Африку, є ближчі приклади!
Чи "визнавала" Україна переобрання Путіна президентом Росії у 2018 році? Звісно ж, ні, жодної такої заяви з Києва не лунало. Тим більше, зважаючи на те, що вибори відбувалися також на території окупованого Росією Криму, і Україна не раз наголошувала, що ця частина виборів є незаконною.
Але ж це не заважало ані президенту Порошенку, ані його наступнику Зеленському вести із Путіним переговори і сприймати його як фактичного керівника РФ.
Та сама історія – з обранням проросійського Додона президентом Молдови у 2016 році. Брудна й нечесна кампанія, у якій він переміг, не заперечує того, що саме Додон нині є керівником Молдови, хоча Україна не робила жодних заяв про його обрання і тим більше не вітала із перемогою.
Телеграми щастя
Хоча обов’язку чи навіть потреби визнавати "чужі" вибори Україна та інші держави світу не мають, але право робити це у нас є. А оскільки процедури визнання не існує, то для цього достатньо просто зробити заяву. Наприклад, привітати переможця – телеграмою або у телефонній розмові. Було таке і у Білорусі.
Вранці 10 серпня, коли вже було відомо про сотні побитих та затриманих на вулицях Мінська, Лукашенка привітали лідери Китаю та РФ. Так само легітимність виборів у Білорусі визнали ще 12 держав – Казахстан, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Вірменія, Туреччина, Венесуела, Нікарагуа, В’єтнам та Сирія.
Компанія доволі однорідна: всі відомі порушеннями прав людини у власних державах. І цей перелік не факт що суттєво збільшиться.
Таке привітання – квиток в один кінець.
Після подібної заяви держава вже не має політичних підстав говорити про вкрадені вибори чи ставити під сумнів їхні результати.
Тішить, що Україна правом на привітання не скористалася, та й, напевно, не буде. Заяви окремих українських депутатів, які вирішили публічно оголосити про впевнену "перемогу Лукашенка" (як то представника "Слуги народу" Євгена Шевченка), позицію держави, на щастя, не визначають.
А в МЗС окремо наголосили, що поки що не дають оцінки виборам у Білорусі, хоча й не виключили, що зроблять це згодом.
А якщо Київ обере жорсткість?
Якщо визнання виборів у іншій державі та їхніх переможців відбувається, як правило, неформально (як в історії з вітальними телеграмами), то зворотне рішення – про їхнє невизнання – навпаки, зазвичай проходить формалізовано, із дотриманням державних процедур, із офіційними заявами, обґрунтуванням тощо.
Події у Білорусі розвиваються неймовірно швидко, а фальсифікації результатів виборів стають дедалі очевиднішими, тому дуже ймовірно, що поруч зі списком привітань на адресу "батьки" з’явиться список держав, які не вважають його перемогу легітимною.
У цьому разі Києву треба буде вирішувати, доєднуватися до них чи лишатися у "сірій зоні", тобто не вітати сусіда-диктатора, але при цьому не ставити під сумнів його легітимність.
Варто зауважити: рішення про невизнання чужих виборів у міжнародній практиці бувають дуже рідко і ухвалюються за виняткових обставин – та ситуація у Мінську є саме такою. Причому в білоруського лідера вже був подібний досвід у грудні 2010 році, коли чергові "перевибори Лукашенка" супроводжувалися ув’язненнями його політичних опонентів та масовим побиттям і покаранням мітингарів.
Цей досвід спростовує міфи про те, якими є наслідки такого невизнання.
Тоді в Україні, нагадаємо, тривало правління Януковича, тож не дивно, що Київ опинився в переліку тих, хто привітав Лукашенка з перемогою. Та західний світ із цим не погодився.
Євросоюз та США вже за кілька днів вийшли зі спільною заявою про "серйозні проблеми" у виборчому процесі.
Але чотири держави Євросоюзу – Польща, Німеччина, Чехія та Швеція – пішли ще далі. Очільники їхніх МЗС, що представляють офіційну позицію держав, заявили, що оголошена перемога Лукашенка "не має жодної демократичної легітимності" і що він отримав менше за 50% голосів. Та найжорсткішу позицію зайняв Вашингтон. Вже наступного дня після виборів Держдеп офіційно заявив про нелегітимність результатів білоруських виборів, а Конгрес невдовзі ухвалив резолюцію, в якій підтвердив, що цей підхід є сталим і не має змінюватися.
Чіткішого невизнання Лукашенка президентом Білорусі, певно, не придумати.
Тут важливо, що у списку з п'яти держав, які пішли на настільки жорсткий крок, була й Польща – сусідка Білорусі. І вона не зупинилася на цій заяві. За місяць після виборів Варшава повідомила, що запроваджує проти Лукашенка заборону на в’їзд. Такі рішення не ухвалюють щодо чинних та визнаних голів держави, тож це стало ще одним натяком на те, що Польща не вважає Лукашенка легітимним президентом.
То чи припинили ці держави відносини з Мінськом? Чи стало невизнання перемоги Лукашенка незворотною точкою у їхніх відносинах?
Не дивуйтеся, але відповідь – однозначно ні.
Звісно, відносини Вашингтона, Варшави, а так само й інших, менш радикальних європейських столиць із офіційним Мінськом суттєво погіршилися, але причиною цього стали арешти та репресії у Білорусі, а не рішення про нелегітимність виборів.
Відносини із "нелегітимним" Лукашенком ніхто й не думав припиняти.
Наприклад, та ж Польща на початку 2011 року – тобто у розпал поствиборчих пристрастей – спрямувала до Мінська нового посла Лешека Шерепку з вірчими грамотами, виписаними на ім’я "нелегітимного" Лукашенка. А у квітні він особисто вручив грамоти білоруському лідеру, переобрання якого Варшава офіційно заперечувала!
Та сама історія – із США.
Щоправда, американці ще від 2008 року, після чергового витка конфлікту з Мінськом, не мають посла у Білорусі. Але посольство працює, там є повірений у справах. Вже після виборів Вашингтон надіслав на цю посаду нового дипломата, Етана Голдріха, який вручив вірчі грамоти у 2013 році.
Ба більше, ані США, ані Польща, ані інші держави не висловили навіть тіні сумніву у повноваженнях очільника МЗС Владіміра Макея, призначеного в 2012 році. Хоча у період придушення протестів 2010 року Макей очолював адміністрацію Лукашенка та, очевидно, ніс частину відповідальності за тодішні події.
А від 2013 року відносини із Білоруссю поступово повернулися на рівень, що був до буремних виборів-2010. Так, дружби між Заходом і Мінськом не з’явилося, але про нелегітимність Лукашенка вже ніхто не згадував, відновилися візити до Білорусі західних високопосадовців, а Мінськ став майданчиком переговорів про Україну, що вимагало зустрічей на найвищому рівні, зокрема із Меркель – і цьому жодним чином не завадило те, що Німеччина була у списку "невизнавачів"!
Усі ці деталі ми навели для того, щоби проілюструвати: навіть найжорсткіші заяви про "невизнання виборів" не означають розриву стосунків. І якщо Київ розглядатиме цей крок, то його наслідки не варто переоцінювати. Кінця світу не станеться.
Як не "поцілити собі в ногу"
Варто відразу наголосити: вище просто викладені факти. Це не заклик до Києва діставати шашку та йти на барикади. Не варто перебільшувати вагу "невизнання виборів", але й надто применшувати її також неприпустимо. Це – крайній крок.
Поки що схоже, що українська влада це розуміє і намагається діяти обережно, але не лишається пасивною.
Ми, зокрема, доєдналися до заяви Люблінського трикутника (з Польщею та Литвою) із вимогою звільнити в’язнів. Причому, за даними джерел ЄвроПравди, Варшава та Вільнюс виступали за те, щоби цю або подібну заяву оприлюднили три президенти. Як кажуть, Банкова відмовилася від такого формату, щоби лишити для Зеленського більше простору в діалозі із Лукашенком – але водночас Україна погодилася на оприлюднення заяви у "люблінському форматі", на рівні МЗС. І ця стратегія може мати сенс.
Втім, без помилок не обійшлося.
У той час як увесь демократичний світ стежить за подіями у Мінську та розмірковує над тим, як натиснути на Лукашенка, в уряді України знайшлися ті, хто вирішив, що побиття мітингарів – це не та подія, яка заслуговує на увагу.
Так, у вівторок міністр економіки Ігор Петрашко у Києві зустрівся із делегацією білоруського уряду, яка приїхала до Києва на агропромисловий ярмарок.
Виходячи з повідомлення на сайті Кабміну, зустріч була геть беззмістовною, але дуже потрібною для білоруського уряду, який нині шукає усі приводи показати, що справи йдуть, як годиться, що нічого не сталося. Як у Мінекономіки могли не розуміти, що роблять – запитання відкрите.
Звісно, одна зустріч із урядовцем не змінює розкладів і не надає легітимності Лукашенкові, але хотілося б, щоби українська влада винесла з неї урок. Контакти з владою охопленої протестами Білорусі – це не рядове рішення.
Ухвалювати його Київ має, лише зваживши усі наслідки. У тому числі – для своїх відносин як із Білоруссю, так і з Заходом. Адже ми точно не прагнемо опинитися у компанії з 14 країн світу – від Росії до Венесуели, – які готові заплющити очі на звірства на вулицях білоруських міст і продовжувати відносини з диктатором, немов би нічого й не сталося.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"