Традиційно вважається, що єдиним переможцем у білоруській кризі є Росія. Навіть більше - що Кремль перемагає не залежно від того, чи збереже владу Александр Лукашенко, чи виграє опозиція. 

Позиції Росії дійсно виглядають найперспективнішими, проте це не гарантує перемоги. 

Більше того - гра, в яку РФ грає у Білорусі, вимагає витримки й доброго розуміння ситуації - з чим у Росії завжди були проблеми. 

Отже, в чому полягає нинішня російська стратегія щодо Білорусі? І що може стати на заваді реалізації планів Владіміра Путіна?

Курс на розділення влади

"Абхазія на стероїдах" - саме так характеризував стратегію РФ щодо майбутнього Білорусі російський політолог Максім Саморуков.

Суть цього порівняння така – у самопроголошеній Абхазії існує реальна політична конкуренція, там змінюється влада, проте Москву це не турбує, оскільки вона повністю контролює "зовнішню політику" та економіку Сухумі. І її залежність від Росії не ставиться під сумнів ніким з тамтешніх політичних гравців. 

Так само, на думку автора, завданням Москви на білоруському напрямку є не захист Лукашенка, а гарантування незмінності зовнішнього курсу Мінська (а в ідеалі - встановлення контролю над ним) навіть у випадку зміни влади.

На початку кризи Кремль діяв приблизно у цій логіці: не закривав для себе можливість діалогу з білоруською опозицією, а замість беззастережної підтримки Лукашенка надавав перевагу підтримці анонсованого ним плану внесення конституційних змін, які дозволили б перерозподілити владу від президента до уряду та парламенту. А потім провести дострокові вибори - і президентські, і парламентські. 

Навіщо Росії змінювати Лукашенка?

Конституційні зміни у Білорусі мають посилити вплив Росії на політику сусідньої країни.

Досі єдиним суб’єктом білоруської політики був Александр Лукашенко. Це дозволяло йому без проблем порушувати домовленості з росіянами, знаючи, що у них немає іншого партнера у Білорусі. 

Натомість після конституційних змін може з’явитися низка конкуруючих центрів впливу, які у боротьбі один із одним будуть звертатися за допомогою до Москви.

Такими центрами сили можуть бути як нинішні високопосадовці, так і представники опозиції.

Тут важливо нагадати, що, на відміну від попередніх виборів, на нинішніх опоненти Лукашенка мали яскравий російський бекграунд. 

Це навіть дало підстави Лукашенку деякий час говорити, що за нинішньою опозицією стоїть Росія. Проте згодом, зважаючи на потребу допомоги Москви, він змінив риторику, звинувачуючи опозицію у роботі на США.

Лукашенко виграє час

Чи означає реалізація такого плану відсторонення Лукашенка від влади?

Скоріш за все так. Не випадково й сам білоруський лідер, говорячи про конституційну реформу, сказав про можливість проведення після неї позачергових виборів (щоправда, не уточнюючи - президентських чи парламентських). 

Проте це аж ніяк не означає, що Александр Лукашенко погодився із таким планом. Авторитарний лідер, який править Білоруссю вже 26 років, сподівається пересидіти кризу й зберегти владу. 

На користь збереження Лукашенка у владі грає і той факт, що наразі у Росії немає термінової потреби в його відставці. Така потреба була у Кремля ще рік тому, коли  базовим сценарієм пролонгації президентських повноважень Путіна вважалося створення нового державного об'єднання шляхом інтеграції з Білоруссю.

Проте впертість Лукашенка, який не погоджувався на запропоновані йому варіанти почесної пенсії, змусили Росію переграти – було взято курс на обнулення президентських термінів Путіна.

Після того, як відповідні конституційні зміни були "схвалені" на референдумі, потреба у відстороненні Лукашенка від влади суттєво зменшилася.

Другий запобіжник Лукашенка - курс на ув’язнення чи витіснення за кордон лідерів опозиції, що унеможливлює діалог Росії з ними.

Проте на словах Лукашенко демонструє готовність йти запропонованим Росією шляхом. 

Це показали і його зустрічі з російськими високопосадовцями, передусім - візит у Сочі на зустріч з Владіміром Путіним. 

Лукашенко декларує згоду на інтеграційні проєкти, які раніше не викликали в нього ентузіазму. Підписує дорожні карти щодо подальшої економічної інтеграції, обговорює додаткові спільні з Росією військові навчання 

Чи розуміють це у Кремлі? 

Очевидно, що так. Доказом цього є надання Лукашенку досить обмеженої суми кредиту - $1,5 млрд, значна частина якого піде на оплату попередніх російських кредитів та закупку газу у "Газпрому". 

Все це виглядає дуже схожим на дозовану підтримку - кожен новий "бонус" лише в обмін на практичні кроки з інтеграції. 

Побажання Кремля  

В ситуації, коли політичне майбутнє Александра Лукашенка туманне, Кремль може розраховувати лише на ті поступки, реалізація яких не потребує багато часу. 

Саме тому пафосні дорожні карти щодо подальшої інтеграції, розраховані на багато років, швидше за все, виступають лише як антураж. 

Чого ж насправді домагається Росія?

Зустріч у Сочі не дала конкретики, проте певні висновки можна зробити. 

Зокрема,  відразу після зустрічі у Сочі у Білорусь поїхав російський міністр оборони  Сергєй Шойгу. На думку координатора програми "Зовнішня політика Білорусі" Ради з міжнародних відносин "Мінський діалог" Дзяніса Мельянцова, швидше за все, Росія повернеться до ідеї спорудження у Білорусі авіабази - проте тепер Лукашенку буде набагато складніше відмовити Путіну. 

"Серед іншого, військова база із правом екстериторіальності дасть Росії можливість і силового втручання у ситуацію в Білорусі, аналогічно із базою Чорноморського флоту в Криму",- додає він. 

Також Росію напевне цікавить приватизація ключових білоруських підприємств (через категоричну відмову влади проводити їх продаж ці підприємства у Білорусі іронічно називають "столовим сріблом", натякаючи на бажанні Лукашенка залишити їх під своїм управлінням).

Не виключено, що від Лукашенка будуть вимагати й озвучення зовнішньополітичних заяв, які додатково унеможливлять діалог Мінська із Заходом - на кшталт визнання анексованого Криму російським або встановлення дипломатичних відносин із самопроголошеними Абхазією та Південною Осетією.

Ще одна бажана для росіян поступка – переорієнтація білоруського транзиту із портів країн Балтії на російські, що має додатково прив’язати білоруську економіку до Росії.

Тим більше, що ініціатива у цьому питанні вийшла саме від Мінська.

Щоправда, тут Лукашенко знов показує себе не дуже надійним партнером.

Пообіцявши таку переорієнтацію ще місяць тому у відповідь на невизнання литовським парламентом результатів президентських виборів у Білорусі, згодом він традиційно почав торгуватися із Росією.

Наразі Лукашенко вимагає, щоб тарифи російських портів були аналогічними або меншими, ніж балтійських.

І це – сигнал для Кремля. Будь-які домовленості із Лукашенком діють лише поки він відчуває свою залежність від російської допомоги. Щойно ситуація стабілізується, Лукашенко здатен "забути" про обіцянки. 

А тому Кремлю варто поквапитися.

Дилемма для Путіна

На перший погляд виглядає, що Росія вже досягла своєї мети і лише продовжить отримувати бонуси від білоруської кризи.

Проте російська стратегія має декілька вразливих місць, які здатні зруйнувати навіть виграшну комбінацію.

Перш за все, у Москві недооцінили потенціал білоруських протестів, а також їх національний характер.

Спроби в перші дні протестів, особливо – у східній Білорусі, проводити мітинги із російськими та "колорадськими" прапорами провалилося.

А масове використання національного біло-червоно-білого прапору стало неприємним сюрпризом для Москви. 

У такій ситуації будь-які спроби прискореної інтеграції Білорусі можуть перетворити протести із антилукашенівських на антиросійські.

Це сценарій, якого найменше хочуть у РФ, особливо згадуючи про український провал.

Проте відкладання інтеграції на потім створює інший ризик – Лукашенко переграє протести, посилить свої позиції та відмовиться від конституційної реформи й інших обіцянок. І тоді ситуація у Білорусі повернеться до передвиборчого статусу кво. 

Для успіху Росії необхідно діяти надзвичайно тонко та продумано, а це там не дуже вміють, традиційно покладаючись на гроші та грубу силу.

І це створює для Білорусі шанс пройти випробування, не ставши сателітом Росії.

 Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"