У середу ввечері міністр закордонних справ України доєднався до колег з держав ЄС, які оголосили про несправжність "інавгурації" Александра Лукашенка та поставили під сумнів його легітимність як президента Білорусі.

Нині хтось каже, що Кулеба міг бути ще жорсткішим у своїй заяві, хтось чекає на додаткове підтвердження цієї позиції також з боку президента Зеленського. Втім, не можна заперечити, що це – ознака серйозних змін позиції України. Причому сталися вони не спонтанно і були узгоджені з Банковою.

А хвиля однозначних заяв про невизнання результатів виборів у Білорусі, яка охопила майже усіх ключових партнерів нашої держави, не лишає Києву простору для розвороту.

Тому варто пояснити, що означає таке невизнання, які наслідки воно тягне та чому це не означає автоматичного розриву відносин із сусідньою державою.

Не "просто твіт міністра"

У середу ввечері міністр закордонних справ Дмитро Кулеба оприлюднив першу змістовну реакцію нашої держави на повідомлення про "таємну інавгурацію" Александра Лукашенка.

У своєму твіті він поставив під сумнів подальші повноваження Лукашенка як президента Білорусі, а також позначив, що не вважає приведенням до президентської присяги те дійство, яке відбулося у Мінську.

Україна ніколи жодним чином не втручалася у внутрішні справи Білорусі і завжди підтримуватиме білоруський народ. З огляду на хід виборчої кампанії у Білорусі та подальші події, сьогоднішня "інавгурація" О. Лукашенка не означає його визнання легітимним главою Білоруської держави.

Цей допис викликав дуже різну реакцію.

Хтось дякував МЗС за те, що воно нарешті зважилося заговорити про нелегітимність Лукашенка (і це правда, адже досі в Україні уникали навіть натяків з цього приводу). Інші – говорили про надто м’який тон і наводили у приклад незрівнянно жорсткіші заяви балтійських колег Кулеби (і це також правда, деякі міністри заявили, приміром, що Лукашенко став "колишнім президентом", а в українській заяві цього немає).

У дипломатії слова мають вагу, тож варто розібратися: наскільки постраждала позиція України від того, що Кулеба взяв м’якшу тональність? І чи не лишає його твіт свідомої "лазівки" для того, щоби відмовитися від старих слів та визнати Лукашенка законним президентом?

Та перш ніж відповісти на це запитання, розберемося з тим, яку вагу має твіт міністра.

Що це – приватна думка громадянина Кулеби чи позиція України?

Ми маємо всі підстави стверджувати, що йдеться про останнє.

По-перше, у світі дипломатії є чітке правило: очільник МЗС говорить від імені держави.

Та й конкретно ця заява Кулеби починається зі слів про те, що йдеться про позицію України. До слова, аудиторією цього твіта були далеко не лише українці – Кулеба одночасно поширив його також англійською. А для західних дипломатів є абсолютно однозначним, що йдеться про позицію України, оприлюднену її міністром закордонних справ.

По-друге, інформація ЄП підтверджує, що йдеться про позицію, дослівно узгоджену з Банковою.

До слова, про підготовку цієї позиції Дмитро Кулеба заявив ще в обідню пору, коли був на Закарпатті. Річ у тім, що особисто із Зеленським, його дипломатичним радником та іншими членам команди міністр мав змогу побачитися лише надвечір – коли президент прибув із візитом до Словаччини.

Президентський літак приземлився у Братиславі о 22:10 за київським часом. А о 22:26 міністр, що зустрічав його в аеропорту, поширив цей твіт.

І це погодження є виправданим. Невизнання інавгурації лідера сусідньої держави – надто серйозний крок, щоби міністр робив його самостійно.

То чи легітимний Лукашенко?

Як вже знають наші читачі, "Європейська правда" з моменту так званої "інавгурації" називає Лукашенка самопроголошеним президентом, бо термін його повноважень добіг завершення. Схожий підхід обрали низки держав ЄС, як-то Литва. Євросоюз у цілому обрав помітно обережніші формулювання – там не стали підбирати епітети для Лукашенка, але заявили, що ЄС не визнає результати виборів і проведена нібито інавгурація не додає йому легітимності.

Тональність, яку взяла Україна, є подібною до спільної європейської, але твіт Кулеби містить значно менше деталей та пояснень, аніж заява ЄС (що є природним, навіть з огляду на обсяг короткого повідомлення).

Чи є шанс, що це було зроблене для того, щоби мати можливість відмовитися від своїх слів?

Навряд.

На щастя, заява Кулеби перетнула "лінію неповернення". 

Того факту, що Україна вважає нечинною проведену "інавгурацію" - більше ніж достатньо. Іншої Лукашенко не проводитиме. А без цієї церемонії президент не набуде повноважень на новий термін. Між тим, на початку жовтня збігають повноваження Александра Лукашенка за попереднім терміном і він природним чином втрачає свою легітимність.

Тому зробити вигляд, що нічого не сталося, і визнати Лукашенка законно обраним президентом ми вже не зможемо.

Та й – покладемо руку на серце – потреби такої у Києва не буде.

Треба віддати належне МЗС: завдяки вечірньому твіту Кулеби Україна не пасе задніх у переліку тих, хто сказав "ні" щодо інавгурації білоруського диктатора (принаймні, Євросоюз зробив свою заяву лише на ранок). Та станом на зараз висловилися практично всі – і європейські держави, і ЄС загалом, і Канада, і США. Лишатися з іншою думкою – означало би лишатися разом із Росією, яка має дедалі більше впливу на офіційний Мінськ.

Можна, звісно, шкодувати, що Україна дійшла розуміння цього занадто пізно. Що у серпні МЗС вагався і обирав розпливчасті формулювання. Та головне, що зараз є результат.

А для тих, хто непокоїться, чи не завадить це нашій державі, бізнесу, тощо, є добра новина. Ані те, що пролунало від України, ані позиція ЄС, ані навіть найжорсткіша реакція Литви не означає повного розриву відносин із сусідньою державою.

Лукашенко – це не Білорусь

"Європейська правда" детально описувала це ще у серпні, у статті "Визнання (не)легітимного Лукашенка", та у матеріалі про те, чому Україні варто  оголосити про невизнання виборів у Білорусі.

Та на деяких моментах варто наголосити, оскільки вони оповиті міфами.

Головне – це те, що так зване "невизнання влади" у сусідній державі жодним чином не означає розриву економічних, і навіть дипломатичних відносин. Ба більше, практика конфліктів Білорусі з іншими державами (зокрема, з її сусідами, Литвою та Польщею) доводить, що навіть найжорсткіші кризи політичних відносин не призводять до економічних провалів.  

Пояснення цього просте. 

Білоруській владі самій потрібні ринки збуту в Україні та потрібна українська продукція. Вона постачає нам пальне чи техніку не з міркувань благочинності, а через те, що ці продажі є життєво важливими для білоруських виробників. І це не гола теорія.

Дані білоруського держстату, графіка Вікіпедії

У 2010 році Польща, сусід Білорусі, так само оголошувала, що не визнає обрання Лукашенка (так само – через масові фальсифікації та побиття мітингарів).

Але попри це, білорусько-польська торгівля з 2011 року пішла у ріст! При цьому почало зростати позитивне сальдо – тобто торгівля стала вигіднішою для Польщі! І жодних обмежень з боку Мінська поляки не відчули.

До того ж Україна має кращі, ніж Польща, стартові позиції, торговельний баланс України з Білоруссю є глибоко негативним: ми експортуємо туди приблизно удвічі менше товарів, ніж імпортуємо. Тому для Мінська украй невигідно обмежувати торгівлю з Україною, бо цим Лукашенко "поцілить собі у ногу".

То, можливо, "невизнання" Лукашенка зашкодить співпраці прикордонників чи поліції, чи іншій взаємодії, без якої сусіднім державам не обійтися?

Знову ні.

Як не дивно це звучить, але заяви України, Євросоюзу, США, Литви тощо про "нелегітимного Лукашенка" не мають юридичних наслідків. Двосторонні договори діють і надалі. Держави не припиняють свою співпрацю. І це також доведено новітньою білоруською історією.

Знову згадаймо про 2010 рік. Тоді про невизнання Лукашенка заявили низка держав ЄС, а США навіть підкріпили це рішення голосуванням у Конгресі... Але, як відомо, тоді Лукашенко втримався, потопивши протести у насиллі. І за деякий час усі інші держави були змушені визнати статус-кво. Диктатор лишився в ізоляції, але співпраця із владою Білорусі продовжилася.

Звісно, зараз ситуація інша, ніж була у 2010 році. Протести мають інший масштаб, і шанси Лукашенка втримати владу ще кілька років видаються примарними. Це лише додає Києву підстав зайняти чіткішу позицію.

Яку, відверто, хотілося би почути також від президента України.

Бо від МЗС та від Верховної ради вона вже прозвучала. І відмовчуватися далі просто немає сенсу.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"