За жодних обставин не можна атакувати незалежність судової системи? Захід не пробачить Україні втручання у роботу окремої гілки влади?

Такі аргументи часто можна почути в Україні в контексті нинішнього конституційного скандалу. А із цього робиться висновок – мовляв, якщо Україна насправді хоче бути європейською державою, то будь-які атаки політиків на Конституційний суд просто неприпустимі, незалежно від обставин. Бо інакше Україна втратить ознаки демократичної держави і, відповідно, всі перспективи зближення з ЄС.

Втім, практика, в тому числі зовсім нещодавня, спростовує такі твердження.

Корупційний суд України: чому скандальне рішення КС руйнує не тільки безвізовий режим

За останні роки в ЄС чудово зрозуміли, що механічне перенесення західних інституцій та принципів в Україні, в тому числі безумовно важливого для європейської цивілізації принципу незалежності та самоврядування судової системи, може на перших порах призводити до зворотних процесів.

Бо вони працюють за умови, що судова система є чесною та незалежною, а в Україні цього поки що немає. 

Причому - не лише в Україні. 

За останні півтора року схожі конституційні кризи, хоча й меншого масштабу, відбулися в двох інших пострадянських країнах: Молдові та Вірменії.

В обох випадках виходом із ситуації стало перезавантаження Конституційного суду. І в обох випадках ані ЄС, ані США не протестували проти таких кроків. І навіть непрямо підтримали їх. 

Молдова: добровільно-примусова відставка

26 червня 2019 року Конституційний суд Молдови у повному складі подав у відставку. Кількома днями раніше – 20 червня, у відставку подав голова КС Міхай Поалелунжь.

Однак "добровільним" цей крок складно назвати. 

Таке "дружнє" рішення було би неможливим без зовнішнього впливу. Тиск на суддів був шаленим - і від "вулиці", і від політиків. Зокрема, напередодні відставки суду вимагала новообрана молдовська прем’єрка Майя Санду.

"Судді Конституційного Суду продовжують марити, ганьблячи на національному та міжнародному рівні установу, яку вони представляють… Я називаю такий підхід недоречним з точки зору поваги до Конституції країни. Конституційний суд повинен приймати акти відповідно до положень букви і духу Конституції, а не на основі рішень і поведінки політичних діячів в країні", - написала вона на своїй сторінці у Facebook.

Причиною критики стала позиція Конституційного суду під час політичної кризи, завершенням якої й стало призначення Санду.

Нагадаємо, після парламентських виборів, які відбулися ще у лютому минулого року, партіям-переможцям ніяк не вдавалося сформувати коаліцію, що змушувало говорити про позачергові вибори.

Згідно з Конституцією, право розпускати парламент з'являлося у президента країни у випадку, якщо за три місяці коаліцію так і не буде сформовано.

Однак, в останній день напередодні дедлайну це сталося – проросійська Партія соціалістів (умовно опозиційна, адже її лідер Ігор Додон на той момент вже був президентом) уклала угоду із проєвропейською опозицією -  блоком ACUM.

Такий сценарій став неприємним сюрпризом для правлячої Демократичної партії та її лідера – на той час "сірого кардинала" молдовської політики Влада Плахотнюка.

І тут своє слово сказав Конституційний суд.

Цей орган, який не без підстав називали підконтрольним Плахотнюку, визнав, що конституційна норма "протягом трьох місяців" насправді означає "протягом 90 днів", а відповідно – президент вже має право на розпуск парламенту.

А оскільки Ігор Додон не збирався цього робити, КС тимчасово відсторонив його від виконання обов’язків, делегувавши їх прем’єр-міністру Павелу Філіпу, який і підписав указ про розпуск парламенту.

Таке рішення було гостро розкритиковане усіма міжнародними партнерами Молдови. Зрештою, за ініціативою тодішнього генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда це рішення молдовського КС проаналізувала Венеційська комісія – і її висновок був дуже критичним.

Під спільним тиском Заходу та РФ Демпартії Плахотнюка довелося змиритися із формуванням нової коаліції. Після цього, діючи під тиском і зсередини країни, і з Заходу, Конституційний суд оперативно скасував свої рішення, що стали каталізатором політичної кризи, а згодом "добровільно-примусово" подав у відставку.

Ці події були цілком нормально сприйняті ЄС та США. Можливо, через те, що формально рішення про відставку КС прийняв самостійно. 

Натомість в іншій пострадянській республіці, Вірменії, події розвивались за значно гострішим сценарієм.

Вірменія: другий етап революції

Однією з вимог вірменської революції 2018 року було розслідування злочинів попередньої влади, насамперед – другого президента Вірменії Роберта Кочаряна.

Вимога розслідувати дії влади під час розгону мирних протестів 2008 року, коли загинули 9 людей, була однією з головних політичних обіцянок новообраного прем’єра Нікола Пашиняна.

Кримінальну справу відкрили. А незабаром – попри гучні протести Кремля (Владімір Путін показово особисто привітав Кочаряна з днем народження) експрезидента було взято під варту.

Все змінило рішення Конституційного суду звільнити Кочаряна з-під арешту, мотивуючи це тим, що колишній голова держави, згідно з Конституцією, має пожиттєвий імунітет від переслідування.

Це рішення стало справжнім шоком для вірмен, адже Роберт Кочарян вважається найненависнішим політиком країни, а події 2008 року часто трактуються як початок захоплення ним влади, край якому й поклала революція 2018 року.

Прем’єр Нікол Пашинян прийняв цей виклик, закликавши своїх прихильників розпочати безстрокову блокаду усіх судів. А згодом, показавши силу (адже на його заклик відгукнулися десятки тисяч вірмен), Пашинян оголосив про повне оновлення судової влади, починаючи саме із Конституційного суду.

Варто визнати, перша реакція ЄС та США на блокаду судів була досить критичною.

Втім, ініціатива судового оновлення була сприйнята ними цілком доброзичливо. Особливо після того, як Пашинян пообіцяв узгодити положення майбутньої реформи із Радою Європи. 

Невипадково влада відмовилася від масштабної люстрації всіх суддів, обмежившись лише Конституційним судом. Більше того - мова йшла про звільнення не всіх суддів, а лише тих, хто перебуває на посаді понад 12 років - таких було 3 з 9. Також втрачав свої повноваження голова КС (через те, що був призначений на цю посаду не самим КС, а парламентом), хоча й за ним залишився статус рядового судді цього органу. 

Важливо, що ці зміни схвалила Венеційська комісія, зазначивши, що вони наближають Вірменію до європейських норм та стандартів. 

Спочатку ці зміни мали бути проголосовані на загальнонаціональному референдумі, який, однак, не відбувся через пандемію. 

Замість цього ці зміни 30 червня були прийняті парламентом. Після цього, як вважається, конституційна криза завершилася - незабаром призначили трьох нових суддів замість звільнених, а у жовтні було обрано й нового голову КС. 

*****

Які уроки може винести Україна із прикладів Молдови та Вірменії?

Перш за все це те, що ЄС та США чудово розуміють якість пострадянського судочинства та готові відступитися від "букви" закону. 

Разом із тим - і це по-друге - обидва уряди мали у ролі союзника Венеційську комісію. Якщо у випадку Молдови "Венеційка" вщент розкритикувала рішення КС, то у вірменському визнала, що частіша ротація суддів відповідає стандартам демократії. 

Готовність радитися та брати до уваги позицію профільних міжнародних інституцій стала ледь не ключовим фактором, що забезпечив лояльність Заходу у цих реформах. 

То чому ж і Україні не піти таким шляхом, залучивши "Венеційку" у ролі арбітра суперечки щодо відповідності демократичним нормам скандального рішення українського Конституційного суду?

Ще один урок - замість тотального знищення інституції ситуацію можна вирішити точковою реформою, як це було у Вірменії, де просто обмежили максимальний термін перебування на посаді судді КС.

Частково цей шлях може використати й Україна - це дозволить звільнити токсичного голову КС, призначеного суддею ще в часи Віктора Януковича. 

І насамкінець ще один момент, який здається дуже важливим: в обох випадках конституційні зміни проводила влада, яка або на момент реформи зберігала надвисокий рівень підтримки у суспільстві (що не ставили під сумнів навіть опоненти), або тільки-но підтвердила свою легітимність на виборах.

В Україні цього немає. Тому вкрай важливо продумати та погодити принаймні з експертною спільнотою, а також пояснити суспільству таку реформу, яка матиме широку підтримку. 

Без цього здобути однозначну підтримку Заходу буде дуже складно.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"