Ще більш проросійська Вірменія: як влада Пашиняна пережила поразку у Карабаху

Поразка у війні з Азербайджаном спричинила надзвичайно гостру політичну кризу у Вірменії. Ще пару тижнів тому шанси прем’єр-міністра Нікола Пашиняна зберегти посаду виглядали вкрай низькими.

Втім, очікувана відставка так і не відбулася.

Оновивши половину уряду, голова вірменського уряду зумів зберегти контроль над ситуацією. Третього грудня уряд Вірменії навіть скасував усі "військові" обмеження, в першу чергу – заборону мітингів та страйків.

Проте залишається відкритим питання, якою ціною вдалося досягти такої стабілізації. І як нова реальність вплине на зовнішню політику Єревана.

Невідставний Пашинян

1 грудня офіційний Баку заявив про набуття контролю за Лачинським районом. Це була третя та остання передача Азербайджану територій так званої "буферної зони", які  на момент оголошення "перемир’я" – завершення бойових дій – залишалися під контролем Єревана. Йдеться про азербайджанські райони, які розділяють Вірменію і Карабах, окуповані Вірменією ще на початку 90-х. 

Єдиним винятком, що не перейшов під контроль Баку, став Лачинський коридор – смуга завширшки 5 кілометрів із дорогою, що поєднує Вірменію із Нагірним Карабахом.

Зважаючи на те, що цей коридор включає місто Лачин (яке і до війни було заселене переважно азербайджанцями), для Вірменії мають протягом 3 років побудувати іншу транспортну артерію до Карабаху, після чого азербайджанці зможуть повернутися і до Лачина. Президент Азербайджану Ільхам Алієв вже закликав зробити це якнайшвидше. Хто має взяти на себе витрати за це будівництво – достеменно невідомо.

Передача територій – найболючіша для Єревана частина мирної угоди, що поклала край війні за Карабах. Тепер під контролем самопроголошеної "Республіки Арцах" залишається менше третини територій, які вона контролювала ще два місяці тому.

Разом із тим, опозиція була зацікавлена у тому, щоби передача територій відбулася, доки Вірменією керує Пашинян (і це додавало впевненості у тому, що термінової відставки уряду не буде). Адже опозиційні партії чудово розуміли, що зміна влади не звільнить Вірменію від необхідності виконувати угоду, а отже, на нову владу лягла  би частина відповідальності за цей наслідок азербайджано-вірменської війни.

Втім, і після 1 грудня шанси на відставку Пашиняна не зросли. 

Попри незадоволення вірмен умовами миру та регулярними антиурядовими протестами (які проходили весь цей час, попри формальну заборону) позиції чинного прем’єра виглядають дуже стабільними.

Як йому це вдалося?

По-перше, опозиції не вдалося перетягти на свій бік депутатів від партії Пашинянна "Мій крок". За поодинокими винятками, політсила, що наразі має конституційну більшість, залишилася віддана своєму лідеру.

Не в останню чергу це стало можливим через те, що переважна більшість депутатів від цієї партії  сили – новачки у політиці, яких привів у парламент особисто Нікол Пашинян, тож на відміну від, приміром, "Слуги народу", за останній рік партія влади не "фракціонувалася", а зберегла єдність. 

А відповідно, у разі термінових перевиборів парламенту більшість з них не матимуть шансів продовжити свою політичну кар'єру.

Так само гучні відставки в уряді – а команду Пашиняна покинуло шість міністрів – лише додали владі керованості, дозволивши позбутися від надто самостійних глав міністерств. 

На додачу, Пашиняну вдалося зберегти лояльність "силовиків", включно з армією. Не дарма у відповідь на антиурядові протести він заявляв, що його прихильники знаходяться на передовій, а не ховалися у тилу.

Щоби підтвердити цю підтримку, 18 листопада у Єревані навіть відбувся "військовий" мітинг – формально спонтанний. Підтримати прем’єра показово вийшло кількасот людей, переважно у військовій формі. Пашинян тоді вийшов до них, подякував за підтримку, але нагадав, що згідно із законом воєнного часу, будь-які мітинги у Вірменії залишаються під забороною. 

Втім, головна причина збереження Пашиняном прем'єрської посади – інша: 

альтернативи йому вірмени не бачать.

Антиурядові протести, що проходили з вимогою відставки Пашиняна, пов’язували в першу чергу зі старою владою, рейтинг якої залишається вкрай низьким.

Кандидатом на роль "третьої сили" могла стати партія "Процвітаюча Вірменія" олігарха Гагіка Царукяна – одна з двох опозиційних сил у нинішньому парламенті. Втім, вона мала досвід співпраці зі старою владою, про що, як виявилося, вірмени не забули.

Ще коротший російський ланцюг

У короткостроковій перспективі Вірменія уникла кризи, наслідки якої могли би створити ризики для самого існування держави.

Проте вже зараз можна сказати, що ціною цього стала ще більша залежність від РФ.

Якщо під час війни вірмени обурювались мовчанням Росії, яке трактувалося як "здача союзника", то мирні угоди дозволили Кремлю позиціонувати себе як "рятівника" вірменського населення у Карабаху.

Російський "миротворчий" контингент, який вже взяв під контроль ту частину Карабаху, де формально залишається влада "Республіки Арцах", а також Лачинський коридор та вірменські культові місця на територіях, що відійшли Азербайджану, здобув імідж рятівників від очікуваного нового геноциду з боку азербайджанців та турків.

У такій ситуації РФ має всі можливості лобіювати зміну влади у Вірменії, проте лише після того, як остаточно дискредитує Пашиняна та запропонує альтернативного кандидата без шаленого антирейтингу.

Варто нагадати, що реакція Кремля на революцію 2018 року у Вірменії була унікальною. Вперше за останні роки РФ показово сприйняла вибір народу, майже відмовившись від традиційних епітетів про "руку Заходу".

Через це, до речі, на початку нинішніх протестів у Білорусі дехто мав очікування, що реакція РФ буде схожою, проте вони не справдилися.

Втім, Нікол Пашинян так і не став "своїм" у Москві. 

Він не виправдав очікування Путіна і кілька разів пішов проти його волі, (про це "Європейська правда" детально писала у статті "Капітуляція Вірменії").

Нинішня криза дала Кремлю можливість не лише для реваншу, але й для створення прикладу для інших країн-союзників: спроби неузгодженої з РФ зміни влади матимуть катастрофічні наслідки.

Попереду у Пашиняна – виконання ще одного "болючого" пункту мирної угоди. Парламент має дати згоду на створення транспортного коридору між Нахічеванським анклавом та Азербайджаном, де факто наділивши його правом екстериторіальності (контроль за транзитом вантажів по ньому будуть виконувати росіяни).

Одночасно РФ розпочинає реалізацію стратегію дрібних подразнень – вкидання нових і нових документів, що мають дискредитувати чинну владу.

Наприклад, опозиційна Республіканська партія оприлюднила більш ранню версію мирної угоди, яку планувалося підписати на кілька тижнів раніше (достовірність цього документу не було оскаржено владою). Згідно з ним, Вірменія мала передати Азербайджану не сім районів, а лише п’ять, зберігши контроль за територією між своїми кордонами та Карабахом.

Схоже, що підтримати цю угоду Пашиняну завадила відмова Баку передати їм контроль над містом Шуша – тож невипадково, що до угоди повернулися одразу після того, як азербайджанські війська здобули це місто. Але вже на гірших умовах. 

Скоріш за все, це далеко не останній інформаційний "злив", спрямований проти чинної влади. І якщо так, то це зможе призвести до відновлення протестів вже з весни.

Навіть якщо Пашинян буде пропонувати РФ поглиблення інтеграції, Москва налаштована довести свій план до кінця – тобто, до його відставки.

А вже потім обговорювати подальші кроки щодо інтеграції – але вже зі зручнішою для себе владою.

Автор: Юрій Панченко, 

редактор "Європейської правди"