Президент Зеленський ввів у дію рішення РНБО, яке наклало санкції на три телеканали, котрі вважають підконтрольними кумові Путіна Віктору Медведчуку, а також на Тараса Козака – номінального власника медіаімперії Медведчука.

Нині у політичних колах тривають суперечки про те, чи є ці санкції обґрунтованими.

Представники влади, а також частина опозиції ("Євросолідарність", "Голос" тощо) наполягають, що для заборони є вдосталь підстав, і нагадують, що раніше Україна вже піддавала санкціям власних громадян та юридичних осіб – тих, хто підтримував агресора в Криму та на Донбасі. Проросійські партії натомість називають санкції політичним переслідуванням та придушенням свободи слова, неприпустимим для європейської держави.

Складно не погодитися з тим, що це рішення є безпрецедентним і матиме значні наслідки.

Однак це далеко не перша заборона мовлення телеканалів, які поширюють пропаганду та мову ворожнечі на європейському континенті. Ба більше, така практика є і в Євросоюзі.

Тому наразі у Брюсселі дії України підтримують.

Головне питання у тому, чи буде Київ здатний захистити своє рішення юридично. А це значною мірою залежить від того, чи достатньо воно обґрунтоване – адже документальної бази ще ніхто не бачив.

Втім, у Європейському суді з прав людини вже був прецедент, коли Суд підтвердив законність закриття телеканалу в Данії за підтримку ним терористів.

"Європейський" кум Путіна

Рішення про санкції, запроваджені проти медіагрупи Медведчука, мало в Україні ефект бомби і викликало заяви, які було складно собі навіть уявити.

Чого варта лише заява народних депутатів від ОПЗЖ, яку вони зачитали у середу вранці з парламентської трибуни. У ній представники відкрито проросійської фракції встали на захист... європейського майбутнього України!

Сьогодні ми прокинулися в іншій країні… Зеленський кинув виклик народу України, він кинув виклик європейському майбутньому України, оскільки фашизм – це не майбутнє і не європейський вибір (Вадим Рабинович, депутат від ОПЗЖ, у спільному виступі фракції з парламентської трибуни)

Схоже, що у боротьбі за розблокування своїх медіаактивів представники ОПЗЖ розраховують на допомогу Заходу.

Але не виключено, що цей розрахунок марний. Так, перші сигнали з Брюсселя – позитивні для української влади. Звісно, можна ставити під сумнів слова посла України в ЄС. Однак незаперечним фактом є те, що наразі жоден західний лідер не засудив санкційне рішення України, жодна держава не висловила з цього приводу навіть "занепокоєння". Тож якнайменше на захист проросійських телеканалів вони ставати не поспішають.

Тим більше, що в державах Євросоюзу є свій досвід заборони російського ТБ.

Як це буває у ЄС

Розуміння того, що сучасне російське телебачення не має стосунку до журналістики, а натомість перетворилося на гібридну зброю Кремля, з’явилося у ЄС далеко не відразу. Так, у 2014 році рішення України заборонити трансляцію російських аудіовізуальних ЗМІ наразилося на критику багатьох партнерів, які доводили, що Київ має "поважати свободу слова" і дозволяти росіянам повноцінно працювати в Україні.

Втім, після кількох випадків втручання РФ у політичні процеси в кількох європейських державах думка політиків почала змінюватися.

Ще у 2015 році за заборону ретрансляції російських державних телеканалів взялася Молдова; втім, згодом це рішення замінили на часткову заборону – припинення трансляції лише новин та політичних ток-шоу.

У ЄС першими до розуміння гібридних загроз дійшли у державах Балтії, де російський гібридний вплив відчувається найбільше. У Латвії навесні 2016 року на пів року заборонили ретрансляцію телеканалу "Росія-РТР". Наступною стала Литва, де восени 2016 року на три місяці зупинили трансляцію РТР "Планета" за підбурювання до війни.

"Дитячу порнографію треба блокувати? Те саме – з російською пропагандою в інтернеті"

Згодом заборону для РТР поновили, і за її порушення серйозно карали – так, у Литві одного з кабельних операторів, який не виключив цей канал зі свого пакета послуг, оштрафували на 150 тисяч євро.

Втім, усі ці заборони були фрагментарними.

А наприкінці 2019 року сталося те, що нагадує українське рішення.

Під санкції ЄС потрапив російський мільярдер Юрій Ковальчук, який має у Росії свою медіагрупу, популярну також серед російських глядачів держав Балтії. На цій підставі Національна рада Латвії з електронних ЗМІ оголосила, що зупиняє трансляцію відразу дев'яти каналів, номінальним кінцевим власником яких є Ковальчук. А у 2020 році той самий латвійський орган заборонив усі телеканали державної медіагрупи RT (раніше діяла під брендом Russia Today). До того ж Латвія закликала ЄС зробити те саме. Цим запрошенням скористалися їхні сусіди у Литві.

Ба більше, латвійська влада карає тих журналістів, хто співпрацює з рупорами російської пропаганди, бо вважає це порушенням санкцій ЄС.

Скажете, що досвід Балтії не показовий? А дарма.

Якщо ми говоримо про законність чи про міжнародну легітимність дій України, то якраз балтійський досвід є дуже ілюстративним.

Адже хай як ставитися до рішень офіційної Риги та Вільнюса, але фактом є те, що ці столиці не мають жодних проблем у Євросоюзі через свої рішення. Їх не звинувачують у "придушенні свободи слова", їм не дорікають за обмеження плюралізму. Тож немає підстав очікувати масових докорів на адресу України.

Причина – в тому, що Європа від 2014 року змінилася.

Заклики позбавити ліцензії російських пропагандистів тепер лунають також у Західній Європі, і не лише у таких скептичних до РФ країнах, як Британія.

Навіть традиційно проросійська Франція має закон щодо протидії фейкам та пропаганді, який діятиме під час передвиборчої кампанії та дозволить забороняти трансляцію тих каналів, які поширюють "дезу" в період виборів. Втім, на практиці цей закон ще не застосовували.

А що у міжнародних судах?

Як не дивно, але і російське МЗС, і сам державний медіахолдинг наразі обмежуються лише гнівними заявами про утиски свободи слова та порушення прав російськомовних. Наприклад, про їхнє звернення до Європейського суду з прав людини нічого не відомо.

З боку російських пропагандистів була лише одна спроба оскаржити протидію їхній активності – четверо кореспондентів каналу "Росія-24" поскаржилися до Страсбурга на рішення Вільнюса про їхню депортацію. ЄСПЛ став на бік литовської влади та дорікнув російським "журналістам" тим, що їхня діяльність "не відповідає принципам відповідальної журналістики".

Та є ще цікавіший приклад поразки пропагандистського телебачення.

Щоправда, не російського, а... курдського, яке діяло у еміграції – в Данії.

Йдеться про телеканал ROJ TV, фінансування якого здійснювала "Робітнича партія Курдистану" – формування, яке бореться за відділення курдських регіонів від Туреччини, у багатьох державах має статус терористичної організації.

Цей телеканал отримав від данської влади ліцензію на мовлення через супутник і транслював свої програми на всю Європу та на Близький Схід. Як стверджується у рішенні ЄСПЛ (той цитує висновки національних судів), телеканал не шукав баланс думок і вів, по суті, пропагандистську діяльність.

Ліцензії його позбавили не відразу – спершу, ще у 2007-2008 роках, данський суд відмовився карати медіа, пов’язане з терористичною організацією, пояснивши, що "свобода думок" є достатнім обґрунтуванням для продовження діяльності навіть таких медіа. Однак згодом справу знову підняли.

Знадобилося обурення Німеччини; рішення Суду ЄС про можливість карати телерадіомовників навіть з іншої держави; і, нарешті, зміна ставлення до меж свободи слова у світі. У підсумку в 2012 році суд Копенгагена зупинив ліцензію мовника і наклав на нього штраф у розмірі майже 350 тисяч євро. Верховний суд залишив рішення в силі і збільшив штраф майже удвічі.

Європейський суд з прав людини, куди звернулися медійники, підтримав заборону їхньої діяльності і додав, що телекомпанія, що сіяла мову ворожнечі, не намагалася дотримуватися балансу, насправді не використовувала свободу слова, а зловживала нею.

Перемога не в кишені

Втім, не варто вважати, що перемога в українського уряду вже в кишені.

Є значна загроза того, що на першому етапі Європейський суд з прав людини – якщо команда Медведчука звернеться до нього – стане на бік телеканалів і зобов’яже Київ призупинити рішення про їхню заборону. Такий механізм у ЄСПЛ є. Він зветься "правило 39" і дозволяє Суду у виняткових випадках зобов’язувати держави-члени Ради Європи зупиняти оскаржувані рішення.

Так сталося, приміром, у Грузії, коли в 2017 році соратники Міхеїла Саакашвілі поскаржилися до Страсбурга на те, що у них "віджимають" телеканал "Руставі-2", який був головним рупором опозиції у країні.

Там відбулася доволі непрозора зміна власності, тож у Страсбурзі не повірили доводам уряду про те, що все законно, і вирішили, що на час розгляду справи по суті необхідно заморозити будь-які зміни, у тому числі в редакційній політиці та у колективі видання.

Так команда Саакашвілі за допомогою "правила 39" зберегла вплив на канал… але лише на два роки. Вже влітку 2019 року ЄСПЛ  зняв свою заборону і вирішив, що не має підстав говорити про порушення прав ексвласників, і відхилив скаргу.

Звісно, історії і у Грузії, і у Данії дуже не схожі на українську. Втім, з них можна зробити один украй важливий висновок для України. "Легітимне право боротися з дезінформацією" (як охарактеризував ці санкції ЄС) не може бути довільним. Якщо офіційний Київ взявся за цю боротьбу – то має бути готовий обґрунтувати свої дії.

І саме від наявності та якості доказової бази залежить те, чи збережуться санкції проти медіаімперії Медведчука, вплинувши на медіаполе України – чи вони стануть лише яскравим епізодом хаосу, після якого канали пропаганди зможуть відновитися і навіть посилитися.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"