На початку травня у Сполученому Королівстві пройшли наймасштабніші регіональні вибори за понад пів століття. "Суперчетвер" став вирішальним днем для обрання мера Лондона і мерів ще близько 12 найбільших міст країни, численних органів місцевої влади, парламенту Шотландії та Уельсу.

Ці вибори мали відбутися ще минулого року, однак, зважаючи на пандемію та суттєве погіршення епідемічної ситуації у травні 2020 року, влада вирішила перенести їх на рік.

Очікувано, що політики усіх рівнів у своїх передвиборчих перегонах найбільше уваги присвячували темам подолання наслідків пандемії, а також життя після Brexit.

А головне – проміжні вибори мали показати, як змінилися рейтинги провідних політичних сил. А відповідно, чого чекати на наступних парламентських виборах. 

Не лише Шотландія

Найчутливішим політичним питанням, звісно ж, стали вибори у Шотландії. Від їхнього результату залежало, чи зможуть посилити свої позиції націоналісти, які хочуть знову провести референдум за незалежність Шотландії.

Крок до виходу з Британії: які наслідки матимуть вибори у Шотландії

За попередніми підрахунками Шотландська національна партія вкотре отримала перемогу, виборовши 64 місця із 129 у парламенті. Їй забракло лише одного місця для формування монобільшості.

Консерватори стали другими, отримавши 31 місце. Таким чином, лідерка провладної партії Нікола Стерджен, зміцнивши свої позиції, буде намагатися втілити у життя політичні обіцянки щодо проведення референдуму, які вона давала напередодні виборів.

Для уряду Джонсона це стане серйозним викликом у короткостроковій перспективі.

В Уельсі дещо інша ситуація. Відтоді, як у 1999 році Вестмінстер надав більше автономії Уельсу, там при владі безперервно перебувають лейбористи. 

Ці вибори не стали винятком. Лейбористська партія, отримавши нову перемогу, сформує уряд на чолі з їхнім лідером Марком Дракефордом.

Переобраний прем’єр-міністр заявив про готовність співпрацювати з іншими партіями, адже впевнений, що в жодної політичної сили не має бути монополії на хороші ідеї щодо подолання соціально-економічних наслідків пандемії.

Втім, нинішні вибори принесли ще один сюрприз. 

Традиційно проміжні вибори слугували для британців певним інструментом висловити своє незадоволення тією політичною силою, яка вже тривалий час перебувала у владі. 

Однак цього разу така закономірність не спрацювала. Незважаючи на серйозні провали уряду Бориса Джонсона щодо оперативного реагування на поширення COVID-19, а також звинувачення у корупційних махінаціях, консерваторам все ж таки вдалося отримати сумарно більше місць в органах місцевої влади, ніж лейбористам. 

Це означає, що Лейбористській партії доведеться серйозно попрацювати над допущеними прорахунками, адже без належної оцінки поточної ситуації та партійного перезавантаження боротися з торі за перемогу у майбутніх парламентських виборах буде ще важче. 

Шанс для опозиції

Не секрет, що лейбористи намагаються подолати внутрішню кризу, причиною якої є ідеологічні розколи всередині партії між лівими та центристами, електоральні зміни, які відбуваються у сучасній Великій Британії, та відсутність харизматичного лідера, здатного протистояти одіозному Борису Джонсону.

Частина її старого правого крила, доблерівські соціал-консерватори, які все ще займають близько шостої частини парламентських місць, прагнуть повернення до політики минулого, яка характеризувалася жорстким імміграційним контролем, наділенням ширшими повноваженнями поліції та проведенням більш жорсткої зовнішньої політики.

Блерісти мріють про повернення "золотих часів" Тоні Блера. А досить велика кількість прихильників Джеремі Корбіна, який подав у відставку після поразки 2019 року, хоче повторення корбінізму.

Зважаючи на такі серйозні розломи, чинному лідеру лейбористів Кіру Стармеру досить важко мобілізувати електорат у протистоянні консерваторам.

Найболючішою є втрата влади саме у тих індустріальних регіонах, де традиційно мешкають робітники та менш заможний прошарок британського суспільства.

П'ятнадцять тисяч виборців у Хартлпулі, містечку робітничого класу, понад 70% мешканців якого у 2016 році підтримали Brexit, проголосували за кандидата від консерваторів, який абсолютно не має ніякого зв'язку з цією громадою.

Такі електоральні зміни пояснюються насамперед тим, що політичний вибір людей найманої праці наразі обумовлений переважно їхньою ідентичністю, а не економічними інтересами. Для них мігранти – це в першу чергу загроза втрати робочих місць, а не потреба жити в мультикультурному середовищі.

На думку відомого британського журналіста Пола Мейсона, літні білі люди, маючи свій дах над головою, не готові надмірно перейматися боротьбою за соціальну справедливість для молодих космополітів, які із нинішніми цінами на житло лише можуть мріяти про власну квартиру.

Таким чином, для лейбористів опорними електоральними центрами поступово стають мегаполіси, університетські містечка та регіони з різноманітними етнічними меншинами.

Недарма мешканці Лондона вкотре надали найбільший кредит довіри чинному меру пакистанського походження Садіку Хану, який номінувався від Лейбористської партії. Ще однією несподіванкою цих виборів стало обрання Джоани Андерсон, першої чорношкірої жінки, на посаду мера Ліверпуля.

* * * * *

Ще одним переможцем цих виборів можна назвати британських зелених. Їм вдалося отримати гарні результати за підсумками виборів.

І хоча результати зелених не дозволятимуть їм контролювати місцеві ради, однак за рахунок збільшення своєї кількості у новостворених коаліціях вони отримають більше впливу на процес ухвалення рішень.

Які висновки можна зробити з цих виборів?

Проміжні вибори мають показати потенційні розклади на виборах парламентських. 

Зокрема, вони показали, що лейбористи ще зберігають теоретичну можливість перемогти Джонсона. Для цього їм необхідно об’єднати зусилля із ліберал-демократами та зеленими. 

За різними підрахунками, якщо екстраполювати результати регіональних виборів на рівень електоральної підтримки, то така коаліція сумарно може претендувати на 47% місць у парламенті проти 36% у консерваторів.

Проте це лише теоретична можливість. Зважаючи на реалії британської політичної кухні, втілити у життя подібну стратегію буде надзвичайно складно. 

Автор: Богдан Ференс,

кандидат політичних наук, Інститут демократії та соціального прогресу