Протягом останнього тижня голова української делегації в Тристоронній контактній групі (ТКГ) Леонід Кравчук зробив кілька заяв про те, що Україна має намір офіційно відмовитися від Мінська як місця переговорів ТКГ щодо врегулювання на Донбасі.

Приводом для цього стало останнє загострення відносин між де-факто владою Білорусі та Заходом і Україною після примушення до посадки у Мінську транзитного авіалайнера Ryanair задля арешту опозиційного активіста.

"Перенести потрібно. Не можна проводити у країні, яка залежна від Росії на 100 відсотків", – заявив він, зокрема, в інтерв’ю DW, опублікованому 25 травня.

"Враховуючи ту ситуацію, ту диктаторську поведінку, яку демонструє самопроголошений президент Лукашенко, ми не можемо розглядати... мінський майданчик. Ми маємо шукати обов’язково інший майданчик", – наголосив політик наступного дня в ефірі Україна-24, додавши, що Україна офіційно звернеться щодо цього у ОБСЄ.

Та насправді Київ давно шукав привід оголосити про заміну Мінська іншим містом.

А заодно, за можливості – і про косметичне реформування самого формату, який давно не демонструє ефективності.

Мінськ нон грата

Як відомо, вже понад рік, від початку пандемії, ТКГ засідає виключно "віртуально", по відеозв’язку. Це – цілком нормальний формат, який до того ж економить час та ресурси учасників, якщо йдеться про нинішні малопродуктивні зустрічі, на яких сторони більше вдають "пошук компромісу", ніж справді його шукають. Але одного дня може з’явитися потреба провести фізичне засідання... І, на жаль, для цього немає обов’язкової складової – місця зустрічі.

Ще від минулого року, після фейкових виборів президента Білорусі, шанси на відновлення зустрічей ТКГ у Мінську різко впали. Київ не хотів давати білоруському диктаторові привід для піару та відновлення його іміджу "посередника-миротворця", але надто голосно про це не говорив.

Однак Ryanair-скандал дав підстави поставити це питання руба.

Заява Кравчука зустріла прохолодну реакцію в РФ, але категоричного "ні" не прозвучало: Лавров заявив, що вирішувати це потрібно спільно, а не лише волею українського представника.

Втім, Київ має залізні аргументи щодо того, щоби поставити хрест на Мінську як місці проведення "живих" засідань ТКГ.

Зараз, через авіаційні санкції, до столиці Білорусі неможливо дістатися регулярними авіарейсами ані з Києва, ані з європейських столиць, і немає підстав розраховувати на перегляд цих обмежень в осяжному майбутньому, доки Лукашенко лишатиметься де-факто керівником цієї країни. А отже, потрібно вже зараз готувати новий майданчик для того, щоби у разі потреби провести засідання там.

І варіанти вже давно обговорюються.

Але низка "замінників Мінська" є небезпечними для України.

Перш за все – про ключові критерії відбору.

Свого часу, у 2014 році, Мінськ вибрали як місце проведення переговорів ОБСЄ, України та Росії щодо Донбасу, звісно ж, не лише через гостинність Александра Лукашенка.

Ключовими аргументами було те, що:

1) Білорусь на той час була (відносно) нейтральною державою: Лукашенко не визнавав анексію Криму, але і не долучався до дій світу проти РФ.

2) Мінськ був логістично зручним: туди щодня літали кілька рейсів з Києва.

3) Білорусь була готова приймати усіх учасників переговорів (у тому числі, за потреби – бойовиків, для яких діяв безвізовий в’їзд як для громадян України та Росії).

Зараз, до слова, з цієї трійки критеріїв два перших – геть зруйновані. Але у країни та міста, які прийдуть на заміну, вони всі мають бути присутні.

Тристороння підсанкційна група

Коли заходить мова про заміну Мінська, часто наводять варіант Женеви та Відня.

Обидва цих міста є традиційними майданчиками для міжнародних переговорів про владнання конфліктів; обидва є місцем розташування міждержавних об’єднань (у Женеві це низка структур ООН, у Відні – штаб-квартира ОБСЄ). Обидва мають прийнятне авіасполучення зі світом, а у Відня воно просто ідеальне, бо це – один з ключових авіаційних хабів Європи.

До того ж і Австрія, і Швейцарія є нейтральними державами, не членами НАТО, а це є важливим критерієм вибору для росіян.

Є ще один схожий варіант "мінськозамінника", який не так часто звучить публічно, але відомий тим, хто опікується темою. Київ на якомусь етапі також розглядав можливість переговорів у Стокгольмі, столиці Швеції. Ця держава також має прийнятне авіасполучення, є позаблоковою, і при цьому – дружня до України. А ще туди з України нещодавно поїхав послом Андрій Плахотнюк, який до того тривалий час опікувався у МЗС "Мінськом", відчуває деталі формату і знайомий усім учасникам процесу.

Однак перенесення ТКГ до Женеви, а тим більше до Відня чи Стокгольма, насправді вигідні РФ, а не Україні.

Бо таке перенесення розмило би санкційний режим.

Ми вже згадали, що, окрім ОБСЄ, України та Росії, які є учасницями тристороннього формату, на переговорах часто присутні також представники проросійських бойовиків та окупаційних адміністрацій Донецька та Луганська.

Вони не є стороною переговорів, але присутні як "запрошені з боку ОБСЄ" або як "експерти від російської сторони". Коли ці люди летіли до Мінська з Москви чи з Ростова (пред’являючи російські, а хтось, можливо, і українські документи), це не викликало ані запитань, ані проблем.

Але ж Швеція, Австрія та Швейцарія  – це не Білорусь.

Це – держави Шенгену (а дві перші на додаток - ще й держави ЄС!), у яких діють санкції, як-от заборона в’їзду для низки посадовців РФ, включно з очільником російської делегації у ТКГ Борисом Гризловим. Так, ці заборони можна знімати в "ручному режимі" на окремі поїздки, така практика існує, але ж не на майже щотижневі вояжі у разі, якщо ТКГ відновить роботу!

Але ще вагомішою буде історія з представниками окупаційних адміністрацій, щодо яких також діють санкції та заборона в’їзду до ЄС та Шенгену загалом. Якщо Гризлов у цьому разі може подорожувати з дипломатичним паспортом, то бойовикам так званих "ЛДНР" треба отримувати візу. Тобто у разі перенесення ТКГ з Мінська до Стокгольма (чи Відня, Женеви) посольство Швеції (чи Австрії, чи Швейцарії) буде зобов’язане без питань видавати візу воєнним злочинцям, представникам окупаційних адміністрацій, якщо МЗС РФ скаже, що вони їдуть на зустріч щодо Донбасу!!!

Нонсенс? Так. Це підриває сутність санкційного режиму і применшує злочини таких людей.  

Але це реальність. Бо якщо їм відмовлять у візі, то посольство зроблять винним у зриві засідання. Швеції (чи Австрії, чи Швейцарії)  така роль точно не потрібна – тому майже напевно візи для учасників ТКГ видаватимуть без проблем – тим самим поступово підважуючи санкційний механізм...

Тож лишається сподіватися, що у визначенні "нового Мінська" Київ не потрапить у цю пастку.

Альтернативи є!

На щастя, обговорюються також інші варіанти.

Тут треба наголосити, що йдеться не про формальне обговорення чи консультації – переговори з ОБСЄ про це ще не ведуться.

Відразу викладемо усі варіанти, про які доводилося чути у теоретичних дискусіях з тими, хто впливає на ухвалення рішень: це Кишинів, Белград та Стамбул.

Всі три країни – Молдова, Сербія та Туреччина – мають безвізовий в’їзд для росіян та українців.

Часом звучить також опція міст у Казахстані, як-от Нур-Султана, але її радше згадують як наперед нереальний варіант, суто з логістичних міркувань. Це дуже далеко навіть від України, а від Відня, тобто штаб-квартири ОБСЄ – і поготів.

Вибір Кишинева був би загалом найзручніший українській стороні – і логістично, і політично, зважаючи на очікувану зміну влади у цій країні (команда Маї Санду, за всіма ознаками, перемагає на виборах – подивіться ось це показове відео, де ми це пояснюємо та ілюструємо). Але і для Росії він не несе значних ризиків, бо реальність така, що Молдова і за нової влади не стане антиросійською.

Проросійська Сербія нам значно менш вигідна, а до того ж ще й віддалена – туди складно діставатися швидко та щодня.

А от Стамбул донедавна видавався чудовим варіантом для всіх – і політично, і в транспортному сенсі. Є навіть рейс до Туреччини з Ростова... Точніше, не "є", а "був". Бо зараз Росія намагається тиснути на Ердогана і для цього зупинила авіасполучення з турецькими містами, щоб позбавити їх російських туристів. І очевидно, що до його відновлення Стамбул випадає зі списку "замінників Мінська".

Хай там як, варіантів чимало, і коли переговори про заміну мінського майданчика розпочнуться всерйоз, буде з чого обирати. І головне тут – не зробити той вибір, який міститиме захованого "російського" троянського коня.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"