Після революції 2018 року від Вірменії очікували нехай поступової, але корекції відносин з РФ. Наприклад – відмови від голосувань на міжнародних майданчиках в унісон з РФ.

Цього не сталося – багато реформ у Вірменії були "поставлені на паузу" з початком пандемії, а згодом – і з початком другої війни за Карабах.

Гальмування реформ зробило можливою загрозу реваншу – на дострокових парламентських виборах опонентом прем'єр-міністра Нікола Пашиняна став експрезидент Роберт Кочарян, якого активно підтримували в РФ.

Реваншу не сталося – і це сам Пашинян назвав "другою вірменською революцією".

У новий етап своєї історії Вірменія входить не тільки з програною війною в Нагірному Карабаху, але й з крахом ілюзій щодо Росії.

Як зміниться курс Вірменії, як там мають намір зменшувати свою залежність від РФ і за яких умов в Єревані замисляться про перспективу вступу до НАТО? Про все це "Європейська правда" поговорила з експертом Вірменського інституту міжнародних відносин і безпеки Рубеном Меграбяном.

Як завжди, окрім тексту з цікавими заявами, можна подивитися запис інтерв'ю на YouTube-каналі ЄвроПравди. 

Дострокові вибори і роль Росії у спробі реваншу

Для Вірменії ці вибори означали перший найважливіший крок до виходу з кризи. І хоча з цими виборами криза не закінчується, однак тепер ми на шляху виходу з неї.

Ці вибори поклали край 8-місячному кошмару, який влаштували тут недобиті залишки колишнього кримінально-олігархічного режиму.

Друга єреванська революція: як Росія програла у Вірменії

Нікол Пашинян отримує ще одну можливість продовжити реформи у Вірменії, які він не провів протягом останніх трьох років. Тепер він розуміє, до чого може привести затримка реформ, тому що 8-місячний кошмар, який передував цим виборам, саме про це.

Якби країна була реформована, ця п'ята колона була б просто позбавлена ​​важелів і можливостей творити те, що відбувалося в країні протягом останніх місяців.

Росіяни завжди працюють багатошарово. Вони ніколи не складають усі яйця в один кошик.

Вони і працюватимуть з офіційним Єреваном, і використовуватимуть свої неофіційні важелі впливу, і вони навіть цього не приховують.

Усі ці медіапотужності були кинуті на захист представників колишнього режиму, які позиціонують себе вже не скільки як самодостатні сили, скільки як провідники інтересів РФ.

Для Росії Роберт Кочарян більш зрозумілий, більш духовно близький і більше вселяє спокій щодо того, що її інтереси будуть дотримані.

Якби виграв Кочарян, це був би кінець вірменської державності.

Я це кажу без перебільшень – просто Вірменія перетворилася б на щось схоже на теперішню так звану Південну Осетію.

При цьому Пашиняна не варто називати ані проросійським, ані не антиросійським. Він – просто вірменський політик. А все інше має прикладний характер.

НАТО і європейський вибір Вірменії

Вірменському суспільству не треба розповідати, що таке Європа. Однак на даний момент у нашого суспільства є інші пріоритети, і обранням Пашиняна воно прагнуло дати відповідь на ці виклики.

По-перше, було перекрито шлях до перетворення держави на знаряддя тих серійних злочинів, з чим ми мали справу протягом 20 років до революції.

По-друге, було поховано кілька дуже важливих міфів. І діячі, які спираються на ці міфи, вже не повернуться у велику політику.

Вірменію важко порівнювати з Україною. У вас на заході сусіди – члени ЄС і НАТО.

А наш західний сусід – Туреччина. І з такими проблемами, як у нас у відносинах з Туреччиною, нам поки важко робити такі зовнішньополітичні розвороти. Цей ризик на даний момент невиправданий, поки не вирішено питання Грузії.

Як тільки Грузія стане членом НАТО – тоді ця опція стане активно обговорюватися і у Вірменії.

На жаль, політика – це не "хотєлки". Це реалії та можливості. Однак свій європейський вибір Вірменія зробила ще в 301 році, ставши християнською країною.

Роль Росії у другій війні за Карабах

Перш за все, саме Росія зробила цю війну можливою.

Це при тому, що фактично на це закрили очі і європейські партнери, і трампівська Америка, яка просто передала питання Вірменії на аутсорсинг Туреччині. Іншими словами, час було підібрано з великою точністю.

Однак є і ще один момент – росіяни займалися не вирішенням проблеми, а просто увійшли в долю і поставили нас перед фактом.

Тепер час буде диктувати переоцінку ризиків, переоцінку викликів, переоцінку шляхів подолання цих викликів. Так, це будуть якісно інші відносини, в тому числі з Росією.

У вірменському суспільстві, я думаю, немає жодних сумнівів щодо Росії. Якщо і залишилися, то тільки в окремих сегментах.

Так, Росія – важлива країна в нашому регіоні. Це як даність, з якою неможливо не рахуватися. Але це не означає, що наша голова – це місце для її сидіння.

Показовим стало нове загострення з Азербайджаном. Росія відмовилася допомогти нам навіть у разі безпосередньої загрози нашій територіальній цілісності. Так ми отримали реальну картину російських намірів у нашому регіоні.

Показово, що це загострення сталося одразу після візиту Лаврова. І це дозволяє робити висновок, що в Баку отримали від РФ відмашку на це загострення.

Росії це також було вигідно, оскільки таке загострення могло б розхитати передвиборну ситуацію у Вірменії.

"Миротворці" в Карабаху

Так звані "миротворці" з РФ не мають міжнародного мандата, їхня поява в Карабаху встановлена не угодою, не міжнародним договором – всього лише спільною заявою.

Це питання має вирішуватися на міжнародних майданчиках, і рішення повинне отримати міжнародний рівень, міжнародний мандат.

Ідеальний формат – трійка співголів групи ОБСЄ у складі США, Франції і тієї ж Росії. Але тут є проблема – Росія однією рукою в цьому форматі, а іншою – вважає за краще домовлятися з Азербайджаном і Туреччиною, тому що у неї свій порядок денний, заснований на антизахідних міркуваннях.

Заміна миротворців теоретично можлива, однак для цього це питання має бути перенесене на відповідні майданчики, наприклад до Ради безпеки ООН, проте там у Росії є право вето.

Аналогічно складно очікувати, що Єреван відмовить російським миротворцям у продовженні мандата, коли через п'ять років закінчиться чинний. Точніше, таке буде можливе лише якщо у нас буде реальна альтернатива росіянам.

Хто винен у поразці у війні з Азербайджаном?

Ви знаєте, це вина кожного з нас, це підсумок 30-річного шляху, який пройшла Вірменія.

Ключова помилка була зроблена ще в 1997-1998 роках при приході до влади Роберта Кочаряна. Тоді у Вірменії був сформований корупційний, кримінальний і олігархічний режим. Однак насамперед річ у тім, що Вірменія відійшла від демократії, і в цьому відношенні стала врівень з Азербайджаном.

Демократія перестала бути нашим активом у цьому протистоянні.

Вірменія стала слабшою, перетворившись просто на Азербайджан без нафти. І з цього моменту вона була приречена на поразку.

Зараз наші уявлення про безпеку, про правильну зовнішню політику зруйновані.

У такому випадку, як після великого землетрусу, треба розібрати завали і побудувати щось нове. Звичайно ж, з урахуванням колишніх помилок.

Відносини з Україною і голосування за Крим і Донбас

Вірмено-українські відносини, стали жертвою відносин Вірменії та Росії в тому вигляді, в якому вони були. А ще точніше – в тому вигляді, в якому Москва хотіла, щоб вони були.

Але Вірменія не може бути пішаком у чужій для нас грі Росії з Україною.

У нас свої відносини з Росією, які не про Україну. І у нас відносини з Україною, які не про Росію.

Зрештою, Україна – дуже важлива для Вірменії країна. Це країна, четверта в світі за чисельністю вірменської громади. Це країна, яка за своїми масштабами є першою у Східному партнерстві, і вона масштабніша, ніж усі інші п'ять разом узяті.

Україна – потенційно дуже важливий ринок для вірменської економіки. Як і Вірменія – дуже важливий вихід на південь для України.

До речі, я в Єревані бачу дуже багато українських фур, що прямують до іранського кордону. Власне, це потрібно нарощувати і розвивати.

Зараз у найвіддаленіших вірменських селах у сільмагах є українські товари. Це говорить про те, що наші бізнесмени розумніші за наших політиків.

Є болюче для Києва питання голосування Вірменії на міжнародних майданчиках в унісон з РФ. І це питання ми повинні вирішити.

У нас є позитивний досвід взаємодії з Грузією – з чутливих одне для одного питань ми просто не голосуємо. Я не бачу жодних причин, чому Вірменія і Україна не можуть домовитися про те саме.

І також я можу запевнити, що Вірменія ніколи не піде на визнання Криму російським, а також на легалізацію донбаських бандитських формувань.

З останніми Вірменія не підтримувала ніяких відносин, навіть ще за (попереднього президента) Сержа Саргсяна – навіть під дуже сильним тиском з боку РФ. Ми чудово розуміємо, з якою фактурою ми можемо мати справу. І тому ми навіть тоді на це не пішли, і тим більше не підемо зараз.

Спілкувався Юрій Панченко, "Європейська правда"

Відео та студія Першого вірменського інформаційного