Місяць тому "Європейська правда" та низка організацій-партнерів виступили з ідеєю про те, як вивести відносини України та НАТО із зачарованого кола. А вийти звідти точно треба, бо у цьому колі Київ та Альянс мають несумісні очікування – і як наслідок, між ними лише посилюються нерозуміння та образи.

Ми умовно назвали це "Планом сумісності з НАТО" (NATO Compatibility Plan), і така назва відбиває суть та мету цієї ідеї.

Вона пропонує Альянсу створити список найважливіших, найскладніших, ключових реформ. Успішне виконання такого плану доведе, що Україна дійсно прагне євроатлантичної інтеграції та готова змінюватися заради неї, і водночас зробить нас ближчими до вступу у той момент, коли Альянс буде готовим до такого кроку. А щоби небайдужі українці – прозахідні політики, активісти, журналісти тощо – мали змогу просувати, адвокувати ці зміни, ми просимо Альянс допомогти нам подолати опір тих, хто опирається реформам, та надати політичну підтримку цього плану та його експертний супровід.

Цей текст детально пояснює ідею і відповідає на запитання та на критику, які довелося почути.

Відразу зазначимо кілька "ні".

Ні, наша ідея не дублює наявні Річні національні програми (РНП) і не є їхнім замінником. Дійсно, і там, і там йдеться про реформи, тому наш план можна також умовно назвати "пріоритетами РНП". Однак ці формати мають принципові відмінності (які ми пояснимо далі), і при цьому доповнюють, посилюють один одного.

Ні, цей План сумісності не підважує прагнення України отримати План дій щодо членства (ПДЧ). Навпаки, він пришвидшує цю мету, і водночас наближає нас до виконання ПДЧ ще до того, як ми його отримали.

Ні, ми не висуваємо до НАТО жодних політичних вимог і, звісно ж, не розраховуємо, що вони дадуть письмове зобов’язання щодо членства України в Альянсі чи доручення до ПДЧ. Нам би теж цього хотілося – але це, на жаль, політично неможливо. Саме тому ми пропонуємо шлях, який дозволить досягнути цієї ж мети через реформи, оминаючи при цьому дражливі для членів НАТО теми.

Тепер про все це детальніше.

А також маємо влог з цього приводу на нашому youtube-каналі для тих, хто віддає перевагу відеоформату.

Пріоритети РНП, але "з нюансами"

Пів місяця тому "Європейська правда" розповідала про рішення брюссельського саміту НАТО щодо України. Те, що ухвалили лідери блоку, є справді позитивним для нас. Альянс уперше від 2008 року прирівняв у своїх формулюваннях Україну до Грузії (детальніше – у статті "Грузинський план: чому саміт НАТО став перемогою Києва").

А крім того, саміт доволі очікувано підкреслив, що Україна вже має затверджений перелік євроатлантичних реформ – так звані Річні національні програми.

"РНП залишаються механізмом, за допомогою якого Україна здійснює реформи, що стосуються її прагнення до членства в НАТО", – йдеться у брюссельському рішенні.

Тому доводиться чути запитання: навіщо Україні новий план? Навіщо дублювати РНП?

Втім, є кілька відмінностей, які мають ключове значення для ефективності і завдяки яким План сумісності здатен посилити РНП, здолавши їхні головні вразливості.

Перша відмінність – обсяг

Річні національні програми – це документ неймовірного обсягу. У 2021 році це понад 70 сторінок, щільно заповнених текстом. Причому цим документом Україна пишається як стислим – у 2020 році, приміром, він розтягнувся 158 сторінок плюс додатки. Кожна сторінка – це чималий перелік "пріоритетних напрямків реформ".

Такий обсяг обумовлений тим, що РНП – всеохопна програма, яка повинна містити також купу "поточних" завдань, що їх ставить перед собою українська влада, і всі вони мають рівну вагу.

Однак це розмиває вагу найскладніших реформ, які губляться серед сотень завдань РНП. Бо коли є кілька сотень "пріоритетів" – це означає, що немає жодного.

Ми пропонуємо скласти перелік з орієнтовно 5-10 ключових, справді пріоритетних напрямків реформ, включивши до них лише ті, які викликають найпотужніший спротив, у тому числі з боку корумпованих політичних кіл. Наприклад, пов’язані із боротьбою з корупцією, реформуванням СБУ, судовою реформою, оборонними закупівлями тощо.

Звісно ж, перелічені реформи повинні бути частиною програми впровадження євроатлантичних принципів демократії, належного врядування, оборонної стійкості тощо, тому вони мають міститися також у РНП. Тому запропонований нами План сумісності з НАТО до певної міри є "пріоритетами РНП". Втім, є також інші відмінності, які змушують нас виділяти цей план окремо.

Друга відмінність – публічний моніторинг

Чи виконала Україна свою Річну національну програму за 2020 рік? Де найбільші проблеми, в яких сферах Україна діяла не так? Що НАТО думає про прогрес, показаний нашою державою? Ці запитання звучать доволі слушно – але ви не знайдете відповіді на них.

Такий звіт щодо РНП існує, Альянс проводить щорічний моніторинг кожної держави, яка має такий інструмент – але за загальними правилами НАТО він є не публічним. Україна також не має права його оприлюднювати.

У цій забороні є певна логіка, адже значна частина РНП стосується військових реформ, оцінювання яких може містити чутливі дані. Ба більше, самі РНП (а також подібний до них за структурою ПДЧ), як правило, є таємними документами. Наприклад, грузинська програма, на відміну від нашої, має гриф секретності.

Але коли йдеться про реформи, які зустрічають політичний опір, ця схема не працює!

Ми, коли представляли цю ідею, не дарма наголошували на її подібності до ПДВЛ – Плану дій візової лібералізації, який на шляху до безвізу допоміг Україні ухвалити, здавалося б, нездійсненні реформи – і щодо боротьби з корупцією, і щодо прав людини, а також здолав грошовиту "паспортну мафію", що контролювала випуск захищених документів.

Усе це було б малоздійсненним, якби ЄС не допомагав прореформістським політикам, депутатам, урядовцям тощо, надаючи висновки своїх експертів про якість реформ та про їхню відповідність зобов’язанням України.

Тут треба окремо підкреслити: ми не просимо НАТО втручатися у справи нашої держави. Просувати реформи та підтримувати ті з них, що підвищують стійкість нашої держави – це завдання громадян України. Так само лише українці є відповідальними за євроатлантичний вибір нашої держави: вже сім років поспіль наш рух до НАТО має підтримку більшості громадян.

Однак для зміцнення України та для її просування на цьому шляху, попри опір не лише внутрішніх, а й зовнішніх гравців, прибічникам реформ стала б у пригоді допомога самого Альянсу.

Третя відмінність – осяжна мета (але без згадки про членство)

Тут ми знову повернемося до ПДВЛ – адже це був унікальний за своєю ефективністю документ, що виявився здатним зрушити надскладні реформи. Тож не дивно, що ми пропонуємо використати цей успішний доступ і за лінією НАТО.

Ще одним ключовим компонентом, що зробив можливим успіх ПДВЛ, була наявність мети. Драйвером реформ було прагнення українських політиків досягти скасування віз для подорожей до ЄС і зробити все залежне від України, щоби це стало реальністю.

Без такої мети знайти голоси у Раді було би украй важко. Саме це нині є перепоною для схвалення чи для втілення "натівських" законів. Хоча – і це важливо! – упевненості у тому, що безвіз нададуть, у Києва не було аж до самого кінця.

Адже безвізовий план не містив обіцянки, що ЄС ухвалить таке рішення.

Якщо хочете переконатися – можете поглянути на його текст.

Єдина обіцянка, яку він містить, каже про те, що у разі виконання Україною ПДВЛ Єврокомісія підготує певну пропозицію про "візову лібералізацію" (норми якої наперед не визначені) і що схвалення цієї пропозиції буде можливе лише у разі, якщо країни-члени та Європарламент вважатимуть це можливим з огляду на міграційні показники.

Звідки така непевність?

Річ у тім, що у 2007-2008 роках, коли ЄС починав переговори про ПДВЛ з Києвом, кілька країн категорично виключали можливість скасування віз для громадян України і не могли публічно навіть говорити про таку можливість. Та й міграційна ситуація була такою, що безвіз для України видавався ненауковою фантастикою (до прикладу, тоді були консульства, у яких рівень відмов українцям у шенгенських візах перевищував 30%, то про який безвіз може йтися!).

Словом, усе було рівно таким, як є зараз із мріями про українське ПДЧ або членство у НАТО.

Низка країн – і це не лише Німеччина – станом на зараз не готові навіть обговорювати можливість чи сценарії надання Україні ПДЧ в Альянсі.

Це може змінитися з часом, так само, як змінилося з безвізом, але наразі ми там, де ми є. І виходити із зачарованого кола у відносинах з Альянсом, яке ми описували у статті-едіторіалі, треба також вже зараз, щоби на момент, коли позиція членів НАТО зміниться, ми були до цього готові. А до того ж просування дорогою реформ саме по собі підштовхне до цього.

Успішний досвід виконання Україною ПДВЛ і отримання безвізу підказує, якою може бути "морквина", чи то обіцянка з боку Альянсу у Плані сумісності з НАТО. Так, щоби Альянс міг її собі дозволити. Ми пропонуємо оголосити про політичне зобов’язання НАТО розглянути перехід України на наступний етап інтеграції у разі, якщо Україна втілить найскладніші, найкритичніші реформи, для яких наразі у Києві бракує політичної волі.

Що таке "наступний етап інтеграції"? Станом на зараз це – ПДЧ, але нехай це питання лишиться відкритим, бо ми не знаємо, чи альянс якимось чином не змінить процедуру вступу. Тут гнучкість грає у наших інтересах, і при цьому допомагає уникнути термінології, яка дратує частину союзників.

Чому ми просимо лише розглянути, а не ухвалити? Бо зараз така обіцянка не є політично можливою.

Але ми впевнені, що у разі якісного, щирого просування дорогою реформ, яка буде окреслена у Плані сумісності, у Заходу з’явиться політична воля для інтеграції України до НАТО – чи через ПДЧ, чи іншим шляхом. Зрештою, саме так сталося у безвізовому діалозі – після виконання безпрецедентної для України програми реформ ми отримали безвіз, попри відсутність гарантій з цього приводу з боку Євросоюзу.

А завдання провести реформи у такому вигляді, який би отримав схвальну оцінку експертів НАТО (див. п.2 про публічний моніторинг), а також знайти аргументи, які би переконали союзників у тому, що ми гідні зближення та вступу до Альянсу, а також що цей вступ підвищить безпеку Європи – у кожному разі лишається за нашою державою.

Остання відмінність – процедура

Три названі вище особливості "Плану сумісності з НАТО" (чи "пріоритетів РНП", чи яку б офіційну назву не отримала ця ідея) є украй важливими, але всі разом вони створюють також четверту відмінність цього плану від Річної національної програми – він має затверджуватися за іншою процедурою.

На відміну від РНП, що затверджується щороку, це має бути кінцевий перелік реформ чи принаймні напрямків реформ, затверджений один раз, на початку. Далі, можливо, конкретизувати, як було з ПДВЛ, але не переписувати. Це варто зробити навіть для того, щоби Україна виконала усі напрямки, а не витрачала ресурси на те, щоби "переглянути-скоротити" їх.

Ще одна важлива деталь: текст РНП формує сама Україна. Програму розглядає уряд, потім її указом затверджує президент. І хоча дорогою Київ консультується про цей документ з НАТО, ініціатива – саме на українській стороні.

Але коли йдеться про реформи, на які у Києва немає публічної волі – це не спрацює.

І до того ж, якщо Альянс декларує наміри зробити щось у разі виконання Києвом цього плану – то він має бути його формальним ініціатором. Саме так, знову ж таки, було із ПДВЛ, текст якого Україні пропонував Євросоюз, а не навпаки.

Ми пропонуємо, щоби зміст "Плану сумісності" (чи то пріоритетів РНП) був визначений Альянсом на підставі пропозицій громадянського суспільства, і готові долучити фахівців з різних сфер, щоби спільно напрацювати проєкт таких пропозицій.

Так, ми свідомі того, що це – амбітна мета, і що вона довгострокова. Також вважаємо за потрібне підкреслити, що все написане вище – не "висічене у камені". Ідея може змінюватися, коригуватися, у тому числі в процесі. Головне – щоби мета лишалася незмінною.

Так, це непростий шлях. Але дорогу здолає той, хто йде – і ми разом з низкою організацій та експертів, що опікуються НАТО, вже вирушили у неї.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"