У середу в кінці робочого дня до Міністерства закордонних справ приїхали два західних дипломати, керівники посольств Німеччини та США, щоби офіційно передати українським партнерам текст домовленості США та Німеччини про "Північний потік-2".

Цей візит мав суто ритуальну роль, і в МЗС наперед про це знали – але всі сторони мали дограти роль у сценарії, де партнери на кожному етапі щосили створюють враження, нібито радяться з Києвом – але насправді просто ставлять перед фактом про рішення, ухвалені без участі України. Текст документа був фінальним, не підлягав зміні – тож українським дипломатам лишалося хіба що "подякувати" партнерам за те, що вони тримають Україну в курсі, та вкотре нагадати, що Київ не підтримує цю домовленість.

Ще за чотири години документ став публічним: його у формі спільної заяви двох країн синхронно опублікували Держдеп та німецьке МЗС.

Ці ритуальні дії стали завершенням етапу великої геополітичної гри, сповненої перемог та поразок, цинізму та "реальної політики". Її наслідком стало створення принципово нової реальності у відносинах України та Заходу та руйнування окремих міфів, популярних в Україні. Хоча, на жаль, вже зараз у Києві створюються нові міфи, так само відірвані від реальності. Цей текст пояснить, про що йдеться.

І тут варто окремо підкреслити, що завершився етап, а не вся гра. Києву точно не можна складати руки. Варто також нагадати, що ця газова поразка не стала абсолютною. Ба більше: у цій війні Україна відвоювала навіть більше, ніж можна було сподіватися, і має шанс не зупинитися на досягнутому.

Про що домовилися?

Документ, підписаний Вашингтоном та Берліном, не є міжнародною угодою і формально навіть не присвячений "Північному потоку-2" (далі – ПП2). Його офіційна назва звучить як "Спільна заява США та Німеччини про підтримку України, європейської енергетичної безпеки та наших кліматичних цілей".

Втім, якщо відкинути повторення традиційних (і треба визнати, щирих) фраз про те, що "США та Німеччина непохитно підтримують суверенітет, територіальну цілісність, незалежність" України, підтверджують намір і далі "протистояти російській агресії" тощо, та лишити тільки нові, вперше оприлюднені елементи, то стає зрозуміло, що документ стосується винятково ПП2.

По суті, це – спільне бачення ФРН та США щодо майбутнього Європи після того, як "Потік" запрацює.

А ще це – перша публічна заява про те, які компенсатори Вашингтон та Берлін пропонують державам, які постраждають через ПП2, передусім Україні. Те, що газогін буде добудований та введений в експлуатацію, в заяві подається як доконаний факт

Ви можете прочитати текст документа англійською або його короткий виклад українською. А в цій статті ми виділимо та прокоментуємо його ключові тези.

– Транзит газу ще на 10 років

Як відомо, дія чинної угоди "Нафтогазу" та "Газпрому" про транзит російського газу до ЄС територією України, підписаної наприкінці 2019 року, закінчується 31 грудня 2024 року. Росія не має жодних юридичних зобов’язань використовувати українську трубу, починаючи з перших хвилин 2025 року, тож Київ не без підстав вважає, що одним із головних завдань побудови ПП2 є намір Кремля припинити роботу української магістральної ГТС зі Сходу на Захід. Це не лише позбавить Україну транзитних платежів (близько $1,5 млрд на рік), але також створює загрозу зупинки газопостачання.

"Німеччина зобов'язується використовувати всі наявні важелі для сприяння продовженню на 10 років угоди України про транзит газу з Росією. Сполучені Штати зобов'язуються повністю підтримати ці зусилля", – каже з цього приводу заява ФРН та США.

У Києві цю заяву сприймають з абсолютним скепсисом. Напрошуються аналогії з Будапештським меморандумом. Мовляв, можна "докладати зусиль", а потім сказати: "Ми намагалися, але не змогли". Втім, рішення Вашингтона та Берліна містить також інші елементи.

– Санкції

Берлін обіцяє посилити санкції проти РФ, якщо ПП2, як і очікується, розв’яже Москві руки для економічного тиску на Київ або навіть для нового етапу збройної агресії: "Якщо Росія намагатиметься використовувати енергію як зброю або вчинятиме подальші агресивні дії проти України, Німеччина вживатиме заходів […], включно з санкціями для обмеження російського енергетичного експорту до Європи, включаючи газ, та/або в інших економічно важливих секторах".

Ставлення Києва до цієї обіцянки – не менше скептичне. "Уявімо, що взимку Росія припиняє постачання газу до України – наприклад, буцімто через аварію. Хтось вірить, що ЄС у відповідь зупинить постачання газу по ПП2?" – з сумом глузує у розмові з ЄвроПравдою один з українських посадовців, долучений до переговорів із США.

Втім, останні слова цього речення дають шанс на те, що нові санкції не обмежаться "глибокою занепокоєністю". Якщо припинення постачання газу по працюючому ПП2 є нереальним, то, приміром, нафтові обмеження, які нескладно замінити енергоносіями з Перської затоки, або інші важелі економічного тиску – значно реальніші. І головна проблема – в тому, що ці рішення залежатимуть не лише від доброї волі Німеччини, де восени зміниться влада, а також від інших країн ЄС, де є держави на кшталт Італії, Франції чи Угорщини з особливим ставленням до Путіна. І вони матимуть усі підстави сказати: США та Німеччина ухвалили це рішення самостійно, з нами навіть не консультувалися, і ми не маємо підстав його виконувати.

– Обіцянки щодо реверсу газу

Цей пункт, записаний у самому кінці заяви, засвідчує: у Берліні та Вашингтоні чудово розуміють, що насправді наміром РФ є зупинка прокачки газу через Україну, хай які б заяви та обіцянки не лунали від Кремля. Тому Німеччина також обіцяє докласти зусиль для "збільшення спроможності для реверсного постачання газу в Україну, щоби повністю захистити Україну від потенційних майбутніх спроб Росії скоротити надходження газу до країни" та "модернізації газотранспортних систем України".

Достатній реверс газу в теорії може дозволити Україні більш-менш безболісно пережити навіть раптове переривання транзиту серед зими. От тільки у Києва, навченого досвідом "газової війни" 2009 року, є значний сумнів, що за цього сценарію в Європі в принципі будуть вільні обсяги газу. Обігріти свої домівки – важливіше.

– Обидва "Північних потоки" працюватимуть на 50% потужності

А от цей пункт реальніший. "Німеччина підкреслює, що вона буде дотримуватися як букви, так і духу Третього енергетичного пакета щодо "Північного потоку-2", каже домовленість. Річ у тім, що нещодавно Суд ЄС ухвалив рішення, яке обмежує прокачку газу в обхід України через російські газогони до Німеччини на підставі положень Третього енергетичного пакета. От тільки чи можна вважати "поступкою" те, що Німеччина зобов’язується виконувати рішення суду? Адже це мало відбутися і без жодних додаткових гарантій з боку Берліна.

– Електроенергетична інтеграція України та ЄС

Також Берлін обіцяє "технічну допомогу для інтеграції України до європейської електромережі". Йдеться про входження України до ENTSO-E, тобто від’єднання України від старої радянської енергосистеми та синхронізацію з енергосистемою ЄС. Над цим масштабним проєктом Київ працює давно, і наразі він є технічно реальним. ЄвроПравді доводилося чути, що в ЄС, особливо у східних державах-членах, не всі раді виходу на ринок українських постачальників з невисокими цінами і тому опираються проєктові. Тож хоча ця німецька обіцянка не містить конкретики, але така допомога може бути на користь Україні.

– Інвестиції в Україну

"Німеччина зобов’язується створити та управляти Зеленим фондом для України для підтримки енергетичного переходу України (це термін, що означає поступовий відхід від споживання вуглеводнів. – ЄП), енергоефективності та енергетичної безпеки. Німеччина та США намагатимуться сприяти та підтримувати інвестиції у Зелений фонд для України щонайменше на $1 млрд... Фонд сприятиме використанню відновлюваної енергії; виробленню водню; підвищенню енергоефективності; прискоренню відмови від споживання вугілля".

Цей пункт – по суті, єдиний, де можна говорити про реальні та виконувані обіцянки з боку Берліна та Вашингтона. Але чи є інвестиції в розмірі $1 млрд адекватним компенсатором у порівнянні з безпековими та економічними ризиками, які створює добудова ПП2? Запитання, напевно, риторичне.

Решта документа – повторення загальних тез, які не раз лунали, на кшталт "підтримки зусиль Нормандського формату", а також невеликий блок про фінансування "Ініціативи трьох морів", яка стосується не України, а Польщі – ще однієї держави, яка вважає себе постраждалою від добудови ПП2 та яка ще активніше за Київ опиралася його запуску.

Навіщо це Байдену?

Отже, з суттю домовленостей, які були ухвалені між США та Німеччиною, ми розібралися; настав час зрозуміти, чому вони були ухвалені.

В Україні у широкому суспільстві поширена думка про те, що за президента Байдена влада США стала дуже проукраїнською у порівнянні з попередниками. Це, м’яко кажучи, не так, на чому ЄвроПравда неодноразово наголошувала (наприклад, у цьому відео). В реальності зараз у Білому домі є також прибічники доволі україноскептичних настроїв.

Але головне – те, що особисто президент Байден має інші пріоритети.

Його ключове геополітичне завдання – відновити трансатлантичну єдність, підірвану Трампом.

Для цього Штатам треба прибрати подразники у відносинах з Європою, а передусім – з Німеччиною, яка є фактичним локомотивом економіки та політики ЄС. Головним таким подразником були санкції США щодо "Північного потоку-2", тому від початку президентства чинний лідер США доручав своїм посланцям до Києва передавати м’які натяки про те, що газопровід буде добудований.

"Ніхто не каже нам "ні", але роблять так, щоби зрозуміли: США знімуть санкції з газогону. Нам повторюють: ми в Штатах, звісно ж, проти "Потоку", але домовляйтеся з Німеччиною самостійно", – переказував ще навесні ці розмови один з українських посадовців, залучений до діалогу з США.

Саме це зрештою і сталося. Наприкінці травня США відмовилися накладати нову хвилю санкцій щодо ключових гравців ПП2, а вже в червні оголосили, що добудова газогону точно відбудеться. Паралельно Білий дім був змушений відбиватися від критики з боку американських законодавців, яким рішення президента було не до вподоби, а також намагався загальмувати нові санкції, які Конгрес планував накласти проти волі Байдена.

Щоби зупинити дії конгресменів, Вашингтон переконував Україну домовитися, погодитися на якісь компенсатори. Тобто щоби Україна погодилася обміняти добудову ПП2 на якісь компенсатори, але не безпекові, а економічні. Це допомогло б команді Байдена уникнути критики з боку власного парламенту, де російське питання є надто чутливим і де не сприйняли би жодне рішення, які видавалося би поступками Кремлю (нагадаємо, саме ці настрої в Конгресі свого часу допомагали урівноважувати проросійські пориви Трампа; і вони знову стали в пригоді за Байдена).

Київ відповів відмовою, тож Вашингтону та Берліну довелося домовлятися про компенсатори Україні без української згоди. Хай як абсурдно це не звучить.

Кінець міфу "нічого про Україну без України"

Після вчорашнього спільного рішення Берліна та Вашингтона в Україні звучить справедливе обурення: а як же бути з відомим принципом "нічого про Україну без України"? Він вже не діє?

Коротка відповідь: так, цього разу доленосне для України рішення ухвалили без нашої участі, нас лише інформували про нього (один з епізодів описаний на початку статті, але він далеко не єдиний). Але у дипломатії жодний підхід не є абсолютним.

Підкреслимо: загалом у діалозі з США українська держава припустилася маси помилок, далі ми про них згадаємо, і вони явно не допомогли спробам загальмувати добудову "Потоку".

Однак неучасть Києва у домовленості ФРН та США була єдино правильним вибором.

Для участі у цих переговорах Києву довелося би принципово погодитися на ті економічні "компенсатори", які були би прийнятними для Німеччини та США. А безпекові компенсатори, які би задовольнили нас і які Україна пропонувала у переговорах з Берліном та Вашингтоном, своєю чергою, були неприйнятними для США.

То навіщо схвалювати своєю участю домовленість, яка йде проти інтересів нашої держави?

Варто також додати, що Меркель та Байден ухвалили рішення про ПП2 не лише без України, а й без Польщі. Варшава теж є противником добудови газогону, і є думка, що вона навіть діє активніше за нас – але її 21 липня так само поставили перед фактом: доля газогону вирішена, компенсатори обрані. Навряд чи хтось на цій підставі скаже, що Польща позбавляється суб’єктності – і те саме стосується України. Особливо зважаючи на подальші дії Києва та Варшави.

Міф про підкилимну домовленість

Витоки інформації про те, що Берлін та Вашингтон уклали домовленість про ПП2, з’явилися ще за пару днів до її оприлюднення. Американське видання Politico, зокрема, написало, що США наполегливо просять Україну утриматись від критики угоди щодо ПП2.

На щастя, Київ на це не пішов.

Із жорсткою критикою домовленості виступили МЗС від імені України (як окремо, так і спільно з Польщею), парламент та окремо спікер. Київ навіть ініціював офіційну юридичну процедуру консультацій через те, що це рішення Німеччини порушує принципи Енергетичного союзу ЄС.

На жаль, особисто Зеленський вирішив відмовчатися, і це явно є помилковим, дивним вибором у його стилі "аби нікого не образити". У міжнародній політиці подібні "відмовчування" сприймаються зовсім не так, як він розраховує. Але поза тим, немає підстав говорити, що Україна "мовчить" з цього приводу. І це – ще одне свідчення того, що немає непублічних домовленостей про обмін добудови ПП2 на економічні преференції.

І це, безумовно, добре.

Бо ще не все втрачене.

Наголосимо: ми далекі від того, щоби вважати, що запуск "Північного потоку-2" можна зупинити. Звісно ж, він станеться, рано чи пізно.

Ба більше, якщо покласти руку на серце, то і у 2019 році не було багато сподівань, що труба буде похована назавжди. Надто далеко просунулася добудова газогону (читайте, приміром, колонку Сергія Корсунського Ейфорія від санкцій: чому "Північний потік-2" не поховає навіть рішення Конгресу США).

Однак зусилля України з його зупинки не були даремними. Українським лобістам, які у 2019 році проштовхнули санкційне рішення у Конгресі США, вдалося більше, ніж можна було уявити: вони загальмували побудову газогону майже на два роки, дозволивши Україні виграти час та укласти нову транзитну угоду, що принесла понад $7 млрд платежів від "Газпрому".

І зараз так само не варто складати руки.

Київ має і надалі наполягати на безпекових компенсаторах, які дозволять мінімізувати шкоду ПП2, повторюючи, що для РФ ця труба є геополітичним, а не економічним проєктом, а отже, і відповідь на нього має бути геополітичною. Наприклад, такою відповіддю може стати нова програма оборонної допомоги Україні, та/або зближення з Альянсом, та/або надання Україні перспективи членства в ЄС.

Так, це дуже амбітні завдання.

Але запуск ПП2 у роботу, як не дивно, створює історичне вікно для їхнього втілення.

І саме тут час згадати про помилки України.

Банкова має зрозуміти, що однієї лише ролі жертви агресії РФ, чи то апелювання до нашої "історичної ваги" на цьому шляху явно недостатньо. Ми маємо переконати західних партнерів у тому, що ми не просто хочемо отримати від них "безпекові плюшки", не просто намагаємось поторгуватися і "обміняти газ на НАТО", а справді прагнемо гарантувати свою безпеку і готові змінювати країну заради цієї мети.

Для цього потрібно проводити щирі реформи, а не імітувати та не руйнувати їх. Потрібно не обманювати американських партнерів порожніми обіцянками, як (принаймні, на думку США) це було на травневій зустрічі Зеленського та держсекретаря Блінкена. Потрібно покласти край дрібному шантажу в стилі Арестовича (із заявами на кшталт "не візьмете до НАТО – підемо до Китаю"), який формує для України на міжнародній арені імідж держави-неадеквата.

Лише так Україна зможе використати історичний шанс.

Так, це непросте завдання, але воно реальне. І за наявності політичної волі цілком можливо із запасом компенсувати безпекові загрози, які можуть з’явитися через американсько-німецьку домовленість, та вийти з цієї історії з перемогами, а не з втратами.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"