Рік тому, 9 серпня 2020 року, в Білорусі відбулися чергові президентські вибори. 

Ще до дня голосування було зрозуміло, що результати виборів будуть фальсифіковані, а влада готується до силового придушення протестів. Втім, масштаб цих протестів та жорстокість дій влади виявилися абсолютно неочікуваними.

За цей рік офіційний Мінськ подолав шлях від авторитарної влади, з якою, втім, допустимо вести переговори, до нерукоподаваної диктатури, яка становить загрозу як для власних громадян, так і для сусідніх країн. Дійшло навіть до запровадження санкцій державами Заходу особисто проти Лукашенка. І це – не проста формальність. ЄС запроваджує санкції стосовно чинних керівників держав лише у виняткових випадках, коли вважає, що ті остаточно втратили легітимність, і мости з ними можна спалювати. 

Усе це поклало край стратегії балансування між Заходом та РФ, якою Александр Лукашенко керувався протягом десятиріч. 

Тепер режим просто не здатний ані контролювати ситуацію в країні, ані стримувати економіку від краху без російської допомоги. Але навіть за цих умов Путіну не вдалося змістити Лукашенка чи змусити його поділитися владою з більш зручними для Росії політиками.

Втім, ця історія ще не завершилася. І Україна також не сказала у ній останнього слова. Тим більше, що Лукашенко нині не приховує, що на кордоні Білорусі з Україною можуть статися зміни.

Все це проаналізувала "Європейська правда".

Чому режим встояв?

4200 кримінальних справ, відкритих Слідчим комітетом Білорусі проти учасників мирних протестів. 605 осіб, визнаних політв’язнями. Таку статистику наводить білоруський правозахисний центр "Вясна".

Хоча загальна кількість білорусів, які за останній рік постраждали від лукашенківських силовиків, набагато вища.

Лише до кінця 2020 року в Білорусі затримали понад 25 тисяч людей – як учасників протестів, так і випадкових перехожих. Більшість затриманих вийшли на волю без кримінального покарання (багатьом режим присуджував штрафи чи адмінарешти), але проти понад 1000 білорусів завели кримінальні справи. 

Одночасно режим намагався залякати громадян катуваннями. Розповіді та фото ув’язнених шокували весь світ, а назва вулиці Окрестіна в Мінську, де розташований один зі столичних ізоляторів, стала символом цих катувань. Станом на кінець минулого року білоруські правозахисники зафіксували більш ніж тисячу свідчень жертв катувань у білоруських місцях ув'язнення. 

Варто відзначити, що режим Лукашенка і раніше використовував силові заходи для боротьби з опозицією. Найвідомішими були події після виборів 2010 року, коли протести проти фальсифікації результатів голосування жорстко розігнала міліція.

Проте такого масштабу насилля та катувань, як зараз, Білорусь ще не знала.

Найімовірніше, причиною стало те, що масштаб протестів був абсолютно несподіваним для Лукашенка. Деякі акції влітку та восени минулого року збирали сотні тисяч людей! 

До протестів долучилися й ті білоруси, хто досі були аполітичними. Яскравою ілюстрацією став візит Лукашенка 17 серпня минулого року на Мінський завод колісних тягачів. Лукашенко вважав "робочий клас", та ще й на державних підприємствах, своїм відданим електоратом, який не піде за опозицією. Натомість натовп працівників заводу скандував йому "Іди геть!".

Світлини того дня із розгубленим Лукашенком обійшли світ, і цей момент міг стати переломним – влада майже "попливла".

Втім, Лукашенко витримав удар і перейшов до контрнаступу. Йому вдалося зберегти відданість чиновників (про перехід на бік протестувальників заявили лише декілька дипломатів), а найголовніше – силовиків. Зумівши протриматися до зимових холодів, Лукашенко посилив тиск на невдоволених. 

Та й самі протести очікувано втратили масовість: у нинішньому році опозиції так і не вдалося провести ходу, хоч якось порівнювану з минулорічними за масштабами.

А водночас влада продовжувала знекровлювати актив протестів, і не лише через затримання. Режим "закручував гайки" всередині країни і водночас залишив вільним виїзд за кордон для невдоволених. Цією можливістю вже скористалися тисячі білорусів, і цей процес, ймовірно, триватиме.

А тих, хто не хотів їхати сам, часом просто "вичавлювали" з країни – затримували та вивозили на кордон.

Курс на Москву

Зараз складно в це повірити, але на вибори 2020 року Александр Лукашенко йшов із помірковано антиросійською риторикою, позиціонуючи себе як захисника Білорусі від поглинання з боку РФ. А потенційно найнебезпечнішого свого опонента – банкіра Віктора Бабарико – Лукашенко змальовував як "п’яту колону" РФ.

Частково цій риториці підігравав і Захід. За пів року до виборів до Мінська навіть прилітав держсекретар США Майкл Помпео – це подавалося як розморожування відносин із Заходом.

Але фальсифіковані вибори та небачена жорстокість придушення мітингів поставили хрест на західному векторі політики Білорусі. До того ж ЄС, США, увесь Західний світ, а разом з ним і Україна, оголосили, що не визнають результати виборів та не вважають Лукашенка президентом Білорусі. 

І хоча Захід не визнає переможцем виборів також опозиціонерку Світлану Тихановську, вона нині має значно більше легітимності.

Від серпня минулого року вона у статусі лідера опозиції веде переговори з провідними світовими лідерами (включаючи Джо Байдена та Ангелу Меркель) – тобто на рівні, який ніколи більше не буде можливий для Лукашенка.

В такій ситуації курс на РФ (та меншою мірою – на Китай) залишається для нього єдино можливим.

От тільки саму Росію це явно не задовольняє.

Кремль, який надавав допомогу офіційному Мінську навіть у період придушення протестів (в тому числі надіславши десант телепропагандистів), явно очікує від Лукашенка подальших поступок.

Одна з них – це проведення у країні конституційної реформи, що має позбавити президента одноосібної, монопольної влади. Також реформа, на яку чекає Москва, має включати проведення дострокових парламентських та президентських виборів.

Хоча багато хто чекав від Лукашенка здачі влади без "формальностей" на кшталт виборів. Невипадково кожна його зустріч із російським президентом Владіміром Путіним (а таких зустрічей за менш ніж рік від виборів було аж п’ять!), супроводжувалась очікуваннями, що от тепер самопроголошений президент Білорусі піде на здачу білоруського суверенітету.

Втім, очікування швидкої втрати Білоруссю суверенітету не справдилися.

Попри гучні заяви (наприклад, Лукашенко вперше публічно заявив про можливість введення на територію Білорусі військ РФ), реальна інтеграція з РФ залишається лише у гаслах.

Самопроголошений президент Білорусі так і не погодився на кроки, що зменшували його владу всередині країни. 

І змін на цьому фронті чекати не варто.

Адже чим стабільнішим стає режим Лукашенка, тим менше бажання він демонструє й щодо виконання своїх обіцянок перед РФ.

Зокрема, вже оприлюднений проєкт конституційних змін, референдум щодо яких має відбутися на початку наступного року, не містить значного перерозподілу владних повноважень від президента до парламенту та Кабміну, як про це анонсувалося, та не передбачає створення посади з особливими повноваженнями, з якої у разі складання президентських повноважень Лукашенко міг би й надалі контролювати ситуацію в країні.

Також Лукашенко не збирається виконувати обіцянки щодо дострокових виборів.

Єдиний виняток, де Лукашенко пішов на поглиблення інтеграції з РФ – сфера ідеології.

Після того як символом протестів став традиційний біло-червоно-білий прапор (доти використовувався лише маргіналізованими нацдемократами), білоруська державна пропаганда стала активно пов’язувати цей прапор із нацистськими колаборантами часів Другої світової війни.

Ці зміни відповідають російському тлумаченню історії, що явно грає на руку РФ.

Бункерний режим

Як будь-який авторитарний лідер, Александр Лукашенко мав у своїй команді як силовиків, так і системних лібералів. Останні були потрібні для збереження стабільності в економіці, що дозволяло владі виконувати неписаний соціальний контракт із суспільством – соціальні блага в обмін на несвободу.

Протести 2020 року знищили цей баланс. На ключові державні посади були делеговані силовики, а ліберали або пішли з влади, або мали змінити свою риторику і мімікрувати у "яструбів" (як це зробив голова білоруського МЗС Владімір Макей).

Все це остаточно розірвало соціальний контракт. 

У відносинах із суспільством Лукашенко тепер спирається не на лояльні групи, а лише на силу.

Це робить неможливими будь-які економічні прориви. А в умовах запровадження секторальних санкцій економіка Білорусі стає остаточно залежною від фінансової допомоги РФ. У цій допомозі Москва наразі не відмовляє навіть попри відсутність згоди Мінська на поглиблення інтеграції, проте її обсяг дозволяє лише зводити кінці з кінцями.

Одночасно зміни у держапараті призводять до появи численних помилок.

Вирішуючи певну проблему, система вже не здатна прорахувати можливі негативні наслідки цих дій. Або ж виконавці, навіть розуміючи помилковість рішень, не наважуються повідомити про це Лукашенка.

Першим прикладом такого мислення стала спецоперація із примусовою посадкою у Мінську літака Ryanair та арештом опозиціонера Романа Протасевича. Такі дії Мінська шокували світ та призвели до введення потужних секторальних санкцій – а отже, і до фінансових втрат режиму.

У відповідь Лукашенко вирішив вдатися до шантажу, по суті створивши масовий трафік близькосхідних біженців до Євросоюзу.

Втім, вже зараз можна говорити, що цей шантаж не призвів до скасування чи пом’якшення санкцій – таку можливість у ЄС навіть не розглядали. Натомість дуже реальними стають перспективи додаткового посилення санкцій.

Хиткий трон Лукашенка

Попри збереження контролю над країною, режим Александра Лукашенка складно назвати стабільним.

Проблеми в економіці почалися ще задовго до минулорічних виборів, а за останній рік лише посилилися. Економічні санкції роблять неможливим залучення західного міжнародного кредитування.

У Мінську розуміють, що це створює ризики фінансової залежності від РФ, і намагаються балансувати їх через розміщення державних облігацій у Китаї. Експерти, втім, скептично оцінюють перспективи таких розміщень. Не виключено, що їхній провал стане сигналом для РФ посилити політичний тиск.

При цьому повноцінного ефекту санкцій Білорусь ще не відчула.

Чинні секторальні санкції не поширюються на вже укладені контракти, тож повною мірою вони запрацюють десь у другій половині наступного року.

Також наступного року помітнішим стане ефект масової еміграції. Він також буде значним, зважаючи на те, що найчастіше країну покидають ті, хто мав високооплачувану роботу та сплачував чималі податки.

Водночас, попри падіння чисельності мітингів, протестні настрої білорусів нікуди не поділися, бо їхня причина лишається незмінною, а можливості "купити лояльність" тих громадян, які коливаються, режим Лукашенка просто не має.

У такій ситуації поштовхом для нової хвилі протестів може стати будь-що.

Складний вибір для України

Від початку протестів у сусідів українська влада публічно демонструвала підтримку протестувальникам і критикувала білоруський режим. Україна доєдналася до кількох жорстких заяв, які ЄС пропонував підписати також державам-партнерам, а після так званої "інавгурації президента" публічно оголосила, що не вважає Лукашенка керівником держави.

Втім, попри це, Київ досі утримується від запровадження персональних санкцій проти Лукашенка, а також секторальних проти державних секторів білоруської економіки.

Єдиним винятком стала заборона рейсів до Білорусі, анонсована Україною відразу після інциденту з Ryanair, ще до того, як схожі рішення почали ухвалювати країни ЄС.

Дипломати пояснюють, що санкційна війна може виявитися надто болючою для Києва, і не лише в економічному, а й у безпековому плані. Адже диктатура, не маючи ресурсів для економічного "покарання" Києва, може відповісти асиметрично. Наприклад, допустивши росіян на 1000-кілометровий білорусько-український кордон. Та й сам Лукашенко вже зараз натякає, що політика Мінська щодо українського кордону буде змінена, бо "керівництво України взяло орієнтацію на конфронтацію".

Без економічного протистояння з Мінськом також не обійшлося. Наразі Білорусь ввела обмеження проти українського харчового експорту – на цей крок Мінськ пішов у відповідь на введені Україною захисні мита на продукцію білоруського автопрому.

Втім, у перші дні після революції Київ не хотів йти навіть на нинішні кроки. Спершу в уряді вважали недоцільним заявляти про невизнання Лукашенка і мріяли, що все забудеться, а відносини нормалізуються – але розвиток подій у сусідів зробив це абсолютно неможливим. Тож не виключено, що і санкції, від яких Київ наразі ухиляється, невдовзі будуть сприйматися інакше. 

Своєрідною точкою неповернення може стати вбивство у Києві білоруського активіста Віталія Шишова, якщо слідство доведе причетність до цього злочину спецслужб Білорусі.

Втім, як саме на це реагувати, офіційний Київ наразі не розуміє.

Україна взагалі не має стратегії щодо Білорусі.

При цьому ми не йдемо у фарватері ЄС – і не лише у питанні санкцій. Наприклад, Київ показово уникає зустрічей зі Світланою Тихановською, яку прийняли, напевне, усі західні лідери. 

Але можна з упевненістю говорити: відновлення відносин з Лукашенком точно не буде.

Де-факто влада Білорусі зайшла надто далеко і не зупиняється, руйнуючи все наступні й наступні червоні лінії. І найголовніша проблема тут – те, що не тільки Україна, а й ніхто інший у світі, включаючи ЄС та США, не уявляє, як її зупинити.

Тож усьому світові лишається реагувати на нові безумні дії та ідеї Лукашенка та чекати розв’язки, яка, на жаль, навряд чи буде безкровною.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"