Без крику, без політичних криз та без гучних заяв з трибуни шотландські націоналісти стали ще ближче до омріяного нового референдуму про незалежність.

Тепер офіційний Лондон готовий розпочати підготовку до нового волевиявлення, якщо стабільна підтримка голосування буде триматися на рівні 60%.

Як епопея з шотландською незалежністю дійшла до цієї проміжної перемоги? А головне, чи зможуть шотландці скористатися історичним шансом і що насправді має на увазі Лондон?

Спробуємо розібратися. 

Лондон передумав

До останнього часу Лондон займав протестну та вкрай жорстку позицію стосовно ініціатив Шотландської національної партії та зелених провести новий референдум.

Позиція британської влади, яку поділяла й опозиція, полягала у тому, що референдум 2014 року, за результатом якого 55% шотландців проголосували за продовження існування Шотландії як частини Сполученого Королівства, анонсувався як  референдум "для цього покоління". Саме тому недоцільно говорити про новий референдум лише через кілька років після попереднього, для цього мають пройти десятиріччя.

Втім, з 2014 року докорінно змінився політичний ландшафт Шотландії.

Незважаючи на активний парламентський спротив консерваторів та лейбористів (яких така екстраординарна ситуація змусила піти на тимчасовий неофіційний союз), зелені та націоналісти змогли знайти спільну мову в питаннях тарифів та інфраструктурних проєктів і все ж уклали коаліційну угоду.

Таким чином шотландський парламент отримав більшість, яка підтримує питання незалежності. 

Тепер перша міністерка Шотландії Нікола Стерджен має ще більше козирів у рукаві для виступів щодо питання незалежності та нового референдуму, що вона вже вдало робить на всіх місцевих та національних телеканалах.

Та все ж повернемося до нашого першого питання: що ж спровокувало Лондон на такий крок? Що взагалі сталося?

Крок до виходу з Британії: які наслідки матимуть вибори у Шотландії

Міністр з питань Шотландії у кабінеті Бориса Джонсона Алістер Джек заявив, що питання про референдум щодо незалежності Шотландії можна буде знову внести до порядку денного, якщо стабільна підтримка цього питання серед місцевого населення досягне 60% і буде триматися цього показника.

Посада міністра з питань Шотландії не дуже підходить для власного політичного подіуму, тому треба розуміти, що це узгоджена позиція усього уряду. І це незважаючи на те, що лише декілька місяців тому Джонсон категорично відмовлявся навіть розглядати можливість такого референдуму – не лише протягом власної каденції як прем’єр-міністра, але і у наступні роки (як вже казали, протягом всього цього покоління). 

Щоправда, це не перша така заява від кабінету Джонсона. Ще на початку серпня міністр Майкл Гоув казав, що якщо раптом у великої кількості населення з'явиться бажання розглянути питання про новий референдум, то воно може бути поставлене на порядок денний національної політики.

Проте сама форма цієї заяви свідчить: у Лондоні з усіх сил намагалися не давати шотландцям приводів сподіватися на другий референдум. Принаймні у найближчій перспективі.

Що ж змінилося? По-перше, на момент попередніх заяв Джонсон і компанія зберігали надію на те, що у зелених та націоналістів не вийде коаліції. В деяких округах між ними точилася вельми запекла боротьба, а їхні програми в певних питаннях мають нестиковки.

По-друге, саме тоді Національна служба охорони здоров’я входила в активний і успішний період програми вакцинації. Це нейтралізувало частково аргумент Шотландської національної партії щодо того, що Лондон готовий покинути напризволяще шотландців у часи кризи – і це дійсно відобразилося на опитуваннях суспільної думки.

По-третє, загальний інформаційний фон активного періоду пандемії та перших спроб уряду відновити економіку давав можливість Даунінг-стріт, 10 бути більш рішучими та жорсткими у своїх заявах – все ж вони підкріплювалися непоганими економічними показниками та подальшою відмовою від карантинних обмежень. 

Зараз ми бачимо поступове послаблення курсу.

А одночасно у питанні проведення другого референдуму з’явилися абсолютно чіткі й окреслені рамки.

Саме зараз стратегія шотландських націоналістів отримала певні рамки, під які її можна підігнати і з якими можливо працювати.

Але на цьому фоні виникає інше питання: кому цей референдум може бути вигідним? 

Шотландський гамбіт

7 вересня міністерка Стерджен виступатиме із законодавчими ініціативами нового кабінету міністрів Шотландії (сформованого із націоналістів та зелених), а через декілька днів зі схожою промовою виступить і на з’їзді своєї партії. Очевидно, що ключовою темою обох виступів буде референдум щодо незалежності.

Але чи не може так статися, що ця ініціатива зараз зіграє на руку Лондону?

Річ у тім, що наразі рівень підтримки незалежності коливається в районі 50-52%.

А це означає, що якщо Лондон нібито пом’якшить свою політику і дозволить провести голосування найближчим часом, він може знову перемогти. Особливо на тлі ейфорії після завершення локдауну.

Таким чином шотландським націоналістам буде завдано нищівної поразки, яка відкине їхній порядок денний на декілька десятиліть назад і залишить їх лише з невеликими питаннями місцевих податків та соціоекономічного регулювання.

І не думайте, що 60% стане порогом великого ризику для центрального уряду в Лондоні – якщо вони пішли на поступки, поставивши хоч якісь рамки для цього складного питання. Що заважатиме кабінету, наприклад, "від великої щедрості" дозволити провести референдум фактично до кінця року?

Чи поставити чітку дату в найближчій перспективі – якраз тоді, коли ковід почне (сподіваємося) потроху відступати, а економічна ситуація та матеріальне становище нації дедалі міцнішатиме?

Таким чином, цей невеликий гамбіт із "пом’якшенням позиції" насправді може дати можливість Джонсону заманити націоналістів на в’язкі торфовища референдумів і загальнонародних голосувань.

Після 2016 року і референдуму по Brexit складається враження, що саме тут він почувається досить-таки спокійно.

До речі, про Brexit… Після референдуму в червні 2016 року та голосних вигуків про "народну волю" у багатьох у Британії виникло питання: а скільки відсотків складають ту народну волю? 51%, 60%, 75%? Де межа, коли ті, хто програли, готові примиритися і погодитися з тими, хто виграв? І де межа для референдумів?

Таке ж питання можна поставити і в аспекті прагнення незалежності в Шотландії. Адже тут йдеться не просто про міжнародний союз – тут ми маємо справу зі створенням нової держави.

Чи буде, наприклад, достатньо більшості у 66% – коли лише третина місцевих волітиме залишатися у Сполученому Королівстві? Чи виборцям варто бажати більшості у 75%, аби ні в кого не було питань щодо дійсної думки більшості населення?

Коли у 1997 році шотландці голосували на референдумі про ширшу автономію і прихильники автономії перемогли із 74% підтримки, святкування було загальнонародним – це дійсно дало зріз думки населення (до речі, тоді й утворився шотландський парламент).

* * * * *

Борис Джонсон не має підстав боятися референдумів. Зрештою, саме референдум про вихід зі складу ЄС і привів його у крісло британського прем'єра.

Саме тому, як тільки уряд бачить покращення у протистоянні пандемії та у формуванні майбутніх відносин у ЄС, питання Шотландії може знову з'явитися на порядку денному Лондона.

Традиційно бюрократи воліють відкладати неприємне питання, залишаючи його вирішення наступникам.

Проте Джонсон явно не такий. Схоже, він готовий ризикнути. 

Автор: Олександр Краєв,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"