Вперше від початку протестів у Білорусі Кремлю вдалося отримати істотні дивіденди від підтримки самопроголошеного президента Александра Лукашенка.

9 вересня Лукашенко здійснив свій п’ятий від початку року візит до РФ. І цей візит виявився багатим на сенсації.

Після кількох років торгів Мінськ погодив усі 28 дорожних карт інтеграції Росії та Білорусі.

Чи означає це, що Лукашенко остаточно капітулював? І що вже незабаром від білоруського суверенітету не залишиться ані сліду?

Спробуємо розібратися.

Спроба №5

Зазвичай кожен з таких візитів супроводжувався побоюванням білоруської опозиції, що саме зараз Мінськ піде на поступки та остаточно здасть свій суверенітет. Однак щоразу ці побоювання виявлялися марними.

Втім, цього разу все було геть інакше, причому від самого початку візиту.

Напередодні нього посол Білорусі в РФ Владімір Семашко оприлюднив сенсаційну інформацію: під час зустрічі президентів будуть остаточно схвалені всі програми інтеграції держав.

Щоправда, відразу після цього посла поправило і білоруське МЗС, а згодом і сам Лукашенко, який заявив, що така можливість існує, але лише якщо вони узгодять із Путіним усі суперечливі моменти у програмах.

Втім, і цього було достатньо, щоб зрозуміти: нинішній візит Лукашенка буде суттєво відрізнятися від попередніх.

Так воно і сталося – за результатами переговорів було заявлено про узгодження програм. Наступного дня їх оперативно схвалила Рада міністрів союзної держави Білорусі та РФ.

Підписання цих документів, найімовірніше, відбудеться 4 листопада у Москві – про це напередодні заявив Лукашенко.

Показово, що для цього обрана символічна дата – в цей день у РФ святкують День народної єдності, свято, пов’язане з подіями 1612 року, коли польський гарнізон Москви капітулював перед народним ополченням Мініна та Пожарського.

Іншими словами, датою підписання угоди між Білоруссю та РФ було обране свято, яке асоціюється з віковічним протистоянням із Заходом.

Поступки з нюансами

Наскільки суттєвими є поступки, на які пішов Мінськ?

На перший погляд – дуже суттєвими. 28 узгоджених дорожніх карт охоплюють широкий спектр економічної співпраці – від узгодження макроекономічної політики до переходу до єдиної політики у сфері підтримки промисловості чи сільського господарства.

Втім, навіть виконання цих дорожніх карт не означає втрати Мінськом свого суверенітету.

Адже у них не йдеться про створення наднаціональних органів, які контролюватимуть фінансову чи монетарну політику Білорусі.

Сторони будуть їх лише узгоджувати, і не обов’язково успішно.

Крім того, реалізація дорожніх карт забере щонайменше два роки. А відповідно, ці два роки Лукашенко зберігає за собою можливість торгуватися, вимагати прийняття документів у найбільш вигідних для себе формулюваннях, а головне – вимагати, щоб ця робота постійно "підживлювалася" все новими й новими кредитами з боку РФ.

На відміну від інших можливих поступок з боку Білорусі (наприклад, визнання Криму територією РФ або розміщення російських військових баз), дорожні карти – найменша з можливих поступок з боку Лукашенка.

А до того ж ця поступка дає йому можливість розраховувати на нові фінансові дотації з боку РФ.

Чи означає це, що Лукашенку вдалося ошукати РФ? Жодним чином!

Хоча б тому, що самопроголошеному президенту Білорусі довелося піти на декілька неприємних поступок.

Досі він ставив категоричною умовою, що в обмін на узгодження карт Москва має погодитися продавати газ Білорусі за внутрішніми російськими цінами. Цього не відбулося – Росія погодилася лише зберегти ціни на газ у наступному році на рівні нинішнього.

Також до візиту до Москви Лукашенко заявляв про плани отримати новий кредит у 3 млрд доларів. Цього теж не сталося.

Єдина вагома поступка, на яку пішла Москва – згода на обговорення фінансових компенсацій Мінську за впровадження так званого податкового маневру. Проте суму цих компенсацій ще доведеться узгоджувати. І не факт, що вона відповідатиме очікуванням Лукашенка.

Але найголовніше – Кремль отримав стратегічну перевагу в діалозі з Мінськом. Тепер Білорусі буде складніше ігнорувати заклики Москви до глибшої інтеграції.

Як ошукати союзника?

Ключова особливість будь-якої домовленості Лукашенка та Путіна – обидва лідери абсолютно не довіряють один одному та сподіваються ошукати партнера.

Розрахунки Лукашенка базуються на тому, що повернення контролю за ситуацією у Білорусі та придушення протестів (що вже сталося) зменшують його залежність від допомоги РФ.

А шантаж Європи біженцями, сподіваються у Мінську, має спонукати ЄС нехай до таємних, але компромісів із режимом.

Відповідно, за таких розкладів нинішня угода з РФ має, з одного боку, показати Заходу, що підтримка від РФ лише збільшується (знов-таки, підштовхнувши європейців до переговорів), а з іншого – дати Лукашенку ще два роки можливості отримувати поступки від РФ в обмін на демонстрацію лояльності та мінімальні поступки.

Натомість розрахунки РФ базуються на впевненості, що час працює на неї.

Конфлікти, які Лукашенко один за одним організував із Заходом, не дають йому можливостей до звичайної багатовекторної політики. А західні санкції, які повною мірою запрацюють лише наступного року, змусять  Лукашенка бути більш поступливим у питанні інтеграції.

Зрештою, не варто забувати, що наступного року Білорусь має провести референдум про конституційні зміни, відразу після якого, як неодноразово обіцяв Лукашенко, мають пройти позачергові парламентські та президентські вибори.

Ці вибори і повинні стати "моментом істини". Завдання Лукашенка – зберегти за собою одноосібну владу, тоді як у РФ сподіваються якщо не змусити  його піти, то принаймні створити альтернативні центри влади, більш лояльні до ідеї інтеграції.

При цьому кожна зі сторін сподівається, що угода 9 вересня лише посилює їхню позицію перед цим "моментом істини".

І кожна зі сторін (або навіть обидві відразу) може дуже боляче помилитися.  

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"